БАЛКАНСЬКИЙ КУТ
Олесь ІЛЬЧЕНКО
(спеціально для «Форуму націй»)
Сіре небо готове кидати на землю жмені дрібного дощу. Асфальтівка біжить до обрію. Праворуч, полем, чоловіки у звичайних піджаках, картузах ідуть розтягнутим півколом. Невимушено тримають мисливські рушниці. Так зазвичай полюють на зайців. Видно, що зброя для цих мужчин – річ звичайна. Картинка дуже скидається на уривок з якогось фільму в жанрі неореалізму. Проте – це реальність. Сучасна Сербія.
|
Власне до Сербії, до Белградського університету мене запросили почитати нові вірші, розповісти про сучасну українську поезію, поспілкуватися із студентами і викладачами філологічного факультету. Але мандрівка виявилася ширшою за просто академічні розмови.
У Белграді ще видно сліди бомбардувань 1999 року. Стоять зруйнованими кілька будинків державних установ, штаб військово-повітряних сил тощо. Проте загалом сторонньому спостерігачеві ніщо не нагадує про війну, розпад Югославії... |
На вуличних вивісках дивують дві абетки однієї мови: кирилиця і латиниця. Хто якою хоче – такою і пише. Кажуть, що стара кирилиця під ґлобальним тиском алфавітів на латинській основі здає позиції. Але поки що газети і журнали демонструють повний дуалізм.
Між тим після кількох днів перебування, спілкування починаєш вловлювати спільні слов'янські корені наших мов і розуміти багато без підказки. Ну хіба що такі слова як «позоріщє» – театр – треба запам'ятати, щоб не дивуватися і не втрапити в мовну халепу. Слід навчитися й правильно вимовляти назву країни. Вона звучить як «Сербія» з наголосом на Р.
Блукаючи Белградом, раптом ловиш себе на думці, що ці будинки десь уже бачив... Деякі куточки міста нагадують Львів, іноді – Ужгород чи навіть Київ. Часто за якимось милим особнячком часів європейської сецесії може несподівано відкритися величезна купа сміття, дикий вуличний базар, злиденний квартал... Раптом промчить чудернацька повозка з веселими циганами (привіт від Кустуріци!). І на кожному кроці кафе, взуттєві магазини і книгарні! Так, і це дуже приємно – книгарні крізь, на центральних вулицях і на тихих провулках околиць. Люди охоче купують недешеві книги. Читають твори своїх і зарубіжних авторів.
В одному з районів Белграду, неподалік центру, завершують будівництво найбільшого православного храму в світі, як запевняють серби. Собор і справді величезний. Основні роботи вже завершилися, нині триває опрядження храму. Не знаю, чи найбільший він, але враження – колосальне. Пригадую і маленьку церкву, збудовану росіянами – еміґрантами 1920-х років. У ній поховано барона Врангеля. А неподалік – пам'ятник Вуку Караджичу і Ніколі Теслі, двом таким різним, але видатним сербам.
Цікавого вистачає. Багато й дуже знайомих, як на мене, реалій. Скажімо, ошатний, чистий центр міста потихеньку, через довжелезну вулицею Краля Алєксандра перетікає у підозрілі закавулки, прокурені кафани (кав'ярні) із відповідною, добряче піддатою публікою. Проте навіть у таких місцях туалети чисті, як і скрізь. Але де-не-де зберігся автентичний, старий балканський колорит у вигляді черепичних дахів, крихітних внутрішніх двориків... Саме подалі від центру міста, від його туристичних стежок слід знайти якусь харчевню зі справжніми сербськими наїдками. В ній буде трохи поголений, проте люб'язний офіціант. Замовте для початку «лозу» («молем, єдну лозу!») – виноградну ракію – і публіка побачить: ви знаєте, що до чого! Потім буде чорба (суп) і величезна кількість м'яса. Серби затяті м'ясоїди, як виявилося. І курці цигарок, до речі. Палять скрізь, усі, повсякчас. Просто стихійне лихо для людини, далекої від сумнівних принад паління.
Про що говорять? Та про все на світі, як і в подібних забігайлівках всіх країн. Особлива тема, часто прихована від сторонніх вух, а часто вибухова, висловлена іноді коротким написом на стінах і парканах: «Не дамо Косово!». Так, серби не контролюють прадавню частину своєї землі. У Косово абсолютна більшість мешканців – албанці, які прагнуть повної незалежності. Ні вони, ні серби, схоже, ні на які поступки йти не бажають. Глухий балканський кут...
