МИЛЬНА ОПЕРА НА НЕМИЛЬНУ ТЕМУ
Микола РЯБЧУК Щиро кажучи, я дуже довго вагався, чи варто взагалі братися за полеміку з Джефрі Бердсом, стаття якого «The Meaning of Persecution» («Значення [терміна] переслідування») з'явилася 2 травня цього [2006] року у поважному інтернет-виданні «Transitions Online» (www.tol.cz), а перед тим, як зазначено у згаданій публікації, була виголошена як наукова доповідь у не менш поважному Інституті Кенана у Вашинґтоні.
З одного боку, стаття потребувала відповіді, оскільки об'єктивно – незалежно від намірів автора, міри його наївности, некомпетентности чи упереджености, – була відверто наклепницькою й фахово несумлінною, хоч і загорненою начебто у квазиакадемічні шати. А з іншого боку, вона стосувалася вкрай делікатної і, я сказав би навіть, багатостраждальної теми українсько-єврейських взаємин, а точніше – вона була доволі різким звинуваченням сучасної України й українців у широкомасштабному антисемітизмі та брутальному переслідуванні євреїв. Як українець я найменше хотів би займатися виправдовуванням співвітчизників, бо, по-перше, не маю надмірних ілюзій щодо їхньої толерантности, а по-друге, не вважаю обов'язком національної інтеліґенції потішати «народ» солодкавими лестощами про його розмаїті – реальні та вигадані – чесноти. Мені справді близька й зрозуміла постава Івана Химки, задекларована понад рік тому у «Критиці» (2005, №5): «Переконаний: ми потребуємо не діялогу, а самопізнання. І мені передовсім залежить не на євреях, а на українцях: нехай про євреїв турбуються самі євреї. Мені йдеться про шкоду, яку антисемітизм завдає нашій розумовій діяльності та нашій моралі».
Це справді шляхетна постава, але, крім суто морального виміру, окреслена тут проблематика має ще й вимір політичний (економічний, дипломатичний тощо), а тому відсутність моральної реакції на статтю Бердса з боку ізраїльських чи, скажімо, американських інтелектуалів ставить українських інтелектуалів у вкрай двозначне становище. Одна річ – поборювати полонофобію в українському суспільстві й не надто перейматися українофобією в суспільстві польському, знаючи, що цим активно займається польська інтелектуальна еліта. І зовсім інша річ – іґнорувати українофобію у суспільстві російському, американському чи ізраїльському, знаючи, що практично ніхто з російських, американських чи ізраїльських інтелектуалів цією фобією особливо не переймається.
(Як на мене, сам факт, що уродженець і громадянин Канади Джон-Пол Химка воліє дбати про мораль українців, а не співвітчизників-канадців чи, ширше, про моральний та інтелектуальний рівень північноамериканської академічної спільноти, яка толерує і навіть винагороджує публікації в дусі Бердса, видається мені по-своєму показовим.)
Та навіть приставши на позицію Химки – нехай, мовляв, моральним станом євреїв (чи росіян) переймаються самі євреї (чи росіяни), – ми все ж не можемо зіґнорувати інших аспектів окресленої проблематики, насамперед – аспекту політичного. Тож по кількох місяцях, так і не діждавшись моральної реакції на статтю Бердса з боку ізраїльських чи американських інтелектуалів, я таки зважився на власну відповідь, що побачила світ у «Transitions Online» 12 жовтня під назвою «Revising a «Success Story»?» («Переглядаючи «історію успіху"?»), підсвідомо, але вельми симптоматично запозиченою з давнішої праці Володимира Кулика.
Пропонуючи «Критиці» українську версію тої своєї англомовної статті, я, зрозуміло, дещо змістив акценти, намагаючися не лише спростувати нісенітниці в Бердсовому тексті (загалом очевидні для кожного українського читача), а й істотно розширити коло обговорюваних проблем, у Джефрі Бердса штучно зведених до протиставлення «хороших» євреїв-біженців й «поганих» українців-гонителів.
Із суто академічного погляду, Бердсові наміри поставити під сумнів певні політичні кліше та суспільні стереотипи можна тільки вітати, – навіть попри те, що ці кліше та стереотипи він убачає в поширеному (начебто) представленні постсовєтських змін в Україні як «величезного успіху», зокрема щодо осягнутої тут (нібито) «міжетнічної приязні» та «політичної стабільности», а не у значно поширенішому на Заході представленні України як колиски генетичного антисемітизму, країни погромників і нацистських колаборантів. Правду кажучи, мені не траплялося західних текстів, що називали б нашу посткомуністичну трансформацію «величезним успіхом», не згадує цих таємничих джерел і Бердс; не стала на Заході поширеним стереотипом і наша «політична стабільність»; ну, а щодо «міжетнічної приязні» (чи, як каже українське кліше, «злагоди»), то вона таки є доконаним фактом – принаймні на тлі більшости постсовєтських країн, хоча сутність цієї «злагоди» та її причини, безумовно, потребують проблематизації – що я й спробую далі, на відміну від Бердса, зробити.
