Кожні парламентські вибори в нашій країні супроводжуються темою міжетнічних взаємин, державної етнонаціональної політики або в цілому, або в її окремих аспектах – мовному, культурному, конфесійному, правовому. Ініціаторами обговорення, щоправда з різною силою інтенсивності і з різних позицій, виступали і ліві, і консерватори, і ліберали, і націонал-демократи, і ті, чия політична платформа спирається на еклектичну суміш.
У чому привабливість названої теми? Вона болить, і особливо своїм мовним аспектом, дуже великій кількості виборців. За їхніми голосами і ведеться гонитва.

Етнополітична сфера України завжди була об’єктом пильної уваги аналітиків. Пояснюється це насамперед поліетнічністю населення держави. Побіжно зауважимо, що доволі часто на рівні публіцистики поліетнічність витлумачується як наявність в Україні представників 130 народів. Подеколи доходило до заяв, що саме стільки народів в Україні і проживає, хоча у більшості випадків йшлося про сотні, десятки, а то й одиниці людей певної етнічної приналежності. Зрозуміло, говорити про них як не те що про народи, а навіть як про етнічні групи не доводиться. Поліетнічність України полягає не у кількості народів, представники яких тут зафіксовані, а у доволі високій частці людей, які не належать до титульного етносу, до тих, кого називають етнічними українцями, або власне українцями. Дана частка становить близько 22%. Але й тут потрібне застереження: з усіх етнічних не-українців 77,8% становлять етнічні росіяни (відповідно, 17,3% населення країни). Відтак, на усіх інших припадає менше 5%. Серед них чисельних груп громадян, тобто таких, які можна вважати національними меншинами, не більше десятка. Наведене співвідношення є дуже важливим, оскільки з нього випливає ряд надто важливих етнополітичних проблем держави.

Приваблювання виборця – це насамперед програма забезпечення його інтересів. Зрозуміло, що для етнічних спільнот, які оточені титульним етносом, першочерговий інтерес – самозбереження, убезпечення себе від асиміляції. Тільки зберігаючись як етнічний суб’єкт, вони будуть спроможні заявляти про інші свої інтереси – мовні, освітні, соціальні тощо. Співвідношення «мовна ідентичність – етнічна ідентичність» в Україні існує у диспропорційному вигляді. Приміром, сукупна частка невеликих етнічних спільнот (тобто етнічних не-українців і не-росіян) упродовж 1989-2001 рр. залишилась незмінною, а частка найбільшої національної меншини – російської, зменшилася майже на 5%. Але при цьому масштаб присутності російської мови, особливо у пресі, у книгодрукуванні, у повсякденному спілкуванні людей залишився фактично незмінним.
Все ж таки певні небезпеки для невеликих національних меншин існують. Джерела цих небезпек полягають в універсалізації культури, в поширенні однакових або схожих форм життєдіяльності. А так звана кріптоетнічність, тобто паспортний запис, яким раніше людина намертво прив’язувалася до певної етнічної спільноти, в Україні не функціонує. Одна справа, групи з характерними расовими ознаками, якими вони відрізняються від решти європеоїдного населення. Але і національна більшість, і більшість меншин – європеоїди. Інші способи етнічного позиціонування – одяг, господарська орієнтація, життєвий уклад тощо вже втрачають свою виразність. Поки що найвиразнішою етнічною ознакою залишається мова. Збереження її стає для багатьох груп предметом чи не найбільшої турботи. Особливо це стосується дисперсних груп, розкиданих у переважно російськомовному міському середовищі. Компактно поселені групи у сільській місцевості ще зберігають можливості для мовно-культурного саморепродукування. Єдина спільнота, яка допоки може не побоюватися за долю своєї мови, це етнічні росіяни, хоча в їхньому середовищі і присутнє невдоволення темпами українізації середньої освіти, які вони вважають невиправдано високими.
На кого мають спиратися меншини для збереження своєї ідентичності? Зрозуміло, що в першу чергу на державу, на території якої вони проживають. Усі міжнародні пакти, рекомендації відомих і авторитетних міжнародних організацій вимагають від держав і орієнтують їх на виконання комплексу заходів, спрямованих на захист меншин від примусової асиміляції і дискримінації. Головна ідея міжнародного права – зробити так, щоб меншини не почувалися «чужаками» у країнах проживання. Держави, зі свого боку, самі мають бути зацікавленими у наданні меншинам підтримки, бо тим самим добиваються їхньої справжньої, а не тільки декларованої, лояльності.
Забезпечення лояльності меншин важливе для держав тому, що у більшості випадків меншини мають за межами країн проживання свої історичні батьківщини, з якими їх пов’язує духовна близькість, певний сентимент, що формує так звану подвійну лояльність. Історичні батьківщини найчастіше намагаються використати цей психологічний комплекс для перетворення своїх діаспор на етнічних лобістів. Тому вони об’єктивно зацікавлені у тому, щоб їхні діаспори не розчинялися серед титульних націй країн проживання, залишалися окремими етнічними суб’єктами.
