НАЦІОНАЛЬНЕ
ВІДРОДЖЕННЯ ТРИВАЄ – ПРОБЛЕМИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ
Революційні
події, що відбулися в Україні, ще чекають на глибокий аналіз спеціалістів.
Нашу газету щонайбільше хвилюють етнонаціональні проблеми: участь етнічних
спільнот у виборчому процесі, його наслідки для національних меншин, перспективи
етнічного руху в Україні.
Про деякі з цих проблем наша розмова з членом-кореспондентом НАН України,
деканом факультету соціології та психології Національного університету
ім. Т. Шевченка Володимиром Євтухом.
– Володимире Борисовичу, півроку тому ми у цьому ж кабінеті обговорювали
проблему виборів. Тоді Ви сказали абсолютно впевнено: «Президентом стане
Ющенко». Скажіть, це було бажання чи розуміння?
– Це було і розуміння, і бажання, і впевненість. За півроку до виборів
я назвав цифру 51,7%. І ось як її вирахував. Взявши результати останнього
перепису населення, подивився, скільки його проживає в різних реґіонах,
і екстраполював кількість населення на його потенційну активність. Донецьку
область порівняв з містом Києвом, трішки не вистачило, тоді додав Київську
область і Донецька виявилася перекритою повністю. Потім порівняв Дніпропетровську
і, як не дивно, Вінницьку область (вона невелика за територією, але виборців
там дуже багато), додав ще одну область і вийшов на нуль. І насамкінець
порівняв, просто за кількістю населення, Львівську і Луганську області.
Львівська повністю перекривала Луганську.
А бажання моє було таким. Перше – щоб президентом не став Янукович. Друге
– щоб життєві перспективи отримала надія країни і її майбутє – молодь,
яку я активно підтримував в ході помаранчевої революції не лише в університеті,
а й на Майдані.
– Існує думка, що російськими технологами нам було нав'язано «етнічні
вибори». Що Ви думаєте з цього приводу?
– Не такі розумні ті технологи, які працювали тут за великі гроші. Розумнішими
є технологи, які працюють в дуже скрутних умовах – в умовах опозиції,
в умовах тиску – тоді виникає потреба в ефективних рішеннях. Ці ж політтехнологи
рішень не шукали, вважаючи, і небезпідставно, що все вирішить влада і
вплив російського президента.
Говорити про етнічні вибори ще зарано, це можливе лише років через десять.
До того часу російська меншина, очевидно, структурується саме як меншина
в українському суспільному просторі. Нині ж вплив її організацій на виборців
незначний. На ще пам'ятних виборах до парламенту 2002 року «Русский блок»
здобув найбільшу (аж 8%) кількість голосів у Севастополі, а загалом по
країні отримав мізерний (0,7%) відсоток голосів виборців.
Щоправда цього разу етнічний чинник як інструмент розколу таки намагалися
використати. Наприклад, кримські татари повинні були одностайно проголосувати
за Ющенка. А що вийшло? Після першого туру в Криму «за» – 12%, а там лише
татар 13% а то й більше, та плюс голоси українців, яких у Криму 600 тисяч
(ну, звичайно з них голосували так не всі, але хоч 100 тисяч набралося).
Тут таки очевидно попрацювали, намагаючись реґіонально використати етнічний
чинник.
На загал цей чинник може відігравати велику роль, і його можна було б
використати під час виборів і напаскудити демократичному руху, але...
«сильны, да коротки умом». Імпортовані політехнологи вважали, що проти
їхнього імперативу немає заперечень, і не спромоглися навіть розумніше
скористатись адмін-ресурсом.
Підкреслю, що вибори, це період політизації етнічності. Чим передовсім
мають займатися організації етнічних спільнот? Відродженням своєї культури
через мову, традиції, але оскільки довгий час меншини перебували у занедбаному
стані (мова, традиції, інші ознаки етнічності), актуалізувалося питання
їхньої участі у прийнятті рішень. Щоб здобути таке право треба боротися,
а це вже пов'язано з політикою. І дуже погано, що деякі (не буду називати
прізвищ) лідери етнічних меншин захоплюються нею, замість того, аби займатися
проблемами відродження власної етнічності. Насамперед це фізичне виживання
– народжуваність, і найважливіше – відродження етнічної спадщини. Адже
процес національного відродження із підйомами і спадами ще триває.
– Чи не може національно-культурна автономія стати реальним механізмом
згуртування меншин, вироблення принципів представництва, формування самодостатності,
в тому числі й економічної?
– Я вважаю, що для України адекватнішою формою є національно-персональна
автономія, леґітимізована ухваленим Центральною Радою 9 січня 1918 р.
«Законом про національно-персональну автономію», тобто «право на самостійне
устроєння свого національного життя» через Національний Союз – спеціальний
координуючий самоврядний орган етнічної спільноти. При цьому його влада
поширюється на членів спільноти незалежно від місця проживання, тобто
навіть тих представників, які не входять до складу жодної організації,
наприклад в силу дисперсного розселення. Принциповим є також той момент,
що утворюється цей орган на основі національного Кадастру, і кожен громадянин,
якщо він усвідомлює свою етнічність і бажає ідентифікувати себе з тою
чи іншою етнічною спільнотою (фундаментальне право), має право вимагати
свого включення до Кадастру, рівночасно й виключення.
Така організація дає можливість говорити про реальну, а не віртуальну
спільноту та її кількість. При цьому кількість не довільно визначену для
задоволення прагнення лідерів задекларувати своє бажання очолити «потужні»
етнічні рухи, а фактично складену з представників, що власноруч (через
особисті заяви) ідентифікували себе і беруть участь у підтриманні етнокультурного
й певною мірою політичного життя меншини.