Щоби спростувати нібито поширене в світі уявлення про нібито властиву Україні міжетнічну толерантність, Джефрі Бердс послуговується двома різновидами арґументів: один – статистичні дані, другий – свідчення євреїв-утікачів з України, котрі шукають собі на Заході політичного притулку (і, відповідно, всіх пов'язаних із цим матеріяльних благ). Статистика виглядає похмуро: «З-поміж 518 607 колишніх совєтських громадян, котрі виеміґрували до Сполучених Штатів між 1992 та 2001 роками, 162 272 прибули з України: республіка, населення якої становило лише одну шосту частину населення СССР, дала третину всіх постсовєтських еміґрантів до США». Мало того, «120 869 осіб, тобто три чверті всіх еміґрантів з України, прибули до США згідно з конвенцією про біженців – як жертви переслідувань. Статус біженця у Сполучених Штатах отримало майже вдвічі більше громадян України, ніж громадян Російської Федерації, яка є другим найбільшим джерелом біженців із колишнього СССР».
Іншими словами, дає зрозуміти Бердс, еміґрація з України непропорційно висока навіть порівняно з одіозною Росією, в якій живе половина постсовєтського населення, а проте з якої походить лише 20% постсовєтських шукачів притулку у США. Як професійний історик Джефрі Бердс не може, однак, не знати про сумнозвісну «межу осілости» і про те, що відсоток єврейського населення в Україні (як і в Молдові та Білорусі) завжди був істотно вищим, ніж у Росії чи Казахстані. І що сумлінне використання статистики в цьому випадку вимагало би від автора зіставляти єврейську еміґрацію з різних республік із чисельністю саме єврейського населення в цих республіках, а не з кількістю населення в цих республіках загалом. І тоді автор, можливо, помітив би, що у відносних цифрах частка єврейської еміґрації з України нітрохи не вища, ніж із Росії, Молдови чи Білорусі. А отже, й причиною цієї еміґрації навряд чи є демонічний український (або, скажімо, білоруський) етнонаціоналізм.
Проте пошук відповідей на складні питання, схоже, зовсім не входить до дослідницьких стратегій Джефрі Бердса. Він, власне, й не намагається нічого проблематизувати у своїй статті, бо знає всі відповіді від самого початку і фактично лише підганяє потрібні дані та арґументи до бажаних йому висновків, перетворюючи таким чином квазинаукову статтю на безоглядну апологію «хороших» хлопців і прокурорське таврування «поганих». Можливо, така стратегія й прийнятна для американського правосуддя, яке легковажно дарує біженський статус «хорошим» хлопцям на підставі їхніх сумнівних «свідчень» і опускає тим самим «поганих» хлопців (фактично всю нашу країну) до рівня антисемітських виродків і дикунів.
Але для академічного світу поява таких публікацій і, що гірше, брак критичної реакції на них має бути надзвичайно тривожним сиґналом.
Не може серйозний науковець маніпулювати статистикою так, як це робить професор Бердс, натякаючи, що не лише три чверті євреїв покинули Україну між 1989 та 2001 роками, переслідувані кровожерним українським етнонаціоналізмом, а й майже четвертина росіян еміґрувала з краю через ті самі причини. Адже насправді ніякої статистично значущої «втечі» росіян з України за роки незалежности не зафіксовано. Їхня кількість, за даними перепису 2001 року, справді зменшилася на п'ять відсотків (з 22% у 1989 до 17%), проте на тих самих п'ять відсотків зросла частка українців, тобто людей, що вирішили у новому переписі зідентифікувати себе саме так. Ця зміна практично ніяк не пов'язана з еміґрацією, ані навіть з асиміляцією (оскільки мовно-культурні орієнтації цих людей практично не змінилися). За роки незалежности змінилося лиш одне: українська держава скасувала сумнозвісну «п'яту графу» у паспорті та інших офіційних паперах, відтак етнічність зробилася предметом особистого вибору громадянина, а не рисою, успадкованою від батьків.
У країні, де чимала кількість людей має змішане етнічне походження і часто вважає себе «однаковою мірою» українцями та росіянами, етнічна реідентифікація певної групи у новому переписі не повинна надто дивувати. Вона сталася зовсім не тому, що з'явився якийсь специфічний український етнонаціоналістичний тиск (такий тиск проявився б насамперед у зміні мовних орієнтацій), а радше тому, що зник тиск російсько-імперський, який упродовж десятиліть спонукав людей вибирати «правильнішу», «престижнішу», «перспективнішу» національність. Бердсове твердження про «столітній процес української етнічної гомогенізації» не тримається купи, бо звичайна статистика каже, що в Україні 1926 року було 80% українців, 1939 – 73%, 1959 – 77%, 1970 – 75% і 1989 – 73%. Реальна демографічна тенденція в Україні була зовсім іншою – і саме на неї працювала вся совєтська державна машина. І полягала та тенденція аж ніяк не в мітичній «гомогенізації», а в поступовому збільшенні частки російського населення – від 9% 1926 року до 22% 1989-го – за рахунок як міґрації, так і асиміляції українців, євреїв та інших етнічних груп у панівну російську національність. І навряд чи припинення цієї тенденції у незалежній державі та повернення частки самоідентифікованих українців до рівня 1959 (але не 1926) року вказує на якісь «могутні сили етнонаціоналістичних поділів у країні».
