«КОЛЕКТИВНІ ПРАВА Є, АЛЕ ЇХ МОЖНА І ТРЕБА РЕАЛІЗУВАТИ ЧЕРЕЗ ПРІОРИТЕТ ПРАВА ОСОБИ, ЛЮДИНИ, ГРОМАДЯНИНА»

Віктор КОТИГОРЕНКО, доктор політичних наук,
головний науковий співробітник
Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ

— Чи залишаються в умовах зростаючої ґлобалізації так само важливими, як і раніше, питання етнічної самоідентифікації, збереження етнічної самобутності? — Безумовно. У ґлобалізованому світі людина шукає прихистку і знаходить його в сім'ї, в тій групі, самобутність якої – етнічна, мовна, культурна – людині близька. Традиційно відчуття такої близькості набувається в родині, де особистість виховується, або формується як самоусвідомлення в процесі людської взаємодії. І це нормально. Якби світ не був різноманітним, якби люди не самореалізовувалися в групах, то не існувало б суспільних залежностей, а отже, й розвитку.

— Ще донедавна ми багато й часто оперували поняттям «дружба народів», сьогодні на зміну йому прийшла «толерантність». Чи є міжнаціональні відносини в Україні толерантними, чи є якісь застереження?

— Якщо говорити про «дружбу народів», то це, скоріше, був вербально-ідеологічний штамп для означення певного рівня відносин. Насправді дружити народами неможливо. Розвиток людства відбувався й відбувається як процес суспільної взаємодії, коли представники однієї самобутньої групи надають можливість існувати іншій. Термін «толерантність» перекладається українською мовою як «терпимість», «терплячість». Особи і їхні групи виявляють терпимість, узгоджують свою поведінку в разі необхідності захисту спільних інтересів від зовнішніх загроз або що.

Якщо правило терпимості й узгодження інтересів порушується – виникають конфлікти. Характер стосунків між різними групами, в тому числі народами, дуже залежить від політичної еліти. Якщо група та її чільники не ставлять перед собою завдань контролю над певними ресурсами – економічними, природними, інформаційними та іншими – щодо яких існують претензії іншої групи, тоді домінують відносини, які називають «дружбою народів». У разі загострення конкуренції за групові ресурси, «верхи» відповідних груп прагнуть мобілізувати ці групи на захист спільних або власних «верхівкових» інтересів. В таких випадках як мобілізаційний чинник нерідко використовують апеляцію до спільних релігійних, духовно-культурних, світоглядних цінностей, які відрізняють одну групу від іншої. Як результат, зростає нетерпимість, нетолерантність.

— Чому виникає нетолерантність?

Нетолерантність, з мого погляду, продукується на ґрунті слабкого знання членів різних груп одне про одного, про культуру і цінності одне одного і є, в більшості випадків, усвідомленим або неусвідомленим виявом і наслідком індивідуальної та групової конкуренції за ресурси – владні, економічні, інші.
Причина того, що Крим, наприклад, є одним з найбільш конфліктогенних реґіонів країни, також полягає в боротьбі за економічний ресурс. Дехто в автономії використовує місцеві й всеукраїнські партійні та інші політичні утворення, закордонні чинники і внутрішні владні можливості різного рівня – від сільських рад до ВР АРК – для «дерибану» власності, насамперед – земельної (пробачте за використання сленґу). Ці «дехто» видобувають конфліктні звуки з «етнічних струн», аби продукувати шум, за яким того «дерибану» не буде чути. Поки пересічні кримчани російської, української, кримськотатарської та інших національностей розберуться, що ховається за етнострунною какофонією, все вартісне на півострові буде «прихватизоване».

— До речі, Меджліс кримськотатарського народу нелеґітимізовано. Певною спробою цього можна вважати лише факт, що члени Меджлісу входять до складу дорадчої ради при Президентові України. А тут ще чутки про те, що В. Янукович хоче ліквідувати його.

— Питання леґалізації або, інакшими словами, правової леґітимації Меджлісу не самодостатнє. Воно є частиною питання про відновлення прав кримських татар і представників інших національно самобутніх груп населення Криму, щодо яких радянським режимом було вчинено злочини депортації. Забезпечення їх рівноправ'я з іншими громадянами України має відбуватися на основі законів і програм про відновлення прав депортованих осіб і членів їхніх родин, які повертаються в місця свого історичного проживання на території України і набувають українського громадянства.