Проживаючи в різних реґіонах України, представники меншини за допомогою
сучасних комунікацій можуть користуватися газетами, брати участь у їх
підготовці і виданні, отримувати національну освіту, ознайомлюватися з
кожним прийнятим щодо неї рішенням і висловлювати свою реакцію на нього.
Невеликий апарат, який опікуватиметься всіма проблемами власне і буде
урядом для своєї меншини, отримуватиме державні кошти із центрального
і місцевих бюджетів пропорційно до кількості членів і розпоряджатиметься
ними. Чітка реґламентація вибиває підґрунтя із дискусій лідерів етнічних
організацій про несправедливий розподіл коштів і дозволяє здійснювати
прогнозовану політику щодо фінансування життєдіяльності меншин.
Необхідно також подумати про мінімальний поріг кількісного складу спільноти,
яку можна вважати етнічною меншиною і вводити її у політико-правове поле
України. Ця кількість має відповідати реальним можливостям соціального
функціонування, а не потенціалові, не завжди об'єктивно визначеному лідерами
етнічних рухів. Так, Угорщина реґламентувала 11 національних меншин, прийняла
закон про самоврядні національні меншини, але права отримали лише ті,
що відповідають загальноприйнятим критеріям національних меншин.
– Як Ви ставитеся до намагань, до- і післявиборних, надати російській
мові статус другої державної?
Присутність значної кількості представників російської етнічної спільноти,
русифікація населення України за радянських часів визначає силове поле
російської етнічності. Російська мова є поширеною, має потужні інформаційні
можливості і не існує жодних підстав говорити про її занедбаність, а тим
більше зміну статусу.
Зарубіжні дослідники етномовної ситуації і становища національних меншин
у країнах колишнього СРСР вказують на те, що присутність багаточисельної
спільноти й, додам, позиція деяких лідерів російського етнічного руху
та й самої Росії, ускладнюють імплементацію Європейської хартії реґіональних
або меншинних (міноритарних) мов. На мою думку, українська (державна)
мова потребує вагомішої підтримки, повністю підпадаючи під положення Хартії,
оскільки вона є менш вживаною, ніж російська, і має слабшу базу для розвитку.
Слід створювати умови для вивчення української мови і не соромитися висувати
абсолютно чіткі вимоги до громадян усіх національностей: хочеш представляти
себе як всередині країни, так і на міжнародній арені – знай державну мову.
– Якими, на Вашу думку мають бути національна освіта, що нині дуже
часто опиняється під повним патронатом міністерств освіти історичних батьківщин,
її програми, підручники, педагогічні кадри?
– Мова, освіта, засоби масової інформації належать до компенсаційних прав
меншин. У системі національної освіти ми маємо готувати насамперед громадян
України, а не кандидатів в еміґранти. Тому національна школа повинна перебувати
не під патронатом історичних батьківщин, а під постійним контролем держави.
Програми, підручники мають бути сертифіковані в Україні, а педагогічні
кадри мусять пройти іспит на відповідність їхніх знань і методик викладання
українським освітнім стандартам.
Зауважу, що безперервний цикл національної освіти, який обстоюють деякі
національні лідери, ставить представників національних меншин в обмежене
коло реалізації своїх прав, і найперше права на працю. Не кожен, хто отримає
таку освіту, зможе знайти практичне застосування з використанням національних
мов. Це також звужує життєві можливості молодих людей. Ймовірно європейські
перспективи України розширять їх, але на нинішньому етапі ситуація виглядає
саме так.
– Чи може дорадча рада представників громадських організацій національних
меншин при Президентові України, що ніколи за час свого існування не працювала
ефективно, бути оганом, що дійсно опікуватиметься проблемами національних
меншин, і якими Ви бачите напрями її роботи?
– Рада мусить стати посередником між громадськими організаціями меншин
і тими, хто займається етнічними проблемами на рівні держави. До її складу
мають увійти не лише лідери організацій національних меншин, а й професіонали,
що розуміються на проблемах етносуспільних процесів в Україні.
Найважливішими проблемами, на яких має зосередитися цей орган, повинні
стати етнічне відродження, реалізація прав у рамках українського етнополітичного
організму й інтеґрація меншин в українське суспільство, українську політичну
націю. Важливим чинником в утвердженні багатокультурного розвитку українського
суспільства є концепція державної етнополітики, яка пропонує правові засади
регулювання всіх аспектів етнонаціональних процесів. Основними напрямами
її вдосконалення мають стати адаптація українського законодавства до міжнародних
стандартів у цій сфері суспільного життя, формування матеріально-фінансової
бази задоволення етнокультурних проблем, децентралізація управлінської
влади з одночасним упорядкуванням системи розширення можливостей участі
представників етнічних спільнот у прийнятті рішень на різних рівнях.
Рада повинна сприяти вирішенню існуючих проблем у задоволенні компенсаційних
прав етносів, особливо це стосується ромів і гагаузів, які мають великі
проблеми з їх реалізацією , і обмежити можливості використання лідерами
етнічних організацій цих питань із політичними цілями. За таких умов її
робота може бути ефективною.
– Сьогодні триває процес створення нового уряду, можливі певні структурні
перебудови. Якими Ви бачите в цьому сенсі перспективи Держкомнацміґрації
України?
– Якщо ми хочемо працювати в правовому полі і дотримуватися всіх норм
національного законодавства, то мусимо відновити, згідно із законом «Про
національні меншини в Україні», Міністерство України у справах національностей
і міґрації.
Розмову
вела Наталія Непийвода
|