НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ТРИВАЄ – ПРОБЛЕМИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ

Революційні події, що відбулися в Україні, ще чекають на глибокий аналіз спеціалістів. Нашу газету щонайбільше хвилюють етнонаціональні проблеми: участь етнічних спільнот у виборчому процесі, його наслідки для національних меншин, перспективи етнічного руху в Україні.

Про деякі з цих проблем наша розмова з членом-кореспондентом НАН України, деканом факультету соціології та психології Національного університету ім. Т. Шевченка Володимиром Євтухом.

– Володимире Борисовичу, півроку тому ми у цьому ж кабінеті обговорювали проблему виборів. Тоді Ви сказали абсолютно впевнено: «Президентом стане Ющенко». Скажіть, це було бажання чи розуміння?

– Це було і розуміння, і бажання, і впевненість. За півроку до виборів я назвав цифру 51,7%. І ось як її вирахував. Взявши результати останнього перепису населення, подивився, скільки його проживає в різних реґіонах, і екстраполював кількість населення на його потенційну активність. Донецьку область порівняв з містом Києвом, трішки не вистачило, тоді додав Київську область і Донецька виявилася перекритою повністю. Потім порівняв Дніпропетровську і, як не дивно, Вінницьку область (вона невелика за територією, але виборців там дуже багато), додав ще одну область і вийшов на нуль. І насамкінець порівняв, просто за кількістю населення, Львівську і Луганську області. Львівська повністю перекривала Луганську.

А бажання моє було таким. Перше – щоб президентом не став Янукович. Друге – щоб життєві перспективи отримала надія країни і її майбутє – молодь, яку я активно підтримував в ході помаранчевої революції не лише в університеті, а й на Майдані.

– Існує думка, що російськими технологами нам було нав'язано «етнічні вибори». Що Ви думаєте з цього приводу?

– Не такі розумні ті технологи, які працювали тут за великі гроші. Розумнішими є технологи, які працюють в дуже скрутних умовах – в умовах опозиції, в умовах тиску – тоді виникає потреба в ефективних рішеннях. Ці ж політтехнологи рішень не шукали, вважаючи, і небезпідставно, що все вирішить влада і вплив російського президента.
Говорити про етнічні вибори ще зарано, це можливе лише років через десять. До того часу російська меншина, очевидно, структурується саме як меншина в українському суспільному просторі. Нині ж вплив її організацій на виборців незначний. На ще пам'ятних виборах до парламенту 2002 року «Русский блок» здобув найбільшу (аж 8%) кількість голосів у Севастополі, а загалом по країні отримав мізерний (0,7%) відсоток голосів виборців.

Щоправда цього разу етнічний чинник як інструмент розколу таки намагалися використати. Наприклад, кримські татари повинні були одностайно проголосувати за Ющенка. А що вийшло? Після першого туру в Криму «за» – 12%, а там лише татар 13% а то й більше, та плюс голоси українців, яких у Криму 600 тисяч (ну, звичайно з них голосували так не всі, але хоч 100 тисяч набралося). Тут таки очевидно попрацювали, намагаючись реґіонально використати етнічний чинник.

На загал цей чинник може відігравати велику роль, і його можна було б використати під час виборів і напаскудити демократичному руху, але... «сильны, да коротки умом». Імпортовані політехнологи вважали, що проти їхнього імперативу немає заперечень, і не спромоглися навіть розумніше скористатись адмін-ресурсом.

Підкреслю, що вибори, це період політизації етнічності. Чим передовсім мають займатися організації етнічних спільнот? Відродженням своєї культури через мову, традиції, але оскільки довгий час меншини перебували у занедбаному стані (мова, традиції, інші ознаки етнічності), актуалізувалося питання їхньої участі у прийнятті рішень. Щоб здобути таке право треба боротися, а це вже пов'язано з політикою. І дуже погано, що деякі (не буду називати прізвищ) лідери етнічних меншин захоплюються нею, замість того, аби займатися проблемами відродження власної етнічності. Насамперед це фізичне виживання – народжуваність, і найважливіше – відродження етнічної спадщини. Адже процес національного відродження із підйомами і спадами ще триває.

– Чи не може національно-культурна автономія стати реальним механізмом згуртування меншин, вироблення принципів представництва, формування самодостатності, в тому числі й економічної?

– Я вважаю, що для України адекватнішою формою є національно-персональна автономія, леґітимізована ухваленим Центральною Радою 9 січня 1918 р. «Законом про національно-персональну автономію», тобто «право на самостійне устроєння свого національного життя» через Національний Союз – спеціальний координуючий самоврядний орган етнічної спільноти. При цьому його влада поширюється на членів спільноти незалежно від місця проживання, тобто навіть тих представників, які не входять до складу жодної організації, наприклад в силу дисперсного розселення. Принциповим є також той момент, що утворюється цей орган на основі національного Кадастру, і кожен громадянин, якщо він усвідомлює свою етнічність і бажає ідентифікувати себе з тою чи іншою етнічною спільнотою (фундаментальне право), має право вимагати свого включення до Кадастру, рівночасно й виключення.
Така організація дає можливість говорити про реальну, а не віртуальну спільноту та її кількість. При цьому кількість не довільно визначену для задоволення прагнення лідерів задекларувати своє бажання очолити «потужні» етнічні рухи, а фактично складену з представників, що власноруч (через особисті заяви) ідентифікували себе і беруть участь у підтриманні етнокультурного й певною мірою політичного життя меншини.