Сумлінний дослідник мусив би навести ці дані та їх інтерпретації і, навіть не погоджуючись із ними, арґументовано їх спростувати. Проте Джефрі Бердс, здається, від самого початку мав інакші плани. Звідси – свавільне маніпулювання статистикою, звідси – тенденційне використання сумнівних свідчень так званих «біженців», які, власне, й складають другу – основну – групу його «антинаціоналістичних» арґументів.
Свідчення, якими без жодного критицизму оперує Джефрі Бердс, походять від людей, що приїхали до Америки (чи Канади або Австралії) з гостьовою чи туристичною візою, проте вирішили не повертатися назад до злиденної України і розпочали боротьбу за отримання статусу біженця (підтверджуючи тим самим, що, отримуючи візу, вони фактично брехали про мету подорожі до вподобаної країни й, отже, прибули до неї не зовсім леґально). Американська феміда, вочевидь, краще за мене знає, як давати раду з подібними правовими нюансами; це, зрештою, справа американців, приймати чи не приймати брехливі історії псевдобіженців за чисту монету; але, гадаю, кожен, хоч трохи обізнаний з українськими обставинами, погодиться, що жодної з переказаних у Бердса «історій» просто не могло статися в тому вигляді, як їх презентовано й інтерпретовано.
Це зовсім не означає, що нічого подібного в Україні не могло бути й не буває в принципі. Україна, на жаль, не є правовою державою з ефективними демократичними інституціями та розвиненим громадянським суспільством.
Люди тут справді раз у раз стають жертвами кримінального світу й криміналізованої держави, і пошуки справедливости в мафізованих правоохоронних органах і корумпованій судовій системі надто часто виявляються марними. Всі ці злочини й зловживання, однак, рідко коли є етнічно мотивованими, – хоча етнічний компонент може виринути на поверхню під час найрізноманітніших сварок, бійок, шахрайств і конфліктів. Якщо, скажімо, сусіди воюють у комунальній квартирі, то різні капості одне одному вони роблять зовсім не тому, що одні з них «жиди», другі «чурки», треті «хохли», а четверті «москалі». Хоча образливі етнічні прізвиська, серед безлічі інших лайливих слів, закономірно можуть виринути в подібних конфліктах. Зовсім неважко уявити собі зграю бандитів, яка, мордуючи жертву, згадує, матюкаючись, і про її етнічну, расову, професійну чи якусь іншу прикмету, але важко собі уявити бандитів, котрі обирали б собі жертву насамперед або й винятково за етнічною ознакою; інша річ – за ознакою іншости, інакшости; під цю категорію, однак, може потрапити хто завгодно: єврей у ярмулці, українець у вишиванці (або й просто публічно україномовний), екзотично підстрижений панк чи вибагливо вбраний ґей, не кажучи вже про африканців та азіятів, відмінність яких дослівно написана на їхніх обличчях.
Джефрі Бердс має рацію в тому, що українське суспільство справді не є таким толерантним, як це стверджують деякі благодушні політики та коментатори. В ньому справді занадто багато ненависти, насильства і беззаконня. Що ще гірше, нетолерантність поглиблюється в Україні, як і в решті Европи та в цілому світі після 11 вересня 2001 року. А проте було б абсолютно нечесно й несправедливо виокремлювати ту чи ту групу як головну або й, узагалі, єдину жертву нетолерантности, іґноруючи інші групи, серед яких є куди більшою мірою упосліджені, змарґіналізовані та незахищені.
Українському суспільству, кажуть соціологи, властивий надзвичайно високий рівень віктимізації: два відсотки опитаних визнають, що були в межах останнього року жертвами грабіжницьких нападів, півтора відсотки потерпали від рекетирів, 13% – мусили давати хабаря державним службовцям, 20% стикалися з вуличним хуліганством. За даними іншого дослідження, чотири відсотки респондентів у Києві впродовж 1999 року зазнавали нападів і погроз, 16% ставали жертвами злодіїв, 17% давали хабарі, 52% були тою чи тою мірою ошукані при покупці. Цілком вірогідно, що деякі з цих незліченних злочинів могли мати етнічне забарвлення, ще вірогідніше – що таке забарвлення могло бути вгадане post factum задля отримання біженського статусу у благословенній Америці.
Кожен, хто знає українські реалії, зокрема початку 90-х років, може легко повірити в розповідь добродійки Ірини Щетініної, яка 1997 року у Каліфорнії виграла судовий процес проти американського бюра імміґрації та натуралізації, тож тепер Джефрі Бердс посилається на її свідчення як на незаперечну істину (доведену в суді!). Пані Щетініна, живучи у Львові, стала, з її слів, свідком нападу місцевих бандитів на квартиру сусідів. Нападники, стверджує вона, катували чоловіка увімкненою електричною праскою, а його дружині викололи око.
За всієї брутальности цієї сцени, її важко назвати неймовірною: десятки постсовєтських ґанґстерів вибивали у подібні способи гроші та інформацію зі своїх жертв; а вже у постсовєтських фільмах таких епізодів пані Щетініна могла бачити скільки завгодно. Але є деталь, яка робить оповідь по-справжньому фантастичною: «очевидиця» стверджує, що нападники були не просто бандитами, а – «ультранаціоналістами». Вони, виявляється, не просто катували бідолашних сусідів, а ще й «вигукували при цьому антиросійські та антисемітські лайки» (бо сусіди, мовляв, були змішаного, російсько-єврейського походження). Отож пані Щетініній не залишалося нічого іншого, як «нажахано утекти з чоловіком та трьома дітьми, бо вона небезпідставно побоювалася, що наступною жертвою стануть вони». (І втекли вони, звісно, не до Ізраїлю, що було б набагато простіше, а таки до Америки, до якої просто так, без історії «переслідування», не потрапиш.)