Згадану Вами раду було створено ще за часів Президента Л. Кучми. Про те, що В. Янукович хоче ліквідувати Меджліс ходять чутки. Однак чи є під ними ґрунт? Де-юре Меджлісу не існує. Але він є й діє де-факто. Попри суперечливе ставлення до нього самих кримських татар, він був і залишається представницьким органом народу, який повертається на батьківщину. Меджліс має авторитет і на міжнародному рівні. Поза сумнівом, він має бути леґалізований. Справді, є проблеми з такою леґалізацію в межах законодавства про політичні партії, громадські організації тощо. Але ж є й заветований ще Президентом Л. Кучмою закон про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою. Його проект 2004 року був внесений на розгляд парламенту Кабміном за підписом В. Януковича і схвалений більшістю тодішніх депутатів. Він потребує невеликих доопрацювань.

В тому числі може бути доповнений положенням, що депортовані з території сучасної Української держави та члени їхніх родин, які набувають українського громадянства, мають право утворювати виборні інституції, уповноважені представляти їхні інтереси у відносинах з органами державної влади й місцевого самоврядування. Це положення слід поширити не тільки на кримських татар, а й на греків, болгар, вірмен, німців. Той же Фольксрат, зокрема, може леґалізуватися не як утворення етнічних німців, а як представницький орган депортованих з-поміж громадян України німецької національності.

Завдання представницьких органів – сприяти соціальній адаптації репатріантів. Така адаптація однією з чільних складових має включення тих, хто повертаються, в систему поділу праці й модернізацію цієї системи. В тому числі для запобігання міжетнічній напрузі з приводу конкуренції на ринку праці. Ті ж кримські татари здатні забезпечити розвиток бавовництва та шовківництва в Криму. Адже з Центральної Азії, передовсім з Узбекистану репатріюються унікальні фахівці з цих видів господарювання. А рентабельність одного гектару бавовни, як відомо, вчетверо вища, ніж рентабельність пшениці. Не стануть всі кримські татари власниками пансіонатів у Криму, як би то хтось не сподівався. Направду, масове поселення репатріантів на морському узбережжі прирікає значну, якщо не більшу, їх частину на працю з обслуговування відпочиваючих. Переконаний, що кримськотатарський народ заслуговує кращого і здатний на краще.

— Принципи і механізми взаємовідносин держави з національними меншинами мають бути розроблені в Концепції державної етнонаціональної політики. Що ви скажете про концепцію як таку, її проекти та можливість прийняття нинішнім складом Верховної Ради?

— Концепція – результат одного з етапів роботи над законодавством, на якому має базуватися державна етнополітика. Тому для завершеного правового документа назва «концепція» не зовсім адекватна. Такий документ коректніше назвати «Основи державної етнонаціональної політики в Україні». Він має містити виклад правових термінів та їхніх дефініцій, формулювання мети та принципів політики держави у відповідній сфері, в тому числі в частині подальшого розвитку правових регуляторів цієї сфери, забезпечення політичної участі представників етнічних спільнот, створення рівних умов для задоволення їхніх соціально-економічних, національно-культурних та інших інтересів і потреб, збереження історичного культурного середовища тощо.
За роки незалежності підготовлено багато проектів відповідного закону. На розгляд робочої групи Мінюсту, утвореної на виконання минулорічного розпорядження Президента України В. Ющенка, подано два. Один підготовлений групою у складі О. Майбороди, В. Євтуха, В. Нахмановича, Ю. Тищенко та інших (опублікований у №1/2 «Кримських студій» за 2005 рік). Другий – мій власний (надрукований у четвертому числі часопису «Політичний менеджмент» за 2006 рік). Ці документи концептуально відмінні.