Власне, своєрідним кутом видалася мені й сама Сербія. Після відокремлення Чорногорії вона втратила прямий вихід до Адріатичного моря. Як на мене – то символ. Провідна нація колишньої Югославії залишилася жити на своїй, але досить обмеженій землі. Звісно, молодь цим не особливо переймається і не рефлексує аж надто. Юнь сидить в кафе, цілується, гуляє старовинною белградською фортецею – Калемегданом. З її укріплених схилів відкривається розкішний краєвид на річку Саву, яка впадає в Дунай. В теплу пору року безліч ресторанчиків на воді запрошують до себе місцевих мешканців і поки що не надто численних туристів. |
|
Прибульців, які цікавляться не зіпсутим місцевим колоритом, белградці ведуть в старий район міста Земун. У ньому збереглася автентична забудова XVIII-XIX століть. Маленькі будиночки під черепицею, храми – колись католицькі, але вже давно православні, милі кафе із доброю іжею і напоями. Начебто нічого особливого – але не порушені цілісність архітектури й неспішного способу життя залишають приємне враження від цього району, який досить довго був окремим містом, і лише в XIX столітті злився із великим Белградом.
А Белград загалом нині намагається позіціонувати себе в туристичному бізнесі як «столиця нічної Європи». Принаймні белградці намагаються саме так подати на європейському ринку туризму своє місто. Кажуть, що Белград не спить ніколи. Можна повірити в це, зважаючи на кількість нічних клубів, барів, дансинґів... І відповідну кількість повій.
У цьому місті добре видно, що час його розквіту припав на 1970-ті роки. Тоді тітовський Белград активно розбудовувався, з'явився Новий Белград між історичною частиною міста і старовинним районом Земун. В підземних переходах ценру міста діяли ескалатори (тепер всі вони стоять...), а магазини пропонували, як і зараз, до речі, знамените югославське взуття – мрію чи не всіх жінок СРСР. Можна уявити, яке враження справляв Белград на нечисленних відвідувачів з бувшого Радянського Союзу! Що з країною і Белградом сталося потім – добре відомо.
Їхати до Косово серби нас відмовили. У декого в очах був справжній переляк: «То дуже небезпечно!». Залишалося помандрувати до іншого автономного краю Сербії – Войводини, як вимовляють тутешні жителі. Цей край цікавий тим, що, на відміну від центральних районів країни, він тривалий час був у складі імперії Габсбургів, Австро-Угорщини, як та країна називалася в останні піввіку свого існування. Решта Сербії перебувала у складі Оттоманської імперії.
Історична відмінність Воєводини і досі добре помітна. Тут навіть вимова не така, як в інших районах країни. Щоправда, серби запевняють: говірок в їхній країні багато. А діалекту південного міста Ніш «взагалі не розуміє ніхто». Хто його знає, можливо не таке вже й перебільшення...
Отже, досить комфортабельний автобус швидко рухається сірою стрічкою нової гарної дороги до столиці краю Воєводина – міста Нові Сад. Півтори години від Белграда, і ми потрапляємо до ошатного містечка. Ратуша, собор на головній площі – така собі упізнавана провінційна Австро-Угорщина. Несподівано охоплює дивне відчуття, адже Нові Сад, як і Львів, були колись досить значними, хоч і окраїнними містами зниклої імперії. Отакий він, «попіл імперій», кажучи словами неокласика Юрія Клена. Деякі куточки Нові Сада й направду неймовірно нагадують Львів. Просто дежавю!
Над Нові Садом височіє, як і має бути, стара фортеця, велика і цікава. В місті багато бувших католицьких храмів, нині православних церков. Ми шукали одну з них. Адже саме в Нові Саді мати-сербка хрестила свого сина – Альберта Ейнштейна. Нарешті, храм знайдено. Він зовсім невеликий, скромний, непоказний.
Загалом місто добре збереглося, і це приємно. Ніхто не намагається тулити в історичному цетрі Нові Сада неоковирні нові будівлі.
Повертаємося до Белграда – треба встигнути на симфонічний концерт. А потім можна зайти до відомої кафани «Знак питаньа», на якій замість вивіски зображено цей знак: ?
Гадаю, для сербів більш актуальним тепер є знак оклику. Країна, що називається, «вилюднюється» після всіх катклізмів, явно виходить із свого балканського кута. І, як мені здається, Сербія знайде гідне місце серед інших країн Європи.
|