Пані Щетініна, либонь, надивилася не лише поганих постсовєтських, а й ще гірших совєтських фільмів, де бандерівці-ультранаціоналісти луплять шкіру зі своїх жертв, виколюють очі і при тому, звичайно ж, вигукують усілякі антикацапські та антижидівські погрози.
Навіть якщо уявити собі неймовірне: що в сьогоднішній Україні справді знайшлася жменька ідеологічних фанатиків, готових подібним химерним чином – за допомогою електричних прасок і шпиць до в'язання – боротися з «жидокомуною», важко збагнути, чому про цю їхню діяльність не повідомила досі жодна газета. (Ну, гаразд, усі українські мас-медії, за логікою Бердса, можуть бути частиною ультранаціоналістичної, антиєврейської змови – включно з тижневиком «2000» та щоденником «Сегодня». Але ж є ще мас-медії закордонні!) А головне – з якої б то рації самі «ультранаціоналісти» приховували результати своєї героїчної боротьби? Адже для подібних груп (якщо вони, звісно, існують) саме розголос, публічна реклама є важливими: терористи не просто знищують ворогів, а й здійснюють певні символічні акти, яких аж ніяк не прагнуть приховувати – навпаки!
Усі інші «історії», на які посилається Бердс, не менш облудні. В одній із них киянин Борис Звягільський утік 1992 року до Сполучених Штатів після того, як, за його словами, зазнав «фізичних нападів з боку ультранаціоналістів і погрозливих вимог забиратися геть з України». В іншій – батько і син із Харкова отримали 1998 року у США статус біженців, бо в Харкові, виявляється, їх «кілька разів побила», а згодом ще й «розгромила їхнє помешкання місцева українська націоналістична банда». І нарешті, у третій, найфантастичнішій історії киянка Вєра Корабліна дала щиросерде (під присягою!) свідчення американському правосуддю про те, як її вдома «тероризувала ультранаціоналістична група»: «1990 року [sic] вона втратила працю на машинобудівному заводі у Києві, де пропрацювала 28 років, після того, як її попереднього, ще з совєтських часів, начальника – етнічного росіянина – замінив ультранаціоналіст-українець, який позвільняв усіх [sic] працівників-євреїв зі свого відділу. У жовтні 1993 року, працюючи вже на новому місці, Корабліна зіткнулася з трьома націоналістичними бандитами, що вдерлися до її кабінету, жорстоко побили її начальника і зажадали сплати спеціяльного податку з усіх євреїв та росіян, котрі працюють в Україні».
Можна, у принципі, уявити собі простодушних американських суддів, здатних повірити в будь-яку нісенітницю, особливо коли та нісенітниця відбувається десь у заморській, не надто їм знаній країні, заселеній циклопами та антропофагами. Проте дивно, що в ці нісенітниці здатен повірити й професійний історик, автор багатьох праць про Росію та Україну, котрий мусив би бодай трохи знати матеріял, про який пише, і розуміти, що українські «ультранаціоналісти», котрі тероризують бідолашних євреїв та росіян у Харкові або Києві, – таке саме безглуздя, як і ультранаціоналіст-індіянин племені ірокезів, котрий виганяє з роботи всіх білих працівників у штаті Північна Дакота.
Характерно, що в усіх згаданих «свідченнях» міліція або взагалі «не з'являється на місце події», або ж, з'явившися, «відмовляється прийняти заяву про напад». Отож «потерпілі» не мусять себе утруднювати поданням до американської імміґраційної служби будь-яких документів, що підтверджували би факт їхнього «переслідування». Зазвичай досить «свідчень» подібних утікачів – тих, що прибули раніше, або тих, що наміряються прибути слідом. Ланцюжок кругової поруки і погано прихованої корупції працює доволі ефективно, – про що, власне, й свідчить цифра 120 869 осіб, яку Бердс наводить на початку розвідки.
Правду кажучи, про цей ланцюжок я знаю доволі давно, бо ще в 90-х роках мої друзі в Америці та Канаді, попрацювавши трохи перекладачами в тамтешніх судах, розповідали мені про найфантастичніші історії, які їм за службовим обов'язком доводилося від постсовєтських «біженців» вислуховувати і, що найгірше, сумлінно перекладати. «Біженці» були різні – одні «косили» під переслідувані етнічні меншини, інші – під сексуальні, ще інші – під релігійні (кілька моїх знайомих львів'ян і справді дістали таким чином американський притулок і належний «велфер», удаючи з себе православних вірних, зацькованих клятими греко-католиками). Єврейські історії, проте, були найпоширеніші і, попри всю їхню фантастичність, найбезвідмовніші. З одного боку, єврейське лобі в Америці, що не кажіть, сильніше від ґеївського чи, навіть, церковно-баптистського. А з іншого боку, українці й Україна мають там настільки спокусливий антисемітський імідж, що просто гріх було б ним не скористатися для отримання халявного американського велферу, принагідно той імідж іще дужче поглибивши та зміцнивши.