У першому робиться спроба гармонізувати групові та індивідуальні права. Другий проект базується на постулаті, що забезпечення індивідуальних і групових прав та інтересів громадян в етнонаціональній сфері може і повинно відбуватися на засадах пріоритету прав особи і громадянина. Переконаний, що законодавство країни не може будуватися на двох пріоритетах. Пріоритет – значить «перший», «першість». Або пріоритет прав особи, або пріоритет прав групи. Якщо ж український законодавець віддасть перевагу останньому, в сфері етнонаціональних відносин посиляться відцентрові, дезінтеґраційні щодо української нації, українського народу та Української держави тенденції, бо актуалізується змагальність етнічних спільнот за особливі групові статуси і права. Це спричинить загострення етнічних суперечностей, а з ними – інші похідні неґативні наслідки.

— Ви заперечуєте колективні права?

— У жодному разі. Я не заперечую колективні права, я заперечую застосування пріоритету групових прав при забезпеченні прав громадян в етнонаціональній сфері. Колективні права є, але їх можна і треба реалізовувати через пріоритет права особи. Наприклад, коли ми кажемо про право народу на землю, то це право всіх громадян. А реалізується це право через право громадянина або юридичної особи володіти, розпоряджатися окремою земельною ділянкою тощо. Не може вся етнічна спільнота володіти якоюсь історичною пам'яткою, приміром. Суб'єктом права власності щодо такої пам'ятки може бути держава, державна установа або орган місцевого самоврядування, особа, організація або інше утворення, леґалізоване відповідно до чинного законодавства.

— А як же бути з реституцією, коли власником була громада? Це дуже нагальне питання національного життя.

— В громаду об'єднувалися особи. Леґалізована громада може набувати право власності. Коли кажуть про право українського народу на землю, всі усвідомлюють, що йдеться про суверенітет народу щодо території держави, а також про право громадян України, незалежно від їхньої національності, володіти певною земельною ділянкою на державній території згідно з чинним законодавством. У минулому кожна ділянка мала конкретного власника – державу, селянина, громаду села, поміщика… Відповідною має бути й реституція, якщо вона можлива для того чи іншого випадку взагалі. Байдуже, йтиметься в такому разі про громадян (або громаду, що об'єднує громадян) української, російської, кримськотатарської чи іншої національності. Превалювати має право особи. Тільки особа має вирішувати, як захищати свої права – особисто чи в групі. Група не може примушувати особу так само, як і відповідати за дії особи. За інакшою логікою, в разі вчинення злочину кимсь з групи вся група має нести за це правову відповідальність. Пригадаймо, як мотивував депортації сталінський режим? І вчімося на уроках історії.

— Але концепція все ж має створити матрицю взаємовідносин між державою і народами, що її населяють?

— Якщо приймаються закони про національні меншини і корінні народи, це не має метою створення будь-кому якихось преференцій. Йдеться лише про те, що держава ґарантує особам, які відносять себе до певної спільноти, рівні з іншими права.

— Або «позитивну дискримінацію». Це поняття також є у міжнародних документах.

— Я не заперечую поняття «позитивна дискримінація» як описового, але проти його застосування в юридичному, правовому дискурсі. Українські парламентарі часом так поспішають ратифікувати міжнародні акти, що інколи не замислюється над тим, що ці акти почасти суперечать одне одному. Тим часом кожна країна, що входить до європейської спільноти, ратифікує їх за окремими статтями, за окремими підпунктами, і майже ніколи цілком, тобто адаптує документи до власних реалій. Або й зовсім відмовляється від ратифікації. Не може бути універсального закону для всіх країн і народів. Універсальними можуть бути тільки принципи, а специфіка реалізації цих принципів у кожній державі своя.

Так, ми часто обговорюємо питання, які інтереси є пріоритетними для національних меншин України, чи допустима різниця між національними меншинами, між ними й національною більшістю за умовами забезпечення цих пріоритетних інтересів? В усіх випадках відповідь має базуватися не на встановленні переваг комусь або дискримінації когось. Справжня відповідь – це визначення шляхів вирівнювання умов життя й діяльності всіх громадян України, незалежно від їхньої національності та місця проживання. Всім мають забезпечуватися рівні права й умови задоволення їхніх соціальних, економічних, культурних, політичних, релігійних, світоглядних і будь-яких інших інтересів і потреб.