Проживаючи в різних реґіонах України, представники меншини за допомогою сучасних комунікацій можуть користуватися газетами, брати участь у їх підготовці і виданні, отримувати національну освіту, ознайомлюватися з кожним прийнятим щодо неї рішенням і висловлювати свою реакцію на нього. Невеликий апарат, який опікуватиметься всіма проблемами власне і буде урядом для своєї меншини, отримуватиме державні кошти із центрального і місцевих бюджетів пропорційно до кількості членів і розпоряджатиметься ними. Чітка реґламентація вибиває підґрунтя із дискусій лідерів етнічних організацій про несправедливий розподіл коштів і дозволяє здійснювати прогнозовану політику щодо фінансування життєдіяльності меншин.
Необхідно також подумати про мінімальний поріг кількісного складу спільноти, яку можна вважати етнічною меншиною і вводити її у політико-правове поле України. Ця кількість має відповідати реальним можливостям соціального функціонування, а не потенціалові, не завжди об'єктивно визначеному лідерами етнічних рухів. Так, Угорщина реґламентувала 11 національних меншин, прийняла закон про самоврядні національні меншини, але права отримали лише ті, що відповідають загальноприйнятим критеріям національних меншин.

– Як Ви ставитеся до намагань, до- і післявиборних, надати російській мові статус другої державної?

Присутність значної кількості представників російської етнічної спільноти, русифікація населення України за радянських часів визначає силове поле російської етнічності. Російська мова є поширеною, має потужні інформаційні можливості і не існує жодних підстав говорити про її занедбаність, а тим більше зміну статусу.
Зарубіжні дослідники етномовної ситуації і становища національних меншин у країнах колишнього СРСР вказують на те, що присутність багаточисельної спільноти й, додам, позиція деяких лідерів російського етнічного руху та й самої Росії, ускладнюють імплементацію Європейської хартії реґіональних або меншинних (міноритарних) мов. На мою думку, українська (державна) мова потребує вагомішої підтримки, повністю підпадаючи під положення Хартії, оскільки вона є менш вживаною, ніж російська, і має слабшу базу для розвитку.

Слід створювати умови для вивчення української мови і не соромитися висувати абсолютно чіткі вимоги до громадян усіх національностей: хочеш представляти себе як всередині країни, так і на міжнародній арені – знай державну мову.

– Якими, на Вашу думку мають бути національна освіта, що нині дуже часто опиняється під повним патронатом міністерств освіти історичних батьківщин, її програми, підручники, педагогічні кадри?

– Мова, освіта, засоби масової інформації належать до компенсаційних прав меншин. У системі національної освіти ми маємо готувати насамперед громадян України, а не кандидатів в еміґранти. Тому національна школа повинна перебувати не під патронатом історичних батьківщин, а під постійним контролем держави. Програми, підручники мають бути сертифіковані в Україні, а педагогічні кадри мусять пройти іспит на відповідність їхніх знань і методик викладання українським освітнім стандартам.

Зауважу, що безперервний цикл національної освіти, який обстоюють деякі національні лідери, ставить представників національних меншин в обмежене коло реалізації своїх прав, і найперше права на працю. Не кожен, хто отримає таку освіту, зможе знайти практичне застосування з використанням національних мов. Це також звужує життєві можливості молодих людей. Ймовірно європейські перспективи України розширять їх, але на нинішньому етапі ситуація виглядає саме так.

– Чи може дорадча рада представників громадських організацій національних меншин при Президентові України, що ніколи за час свого існування не працювала ефективно, бути оганом, що дійсно опікуватиметься проблемами національних меншин, і якими Ви бачите напрями її роботи?

– Рада мусить стати посередником між громадськими організаціями меншин і тими, хто займається етнічними проблемами на рівні держави. До її складу мають увійти не лише лідери організацій національних меншин, а й професіонали, що розуміються на проблемах етносуспільних процесів в Україні.

Найважливішими проблемами, на яких має зосередитися цей орган, повинні стати етнічне відродження, реалізація прав у рамках українського етнополітичного організму й інтеґрація меншин в українське суспільство, українську політичну націю. Важливим чинником в утвердженні багатокультурного розвитку українського суспільства є концепція державної етнополітики, яка пропонує правові засади регулювання всіх аспектів етнонаціональних процесів. Основними напрямами її вдосконалення мають стати адаптація українського законодавства до міжнародних стандартів у цій сфері суспільного життя, формування матеріально-фінансової бази задоволення етнокультурних проблем, децентралізація управлінської влади з одночасним упорядкуванням системи розширення можливостей участі представників етнічних спільнот у прийнятті рішень на різних рівнях.

Рада повинна сприяти вирішенню існуючих проблем у задоволенні компенсаційних прав етносів, особливо це стосується ромів і гагаузів, які мають великі проблеми з їх реалізацією , і обмежити можливості використання лідерами етнічних організацій цих питань із політичними цілями. За таких умов її робота може бути ефективною.

– Сьогодні триває процес створення нового уряду, можливі певні структурні перебудови. Якими Ви бачите в цьому сенсі перспективи Держкомнацміґрації України?

– Якщо ми хочемо працювати в правовому полі і дотримуватися всіх норм національного законодавства, то мусимо відновити, згідно із законом «Про національні меншини в Україні», Міністерство України у справах національностей і міґрації.

Розмову вела Наталія Непийвода