За докази «переслідувань» найчастіше слугували обпалені «ультранаціоналістами» двері, або й просто антисемітські написи на стіні чи на цидулці паперу – переважно російською мовою або ж каліченою українською з нехарактерними для «ультранаціоналістів» граматичними помилками. Ніхто з моїх друзів не затримався довго на тій перекладацькій роботі. Більшість із них самі були імміґрантами, що подалися за океан уже в постсовєтські часи в пошуках кращого життя, тож особливих ілюзій щодо України не мали. А проте перекладати відверту, цинічну, безсоромну брехню було понад їхні сили.
Я не надав тоді їхнім розповідям надто великого значення. Життя в Україні важке, – казав я собі, – і не моя справа засуджувати людей, котрі хочуть вирватися з тутешніх злиднів і тутешнього беззаконня, хоч би й ціною обгиджування нас усіх. Зрештою, – заспокоював я себе, – якщо американський уряд хоче бути обдуреним, а американські платники податків готові утримувати наших псевдобіженців, нехай це роблять.
Кілька років тому, пригадую, німецькому амбасадору поставили подібне запитання щодо українсько-єврейської імміґрації до його країни. «Я знаю, – визнав амбасадор, – що ніхто нікого в сьогоднішній Україні не переслідує за етнічною ознакою. Але ми почуваємо історичну провину перед євреями, яких винищили нацисти, і хочемо, щоб єврейська спільнота знову стала органічною частиною нашого суспільства. На жаль, наші закони не допускають іншого способу імміґрувати до Німеччини, крім як набути статус біженця».
Приблизно такою була суть його вибагливого пояснення. Воно мені не дуже сподобалося, але принаймні було відвертим: «Вони вдають, ніби є біженцями, ми вдаємо, ніби їм віримо». Як на мене, то, звісно, чесніше було б змінити німецькі закони, аніж бавитися в цю сумнівну з морального (та й політичного) погляду гру. Але хто зна, знову ж таки заспокоював я себе, може, німецька спокута куди важливіша від української репутації? Зрештою, існує ж для чогось ще й український уряд, щоб перейматися подібними дипломатичними тонкощами!..
Стаття Джефрі Бердса, однак, відкриває нову, як мені здається, небезпечну сторінку в цих двозначних забавах. Вона є спробою перетворити на «об'єктивне знання» матеріял, що не має нічого спільного ані зі знанням, ані з об'єктивністю. Вона є спробою піднести брехливі, наклепницькі «свідчення» псевдобіженців до рівня авторитетних джерел наукового дослідження. І з морального, і з суто методологічного погляду це те саме, що прийняти за добру монету «зізнання» і «свідчення» на сталіністських судах і взаконити їх як остаточну й незаперечну «наукову істину».
Фактично єдиний арґумент на користь «правдивости» всіх цих свідчень у побудовах Бердса – це їхня кількість: автор не припускає, що понад сто тисяч «біженців» з України одностайно вдаються до найбезсоромнішої брехні. Хоча насправді ця цифра не така вже й велика, беручи до уваги, що в середині 90-х, у найглибшій точці економічної кризи, майже половина респондентів у загальнонаціональних опитуваннях висловлювала бажання еміґрувати з України куди завгодно. У злиденних країнах мільйони людей платять тисячі доларів контрабандистам, аби лише потрапити нелеґально на Захід – у вантажних контейнерах, рефрижераторах і переповнених шлюпках. Перевезення нелеґалів – один із найприбутковіших видів бізнесу у сучасному світі (після торгівлі зброєю та наркотиками). Було б справді дивно, якби цей бізнес відмовився від цілком леґальних можливостей, що їх відкриває перед ним американське законодавство та штучно створювані в ньому дірки. (Кілька років тому в Америці я зустрів колишнього співвітчизника, який, не пояснюючи, правда, чи зіграв він роль «єврейського», а чи «баптистського» біженця, відверто кпив з «дурних американців», котрих так легко перехитрив. Отримати дорогоцінний біженський статус у США, запевняв він, то не проблема: досить знайти доброго адвоката.)
120 869 «біженців» з України – не так уже й багато, беручи до уваги кількість добрих адвокатів в Америці, з одного боку, а з іншого – той простий факт, що більшість із цих тисяч не мала особливо чого втрачати в Україні – не лише економічно, а й культурно. В основній своїй масі це передусім або й винятково совєтські люди, без якихось особливих особистих симпатій до України, як і, зрештою, за великим рахунком, до Ізраїлю. Власне, як щиро зізнався один такий імміґрант, «ми можемо розмовляти по-українськи, але нашою розмовною мовою є російська. Наші діти навчаються переважно в російських школах. Ми називаємо себе євреями, але ми російські євреї, євреї російської культури... Я не анти-українець, просто мені ні до чого їхня національна культура, їхня мова. Для мене розпад Совєтського Союзу означав, що моя рідна країна зробилася мені в одну мить чужою».
