НАЦІОНАЛЬНА ПРЕСА УКРАЇНИ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ

За час свого існування Конгрес національних громад провів два семінари для журналістів. Крім загальних дискусій про стан і перспективи національної преси проводилися також мастер-класи з провідними журналістами українських ЗМІ і телебачення. Загальна атмосфера була зацікавленою, проблеми, що обговорювалися, виявилися актуальними для всіх присутніх. Але від часу останнього семінару пройшло два роки, і тому газета «Форум націй» вирішила провести анкетування редакторів і журналістів національних газет, щоб сформувати консолідоване уявлення про стан і перспективи національної преси в Україні.
Редакція газети регулярно отримує понад 30 видань, що представляють інтереси російської, ромської, польської, німецької, литовської, грецької, єврейської громад, неперіодично – вірменської, молдовської, болгарської, естонської, кримськотатарської. Всім редакторам було надіслано анкету, запитання якої є досить важливими для розуміння ролі і проблем органів преси, які висвітлюють життя національних меншин в Україні. Ось ці запитання.
1. Яку національну періодику ви читаєте, як часто, у який спосіб і з якою регулярністю отримуєте її?
2. Чи задовольняє вас професійний рівень публікацій і тематична спрямованість матеріалів?
3. Кого із знайомих вам за публікаціями журналістів національної преси ви могли б виділити і за якими критеріями?
4. Чи вважаєте ви необхідними семінари журналістів, що їх проводять національні громадські організації, і на яких питаннях варто зосередитися на таких зібраннях?
5. Чого, на ваш погляд, бракує національній пресі (тематика, журналістська майстерність, художнє оформлення, верстка і друк, система розповсюдження, фінансування тощо)?
6. Чи вважаєте ви правильною по суті форму підтримки національної преси, запроваджену Держконацміґрації (фінансування семи видань), чи ви можете запропонувати інший алґоритм державної підтримки національної преси?
На жаль, на наші запитання відповіли лише троє, з них тільки один редактор газети. Проте ми вирішили опублікувати ці відповіді, сподіваючись отримати з часом й інші відповіді, і тим самим стимулювати дискусію про стан національної преси.

Леонід Сапожніков, редактор газети «Шабат» (Бершадь)

1. Регулярно читаю і одержую газети «Форум націй», «Хадашот», «Еврейский обозреватель», «ВЕК» (усі – Київ), «Моя Батьківщина» (Харків), «Народ Книги в мире книг», «Ами – Мой народ» (обидва видання – Санкт-Петербург), «Потоки» (Кишинів), «Шабат Шалом» (Дніпропетровськ), багато інших видань. 2. Професійний рівень видань «Форум націй», «Хадашот», «Еврейский обозреватель», «Ами – Мой народ» достатньо високий. Взагалі ж національна преса (її в Україні дуже багато – і це добре) відрізняється різнобарвним, у плані професійності, рівнем.

3. В Україні є високопрофесійні журналісти і автори фахових матеріалів, які постійно друкуються в національній пресі. За критеріями інформаційної переконливості виділив би матеріали з відповідальних національних питань Йосипа Зісельса, Віталія Нахмановича, Тетяни Хорунжої. Переконливим професійним рівнем у плані розповідному і полемічному володіє журналіст Михайло Френкель. Особисто ціную професійну журналістську, полемічну і розповідну мастерність постійних авторів газети «Шабат» Федора Шевчука і Фаїни Винокурової.
4. Безумовно, семінари журналістів національних громадських організацій необхідні. Розмови на подібних семінарах можуть бути лише суспільно відверті. Присутність великої кількості національних етносів в Україні не може обмежуватись лише тими чи іншими представницькими діями (культура, національні традиції, інформація з громад тощо). Ми є свідками бажання витіснити різнонаціональну активність із громадського, а тим більше політичного життя України.
Ми є свідками переважного незв’язку політичних кіл в Україні з національними проблемами різних народів. Ми є свідками використання різноманітних національних фобій в суспільстві і практичної відсутності об’єктивного погляду на дійсне місце національної присутності в українському суспільстві. Ми є свідками все більшої неґативної неучасті українських національних громадських організацій, журналістів української національної преси в суспільному житті своїх співгромадян різних національностей. Подібні питання заслуговують обговорення на зустрічах журналістів національної преси.
5. Національній пресі бракує журналістської майстерності, фінансування і системи розповсюдження.
6. На якомусь рівні діє фінансування Держкомнацміґрації семи видань. Чи відповідають такі видання ролі національних інформаційних сподівань? Напевне, ні. Мій приклад буде леґітимним, в даному випадку, відносно єврейської національної преси. В умовному рейтинґу єврейської національної преси України видання, яке одержує фінансування Держкомнацміґрації, може бути лише 6-м чи навіть 7-м. Можливо, що більш доцільний алгоритм такого держфінансування національної преси може працювати на рівні не тільки загальнодержавному, але й реґіональному.