Тим часом, у деяких реґіонах компактного проживання національних меншин загальний рівень соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних утворень, а отже – й рівень задоволення соціально-економічних потреб людей – дещо нижчий, ніж в цілому по Україні. Наприклад, у Закарпатті. Там проблема «вирівнювання» набуває етнічного забарвлення. І не тільки для меншин. А й для власне українських субетносів. Тому, вирішуючи питання соціально-економічного вирівнювання реґіонів, держава зніматиме загрози етнічного невдоволення й етнічних конфліктів.

— Хочу повернутися до проблеми ратифікації та адаптування міжнародного законодавства, зокрема, до невдалого прийняття Хартії реґіональних або міноритарних мов і проблем, що внаслідок цього виникли. В новому документі, що готується до розгляду у ВР, знову не розрізняються реґіональні і міноритарні мови. Серед останніх, тобто «загрожених», мають бути лише кілька – кримськотатарська, мова караїмів і кримчаків, урумська і румейська, мова гагаузів, ідиш, а не всі, як і раніше.. Ваш погляд на цю ситуацію.

— Чому в новому проекті знову перерахували мови, яким не загрожує зникнення, згадали про ту ж російську? Тому що за Конституцією будь-який наступний законодавчий акт не може обмежувати прав і ґарантій, які вже було надано. Отже, якщо міняємо невірний переклад – мови меншин на міноритарні мови, а не можемо вивести за межі акта мови, щодо збереження й розвитку яких немає реальних загроз, то від назви нічого не зміниться. В новому переліку названо мови найбільших етнічних спільнот України, стосовно яких держава бере зобов'язання. До речі, ці зобов'язання майже повністю збігаються з тими, які містить чинний закон про мови від 1989 року, хоча в ньому йдеться про українську, російську та інші мови, але без переліку останніх.

Ратифікована Хартія покликана забезпечити правові ґарантії збереження традиційного мовного простору, тобто того, що історично сформувався на території України. Отже, коли держава зобов'язується створювати умови збереження й розвитку в Україні, приміром, новогрецької мови, яка не є рідною для українських греків, тоді в закон закладається хибний щодо змісту, ідеології й концепції Хартії порядок. Вірнішим був «старий» варіант ратифікаційного закону – «мова грецької національної меншини». А ця мова, як відомо, має два різновиди – урумський й румейський. Стосовно них і мають здійснюватися відповідні «захисні» процедури Хартії. І не тільки в частині власне мовного середовища, а й топонімії та іншого.

Українці так само мають право на збереження традиційного етнокультурного середовища, з мовним включно, особливо в реґіонах, де склалася несприятлива для української мови ситуація. Що ж до статусу української мови як державної – цей статус є відповіддю на потребу державного самовизначення й державної ідентичності України, а також громадянського самовизначення й громадянської ідентичності особи. Незалежно від етнічного походження цієї особи та її особистісних мовних переваг, у тому числі в родинному, груповому або публічному спілкуванні.

— Чи повинна Україна, на території якої, за широко відомим визначенням, живе понад 130 націй і народностей, визначити автохтонів, міґрантів, в тому числі вимушених.

— По-перше, в Україні нема 130 націй і народностей. Тут мешкають громадяни понад 130 національностей – представники понад 130 етнічних спільнот. По-друге, ще в серпні 1996 року, невдовзі після ухвалення чинної Конституції України, М.І. Панчук і я в одній з публікацій звертали увагу науковців і політиків на імовірність неґативних наслідків запровадження в Основний Закон термінів, які інституювали різні форми групової етнонаціональної ідентичності населення України поряд з ідентичністю громадянською. Зазначали, зокрема, що запровадження в правовий дискурс словосполучення «корінні народи» спричинить прагнення здобути статус «корінного народу» кількома етнічними спільнотами України, а це може призвести до конфліктних відносин між претендентами на цей статус та між ними і державною владою.