Це зізнання з'ясовує, власне, справжні причини єврейської еміґрації з України куди глибше, повніше і переконливіше, ніж усі ті історії, на які посилається Бердс у своєму нарисі. Іґнорування одного масиву даних і некритичне використання іншого масиву, тим більше, коли він цілком однорідний і весь походить від людей, що мають величезний приватний інтерес у фальшуванні правди й отриманні за це неабияких соціяльних винагород, аж ніяк не свідчить ані про сумлінність науковця, ані про його фаховість. Зіставляючи різні дані та свідчення, Джефрі Бердс міг би принаймні догледіти, що проблема насправді є значно складнішою, ніж йому видається. Хоча справді революційним у цьому контексті могло би стати свого роду «польове дослідження» старанно переказуваних мильних опер: спроба зустрітися в Україні з їхніми персонажами – сусідами, співробітниками та знайомими гаданих «переслідуваних». Схоже, однак, що експлуатація заяложених стереотипів – принаймні у цій ділянці – приваблює американських дослідників поки що значно більше, ніж з'ясування не надто комфортної для них істини.
Серед безлічі фактів, які не вписуються в Бердсову чорно-білу концепцію, є результати щорічних загальнонаціональних опитувань громадської думки, здійснюваних поважним Інститутом соціології Академії наук України. Зокрема, науковці цього інституту реґулярно з'ясовують рівень міжетнічної толерантности за шкалою Боґардуса, де «одиничкою» позначається мінімальна соціяльна віддаль щодо чужинця (готовість прийняти його у члени родини), натомість «сімкою» – максимальне дистанціювання (бажання взагалі не впускати представників даної етнічної групи до своєї країни).
Упродовж перших десяти літ незалежности ці дані були доволі стабільними. Найнижчий рівень відчуження громадяни України демонстрували, як легко здогадатися, насамперед щодо українців (1,6), росіян (2,2) та білорусів (2,7). Цікаво, однак, що наступною найближчою групою до цього східнослов'янського ядра були євреї (3,9), котрі стабільно випереджали не лише поляків, американців та німців (4,8-4,9), а й – nota bene! – українців, які живуть в інших країнах (4,1). Найбільшу ж соціяльну відчуженість – близько шести балів за шкалою Боґардуса або й більше – українські респонденти виявляють до ромів («циган»), китайців, чорношкірих («негрів»), арабів, афганців і (найвірогідніше – під впливом російської пропаґанди) до чеченців.
Українське суспільство, безумовно, не є відкритим і толерантним, воно радше традиційне й консервативне. Його толерантність поширюється головно на «своїх», на ті групи, які є знайомими й звичними, «нашими» – такими собі членами розширеної родини.
Кілька років тому у «Критиці» (№7/8, 2003) Наталя Паніна вельми слушно вказала на амбівалентність усіх цих результатів: «З одного боку, вони змусили взяти під сумнів частину поширених тоді [на початку 90-х] стереотипних уявлень. І заразом показали, що населення ставиться до представників різних національностей набагато «настороженіше», ніж можна було припустити, беручи до уваги те, що в Україні немає міжнаціональних зіткнень.
По-перше, було заперечено стереотипи про поширення антиросійських настроїв («русофобії») в західних реґіонах України; по-друге, не підтвердився стереотип про повсюдність антисемітизму; по-третє, спростовано поширене уявлення про нібито високу привабливість у кризових соціяльних умовах шлюбів з іноземцями (зокрема з громадянами розвинутих країн). Схильність до ближчих контактів у більшости населення головно виявлялася щодо українців, росіян, білорусів, поляків і євреїв – тобто тільки щодо тих національних груп, із якими набуто певного історичного досвіду спільного життя».
Українське суспільство, робить висновок Паніна, є радше байдужим, ніж толерантним. Повсюдна байдужість справляє враження толерантности головно тому, що український націоналізм доволі слабкий, а отже й націоналістична мобілізація – невисока. За даними Паніної, лише 3% респондентів можна назвати етнонаціоналістами, тобто людьми, що ототожнюють себе насамперед зі своєю етнічною групою. 41% уважає себе передусім громадянами України, 38% – жителями певної місцевости, 13% – громадянами колишнього СССР і ще 3% – громадянами світу або Европи.
Сам термін «націоналізм» Україні надзвичайно непопулярний: жодна з двох основних мовно-культурних груп – ні російська, ні українська – не бажає ототожнювати себе з цим терміном. Для русофонів, котрі великою мірою успадкували совєтську традицію демонізування «буржуазного націоналізму» (українського, звісна річ), неприйнятною й навіть незрозумілою є сама думка, що вони теж можуть бути «націоналістами» – російськими чи совєтськими, чи, за нових умов, українсько-креольськими. Націоналізм у Совєтському Союзі вважався ідеологічним збоченням, властивим усім народам, крім росіян. Усі росіяни (хоч би й найзапекліші шовіністи) апріорі вважалися «інтернаціоналістами»; представники інших народів, у принципі, теж могли стати «інтернаціоналістами», але лише тією мірою, якою приймали совєтську систему цінностей, включно з російською мовою та культурою.
Для совєтських «інтернаціоналістів», котрі, власне, й сьогодні складають приблизно половину населення України, національність, здебільшого, й справді не мала істотного значення – головне, щоб людина була «нашою» за мовою, культурою, способом поведінки. Аляксандр Лукашенко якось блискуче проілюстрував специфічний характер цієї совєтської «інклюзивности», коли на репліку одного зі своїх підданих («Я вам как еврей признаюсь...») заявив: «Да какой же ты, Гриша, еврей! Ты же наш!». Отож цю специфічну совєтську «політкоректність» (із її популярним гаслом «какая разница!») не слід плутати в жодному разі із толерантністю, бо ж насправді вона аж ніяк не поширюється на справжню інакшість – мовну, релігійну, сексуальну тощо.