Олександр Майборода, доктор історичних наук, завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

1. Читаю «Форум націй», «Моя батьківщина» – постійно. Періодично україно– або російськомовні публікації у пресі національних меншин. 2. В цілому рівень національної преси відповідає її матеріальним і фінансовим можливостям. Більшість дописувачів явно не є професійними журналістами, що позначається на стилі викладу матеріалів. 3. Серед авторів, публікації яких запам’яталися, хотів би виділити Тетяну Хорунжу та Віталія Нахмановича. Названих авторів вирізняє глибока обізнаність в етнополітичній проблематиці, ерудиція, гострий і влучний стиль, культура слова, принциповість, власна позиція. Теми, що піднімаються ними, завжди актуальні, крупні, важливі для всіх національних громад.

4. Семінари потрібні як для журналістів загальноукраїнських ЗМІ, так і для журналістів національної преси. Актуальні питання для семінарів:

– національні меншини в історії і культурі України;
– психологія міжетнічних відносин, політична коректність;
– етнічні конфлікти (природа, причини, засоби запобігання);
– духовно-релігійні цінності етнічних спільнот України;
– правовий захист національних меншин;
– етнонаціональна політика української держави;
– національні культури в Україні;
– поліетнічна українська нація: проект і його перспективи;
– національні меншини та історичні батьківщини.

5. Беруся судити лише про тематику. Вона здебільшого односпрямована – створення образу дружньої сім’ї народів України і чимось нагадує радянську. Мало гостропроблемних сюжетів, які стосувалися б забезпечення прав меншин, їх освіти, соціального становища тощо.
6. Фінансування національних видань державою є правильним. Інше питання – скількох видань. Це залежить і від спроможності держави, і від здатності національних меншин професійно забезпечувати їх функціонування. Додатковим джерелом підтримки видань може бути спонсорська допомога бізнесу в обмін на податкові пільги з боку держави.

Вахтанґ Кіпіані, журналіст

1. Жодної, окрім газети «Форум націй». Зрідка потрапляє періодика єврейських національно-культурних товариств. Маю непогану колекцію подібних видань – більше сотні назв, починаючи з часів перебудови. Можна було б, до речі, організувати виставку чи принаймні публікацію про це. 2. Здебільшого рівень публікацій не є високим. Забагато офіціозу товариств, не завжди виправдані передруки. Окремий виняток – журнал «Єгупець», що його видає Інститут юдаїки, – надзвичайно потужне в інтелектуальному та творчому рівні видання. 3. Окрім Йосифа Зісельса, Віталія Нахмановича, Михайла Кальницького та Тетяни Хорунжої, на жаль, нікого. Але це не через відсутність гарних журналістів, а через мою малу обізнаність. 4. Так, обов’язково! Це дозволяє перестати «варитися у власному соку». Підвищення технологічного та творчого рівня, залучення цікавих матеріалів тощо. Особисті контакти це взагалі неоціненно. 5. Всього з перерахованого. Але передусім чіткого розуміння стратегічної мети подібного роду видань – відтермінування неминучої асиміляції. На це має працювати вся інфраструктура національних громад і товариств. І це має розуміти і підтримувати держава. Плюс країни нашого походження.

6. Держава має фінансувати такі проекти з огляду на кілька нюансів. Наявність потужної діаспори як у цьому випадку – лише один з них. Але має існувати і рівень фінансування окремих проектів – скажімо, газет караїмів чи кримчаків, громади яких не матимуть ніколи потужності фінансувати такі видання. Держкомнац мав би сам ініціювати такі проекти – не тільки видання, але й наукові конференції, збірки праць, художні альбоми, театральні постановки тощо. Це і є «державна політика».