Статус «корінного» народу дедалі більше приваблює частину представників українського поліетнічного загалу. Вияви цього мають місце зокрема тому, що не тільки окремі політичні активісти етнічних спільнот України, а й деякі представники наукової громадськості та державних органів, які мають право законодавчої ініціативи, ототожнюють етнологічні терміни «автохтонний народ» та «автохтонна меншина» з правовим терміном «корінний народ», як цей термін застосовано в деяких чинних міжнародних та іноземних правових актах і в проектах таких актів. Принаймні, до Державного комітету України у справах національностей та міґрації надходять численні звернення від представників національних меншин, в яких порушуються питання щодо надання їхнім спільнотам статусу «корінних народів» або «автохтонних».

Йдеться про етнічні групи євреїв, угорців, ромів, румунів, греків, німців, вірмен, болгар, поляків, гагаузів та інших, які, у відповідності з досвідом міжнародного права, на теренах України насправді не можуть називатися народами й віднесені до категорії меншин. Вірогідно, не без впливу таких звернень у Держкомнацміґрації все ж було розроблено проект Закону України «Про статус корінних (автохтонних) народів України», чинність якого пропонувалося поширити на громадян України білоруської, болгарської, вірменської, гагаузької, грецької, єврейської, караїмської, кримськотатарської, кримчацької, молдовської, польської, російської, румунської, словацької, угорської, чеської національностей. Відповідно, особи інших національностей, що прибули й прибуватимуть в Україну внаслідок міґраційних процесів, мали ідентифікуватися як «звичайні», а не корінні меншини.

Насправді ж «автохтонними народами» України можна називати лише етнічних українців, кримських татар, караїмів і кримчаків – чотири спільноти, етногенез яких відбувався на території їхнього теперішнього проживання. Названі в законопроекті українські білоруси, болгари, вірмени, греки, євреї, молдовани, поляки, росіяни, словаки та чехи є діаспорою відповідних народів, які живуть у державах на своїх історичних землях поза межами України. Населення України згаданих національностей у правовому сенсі є національними меншинами Української держави. І тільки до деяких з них, таких, наприклад, як румуни Чернівецької області та угорці Закарпаття, є підстави застосовувати поняття «автохтонні національні меншини» – не через їх укоріненість в Україні внаслідок тривалого тут проживання, а саме з огляду на специфіку їх етногенезу. Однак «корінними народами» в етнологічному і правовому сенсі вони також не є.

І все ж еліта та політичні активісти багатьох етнічних спільнот продовжують домагатися законодавчого надання цим спільнотам особливих статусів з особливими правами, в тому числі статусу корінного народу. Успіх або неуспіх таких домагань – в будь-якому випадку – не повинен тягти за собою встановлення жодних преференцій для жодної етнічної групи. Таких преференцій, до речі, не мають і громадяни України власне етноукраїнського походження.

— А як бути стосовно міґрантів, які приїздять в Україну і, до речі, вливаючись в існуючі етнічні спільноти, претендують на право національної меншини?

— Стосовно груп міґрантів. Законодавство ґарантує етнонаціональні та інші права винятково своїм громадянам. Якщо імміґрантами є люди, що використовують Україну як «транзитний пункт» на дорозі до країн Євросоюзу або кудись іще, якщо вони не беруть на себе зобов'язань громадян України, не є її громадянами – вони мають право на державне сприяння забезпеченню їхніх інтересів лише в межах ґарантій, які надаються українським міґраційним законодавством і законами про права й обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, міжнародними угодами України про реадмісію.

Тільки громадянам України, які об'єднані в певну національно самобутню групу, держава зобов'язується створювати умови для здійснення культурно-національної автономії, самостійного задоволення їхніх мовних та інших етнонаціональних потреб.
Держава безумовно може виділяти певні кошти на задоволення національно-культурних потреб своїх громадян та їхніх груп з урахуванням можливостей бюджету. Але використовуватися ці кошти мають виключно через конкурси національно-культурних програм, а не простим розподілом «кожній сестрі по сережці».

Загалом же Україна має стимулювати імміґрацію і набуття імміґрантами українського громадянства, оскільки, як і більшість європейських країн, ми стоїмо на порозі демографічної кризи. Та еміґрація, в тому числі трудова й «етнічна», що відбувається останніми роками, послаблює фізичний, трудовий, інтелектуальний і культурний потенціал української нації як спільноти громадян різного етнічного походження.

Розмовляла Тетяна Хорунжа
dialogs.org.ua