Що ж до української чи, краще сказати, несовєтської частини населення, то вона має власні причини остерігатися терміна «націоналіст» – почасти через глибоку совєтську традицію його демонізації (та криміналізації), почасти ж через подібну західну тенденцію до демонізації націоналізму загалом і українського націоналізму зокрема. Попри різні ідеологічні течії в українському націоналізмі (далеко не всі вони були ліберальними і демократичними), його загальна орієнтація практично завжди була прозахідною, проевропейською – з тої простої причини, що його головним супротивником завжди була антизахідна, антиліберальна, антидемократична Росія. У такому контексті українські націоналісти, властиво, не мали особливого вибору: емансипуючись від Росії і шукаючи підтримки на Заході, вони мусили volens nolens засвоювати не лише західну ліберально-демократичну риторику, а й західні правила гри, зокрема обережне, вельми стримане ставлення до націоналізму та націоналістичних гасел.
Безумовно, у цьому засвоєнні багато позірного й поверхового, багато загальної амбівалентности, – про що мені не раз доводилося писати. Але безумовно й те, що в українському націоналізмі переважають помірковані, ліберальні, інклюзивні течії – і то не лише тому, що він є «віруванням меншини» (а отже, апріорно слабким), як стверджує Ендрю Вілсон, а й тому, що він є віруванням прозахідно зорієнтованої меншини (тобто меншини, яка прагне віднайти силу у символічному ототожненні зі справді сильним Заходом). Інклюзивність цього націоналізму проявляється у готовості прийняти до своєї групи кожного, хто поважає цінності цієї групи (її мову, культуру, історію, саме право на незалежне національне буття) – і в цьому сенсі етнічність справді не має істотного значення (достоту як у совєтському «інтернаціоналізмі»). Іншими словами, повага до українського етносу, його мови та «історичних прав» є значно істотнішою, ніж формальна приналежність до української етнічности чи володіння українською мовою.
Під цим оглядом і український антисемітизм (принаймні у бездержавний період) принципово відрізнявся від антисемітизму «державних» націй, занепокоєних гаданим проникненням євреїв у всі клітинки їхнього національного організму. Для поляків, чи німців, чи росіян євреї видавалися небезпечними, бо асимілювалися в їхню мову й культуру, робилися подібними, «маскувалися під своїх» із якимись загадковими, вочевидь, підступними намірами – скрізь проникнути і все опанувати. Імпліцитним бажанням антисемітів-державників завжди було вивести євреїв за межі свого суспільства, ґетоїзувати їх, не допустити їхньої асиміляції в «нашу» спільноту.
Для українців як бездержавної нації така параноїдальна «загроза» не була актуальною, оскільки євреї до їхньої безперспективної мови та культури практично не асимілювалися. Рушійною силою українського антисемітизму була насамперед неприязнь до домінантної групи (поляків/католиків чи росіян/більшовиків) та пов'язування євреїв (уявне або й реальне) з цією ворожою для українців групою. Українці, властиво, й сьогодні не мають певности щодо свого статусу – чи вони є більшістю у своїй державі, а чи марґінальною меншістю – «жменькою україномовних інтеліґентів», як назвав їх недавно один із місцевих віце-прем'єрів. У кожнім разі, якоїсь помітної асиміляції росіян, євреїв чи інших етносів до «панівної» української мови й культури поки що не відбувається, що, однак, не рятує наше суспільство від появи нового – «державницького» – різновиду українського антисемітизму. Поки що цей антисемітизм марґінальний, але він доволі успішно засвоює всі параноїдальні мотиви антисемітизму російського, переконуючи наївних абориґенів, що всі їхні біди походять від місцевих та міжнародних євреїв, котрі опанували вже українську економіку, опановують тепер українську державу, а там, диви, доберуться й до української культури (про підривну роботу Мойсея Фішбейна на цьому напрямку один недремний український поет застеріг читачів «Літературної України» ще десять років тому).
Отож я зовсім не схильний недооцінювати цієї загрози, як і багатьох інших, але не меншу огиду в мене викликає бажання деяких наших співгромадян паразитувати на цій загрозі, здобуваючи собі краще життя в Америці коштом безоглядного оббріхування своїх колишніх співвітчизників. Українське суспільство справді не таке толерантне, як би цього хотілося, і в ньому справді не бракує найрізноманітніших фобій – від антисемітизму до русофобії, українофобії і найбрутальнішого расизму щодо азіятів та африканців. Українська держава виявляється часто безпомічною щодо всіх цих ексцесів, хоча, припускаю, причиною цього є радше її загальна неефективність і корумпованість, аніж виразні етнічні чи расові упередження. В кожнім разі, я рішуче не бачу підстав виокремлювати саме євреїв (як це робить Бердс і американська феміда) як найнезахищенішу й найбільше «переслідувану» в Україні групу. Та сама держава, на жаль, і те саме суспільство достоту так само нездатні захистити татар у Криму, україномовних українців на півдні та сході, негрів та азіятів по всій країні.