Використання діаспор як лобістів, зрозуміло, справа делікатна, хитка і непевна. Річ у тім, що надаючи діаспорам підтримку у збереженні їхньої мовно-культурної окремішності, історичні батьківщини можуть водночас повністю іґнорувати їхні господарські, професійні, соціальні інтереси, які у діаспор ті ж самі, що й у решти їхніх співгромадян. Типовий приклад – газова проблема в українсько-російських відносинах. Росія свого часу започаткувала цілу програму використання російських меншин в інших країнах під гаслом «захисту співвітчизників». Причому до «співвітчизників» зараховувалися люди просто за мовною ознакою. Але, вирішивши застосувати щодо України газовий важіль, Росія навіть не згадала, що ціновий удар відчують насамперед реґіони, де її «співвітчизників» найбільше. Мовний та етнічний сентимент було нею повністю проіґноровано.
Звісно, вчинена Росією газова акція була і певним натяком, адресованим «співвітчизникам»: хочете дешевого газу – голосуйте за проросійські сили. І саме з цими силами ми зуміємо домовитися. По суті багато людей опинилися перед тяжким вибором між двома лояльностями. Але така гра на почуттях засвідчила справжню зацікавленість Росії у «захисті співвітчизників».
Легко помітити, що проросійські політики активно підігрують Кремлю, ставлячи питання надання російській мові статусу другої державної. Адже реалізація цього гасла була б яскравою демонстрацією зневаги до української мови і культури і поклала б край надіям на їхнє відродження, тобто тим надіям, які вели більшість українців до здобуття незалежності. Між тим, державна двомовність не тільки не зможе забезпечити певну комфортність русофобам, а навпаки, може створити ряд проблем, у тому числі для них самих.
Сучасний світ дедалі більше стає міґруючим, в першу чергу за рахунок населення «третього світу». Україна вже зараз відчуває на собі наслідки міґрацій: через фактично прозорий кордон з Росією, який ми не наважуємося ущільнити, аби не дратувати проросійську частину населення, на нашу територію проникають міґранти, яким немає подальшого шляху на Захід, як це було до розширення ЄС. Осідаючи в Україні в кількостях, коли їх можна вважати окремими етнічними групами, вони, безсумнівно, з часом домагатимуться українського громадянства. Які в них перспективи? Наш закон про громадянство дуже ліберальний. Щоб стати громадянином України достатньо бути законослухняним, не мати іноземного громадянства, безперервно на законних підставах проживати в Україні впродовж останніх п’яти років, володіти українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування, мати законні джерела існування.
Торкнемося тільки знання мови. Велика кількість імміґрантів опиняється в реґіонах, де домінує російська мова. Не в останню чергу їх приваблює туди тамтешня традиція «інтернаціоналізму». Не важко передбачити, що перевірка їх на знання української мови буде в тих місцевостях доволі поблажливою. Адже нею і місцеві громадяни володіють поганенько, а то й не володіють зовсім. Якщо державних мов буде дві, то вимогу щодо знання української мови можна буде легко іґнорувати, арґументуючи це тим, що місцеві мешканці спокійно без неї обходяться. Виконати інші умови набуття громадянства буде не так вже й важко.
Громадянство для груп людей з однією етнічністю одразу дає їм можливість вважатися національними меншинами. Про це прямо говорить відповідний український закон: «До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою». Меншинам зараз не тільки ґарантується захист від дискримінації. Для них передбачено і окремі права. Приміром, Лундські рекомендації ОБСЄ 1999 р. про ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті орієнтують уряди на ґарантоване розширення участі меншин у прийнятті рішень, що передбачає квоти для них в органах влади. Тобто, новоутворені етнічні групи, які з’явилися в Україні зовсім недавно і про плани яких на майбутнє важко сказати щось конкретне, ставши національними меншинами, отримають можливість впливати на різні сфери життя держави. А вже є симптоми неґативного ставлення деяких з них до національних природних багатств. Приміром, у Херсонській області повідомлялося про випадки, коли, отримавши в оренду землю, імміґранти вдавалися заради швидкого і великого прибутку до надмірного поливу, викликаючи засолювання ґрунтів. Інші використовували надмірну кількість нітратів. До речі, в разі претензій до них, вони можуть звертатися за захистом і до історичних батьківщин, а ті, у свою чергу, до міжнародних організацій.
Україна загалом активно співпрацює з країнами походження своїх меншин щодо забезпечення мовних і культурних потреб останніх. У ряді випадків країни походження заохочують своїх бізнесменів до ділових контактів із своїми діаспорами в Україні. Але це в основному проекти на рівні дрібного і середнього бізнесу. Навіть ФРН, вкрай зацікавлена у зупиненні репатріації німців з пострадянських країн, радикально вплинути на їхній соціальний стан в Україні не спромоглася.
Національні меншини в Україні зможуть змінити своє життя на краще тільки разом з усіма громадянами держави. Відповідно, найефективніша апеляція до них має нести у собі соціально-економічний зміст. Спроби грати на мовних, культурних питаннях, на етнічних симпатіях можуть бути розцінені ними як нездатність ставити і вирішувати ключові питання життя. Принаймні, на всіх попередніх виборах меншини реагували саме у такий спосіб.