Все це наша ганьба – і ті бандюки, що напали на студентів єврейської єшіви, і ті, що вбили українського композитора Білозіра, і ті, що громлять китайські ятки й іранські кав'ярні, і ті, що вандалізують кримськотатарські цвинтарі. Навряд чи американський уряд захоче надати притулок усім, кого справді переслідують у цій країні. Тим більше, що Україна має міжнародний статус «безпечної третьої країни», а це означає, що жоден африканець чи азіят не може виїхати з її території на Захід як біженець. Хоч саме ця група в Україні найбільше віктимізована, саме щодо цих людей місцеве населення почуває найбільшу соціяльну дистанцію, і саме вони мають найменші шанси закорінитися і пробитися в українському суспільстві. Я вже не кажу про те, що нікому з них не світить у Києві американська туристична віза, добрий адвокат у Сполучених Штатах і чимала група занепокоєних їхньою долею американських науковців і журналістів.
Моя головна незгода із Джефрі Бердсом стосується не того, як він послуговується статистикою, і навіть не того, як він використовує вельми специфічні свідчення вельми специфічних людей. Найгірше – що він своєю статтею фактично підтримує селективне застосування права, фактично утверджує і без того поширені на Заході подвійні стандарти, намагаючися переконати всіх, що страждання і переслідування однієї групи є значущішими, ніж страждання й переслідування всіх інших.
На мій погляд, кожен відповідальний автор, який ставить під сумнів (і небезпідставно) українську «політичну стабільність» та «міжетнічну злагоду», мусить поставити відповідно під сумнів і її статус «безпечної третьої країни». Кожен, хто говорить про віктимізацію однієї групи, мусить бодай побіжно глянути й на становище інших груп, включно з україномовними українцями, теж упослідженої меншини в багатьох реґіонах. А головне – формулюючи серйозні звинувачення фактично на адресу цілої країни, жоден автор не сміє іґнорувати «незручні» дані й добирати лише «зручні» для його наперед сформульованої концепції. Інакше ми ніколи не вирвемося з порочної формули, що її саркастично окреслив Норман Девіс: «Антисемітизм – це єдиний злочин, який не потребує доведення, бо саме звинувачення вже є вироком».
Десять років тому в літаку Київ-Тель-Авів я пережив щемке відчуття втрати, спостерігаючи за чималою галицькою родиною з купою рудих дітлашат, що поверталися з однієї історичної батьківщини до іншої. Я описав тоді те своє відчуття в журналістському нарисі і готовий ті слова повторити й сьогодні як своє глибоке переконання: з масовою еміґрацією своїх єврейських, німецьких, польських та інших співвітчизників «ми справді втрачаємо щось дуже важливе, – щось, важливість чого ми, боюся, скоро відчуємо, але не скоро збагнемо».
І тут – безвідносно до писань Бердса – слід сказати, що ми таки винні, бо не зробили своєї країни такою, щоб у ній хотілося жити всім; ми не зробили її достатньо привабливою не лише економічно, а й культурно; і ми таки не зробили свого суспільства по-справжньому толерантним. І це провина не лише професійних урядовців чи професійних антисемітів. Це також провина професійних євреїв, професійних українців, професійних росіян, професійних інтелектуалів. Кожен, напружившись, може знайти частку своєї вини і свого комплексу меншовартости, виявом якого є всякий антисемітизм і всяка ксенофобія.
Нас навряд чи повинен заспокоювати той факт, що в останні п'ять-шість років імміґрація з України помітно ослабла – почасти тому, що більшість людей, котрі дуже хотіли виїхати, вже виїхали, а почасти й тому, що економічна ситуація дещо поліпшилася і дедалі більше талановитих, заповзятливих молодих людей знаходять собі перспективи соціяльного розвитку вдома. Соціологи, однак, починаючи від 2001 року, фіксують стабільне зростання соціяльної дистанції в Україні практично щодо всіх груп. Як уже зазначалося, ця тенденція характерна для всього сучасного світу і зумовлена, правдоподібно, зростанням загальної міжетнічної та міжконфесійної напружености, поглибленої відомими терактами та «міжцивілізаційними» війнами. Масова свідомість, як писала Наталя Паніна, мовби прагне «відмежуватися від усіх учасників конфліктів, навіть не намагаючись зайняти певну політичну чи гуманітарну позицію – визначити правих і винуватців, покривджених і переслідувачів».
Проте в Україні не варто недооцінювати ще одного явища – зростання расизму та расово мотивованого насильства, що його лише почасти можна вважати російським імпортом, натомість визначальною мірою – це продукт власної нетолерантности, закомплексованости і здичавіння. Ця тенденція буде, певно, найзагрозливішою у найближчі десятиліття, беручи до уваги той факт, що Україна дедалі більше стає не лише транзитним коридором, а й кінцевою метою для тисяч міґрантів із країн Азії та Африки.
І тут мусимо виразно усвідомити, що дискримінація, упослідження, переслідування будь-якої групи, будь-якої особи є руйнівним для всього суспільства, оскільки блокує взаємодовіру й унеможливлює солідарність, нищить мораль, деґенерує психіку, перетворює цілу націю на зграю охоплених параноїдальною ненавистю зомбі. Термін «переслідування» може мати найрізноманітніші значення, і всі вони – значущі.
http://www.krytyka.kiev.ua/articles/s.1_12_2006.html
Читайте там само статтю С. Глузмана
«Рефлексії про очевидно» |
