НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ТРИВАЄ – ПРОБЛЕМИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ

Революційні події, що відбулися в Україні, ще чекають на глибокий аналіз спеціалістів. Нашу газету щонайбільше хвилюють етнонаціональні проблеми: участь етнічних спільнот у виборчому процесі, його наслідки для національних меншин, перспективи етнічного руху в Україні.

Про деякі з цих проблем наша розмова з членом-кореспондентом НАН України, деканом факультету соціології та психології Національного університету ім. Т. Шевченка Володимиром Євтухом.


Володимире Борисовичу, півроку тому ми у цьому ж кабінеті обговорювали проблему виборів. Тоді Ви сказали абсолютно впевнено: «Президентом стане Ющенко». Скажіть, це було бажання чи розуміння?


– Це було і розуміння, і бажання, і впевненість. За півроку до виборів я назвав цифру 51,7%. І ось як її вирахував. Взявши результати останнього перепису населення, подивився, скільки його проживає в різних реґіонах, і екстраполював кількість населення на його потенційну активність. Донецьку область порівняв з містом Києвом, трішки не вистачило, тоді додав Київську область і Донецька виявилася перекритою повністю. Потім порівняв Дніпропетровську і, як не дивно, Вінницьку область (вона невелика за територією, але виборців там дуже багато), додав ще одну область і вийшов на нуль. І насамкінець порівняв, просто за кількістю населення, Львівську і Луганську області. Львівська повністю перекривала Луганську.


А бажання моє було таким. Перше – щоб президентом не став Янукович. Друге – щоб життєві перспективи отримала надія країни і її майбутє – молодь, яку я активно підтримував в ході помаранчевої революції не лише в університеті, а й на Майдані.


Існує думка, що російськими технологами нам було нав'язано «етнічні вибори». Що Ви думаєте з цього приводу?


– Не такі розумні ті технологи, які працювали тут за великі гроші. Розумнішими є технологи, які працюють в дуже скрутних умовах – в умовах опозиції, в умовах тиску – тоді виникає потреба в ефективних рішеннях. Ці ж політтехнологи рішень не шукали, вважаючи, і небезпідставно, що все вирішить влада і вплив російського президента.
Говорити про етнічні вибори ще зарано, це можливе лише років через десять. До того часу російська меншина, очевидно, структурується саме як меншина в українському суспільному просторі. Нині ж вплив її організацій на виборців незначний. На ще пам'ятних виборах до парламенту 2002 року «Русский блок» здобув найбільшу (аж 8%) кількість голосів у Севастополі, а загалом по країні отримав мізерний (0,7%) відсоток голосів виборців.


Щоправда цього разу етнічний чинник як інструмент розколу таки намагалися використати. Наприклад, кримські татари повинні були одностайно проголосувати за Ющенка. А що вийшло? Після першого туру в Криму «за» – 12%, а там лише татар 13% а то й більше, та плюс голоси українців, яких у Криму 600 тисяч (ну, звичайно з них голосували так не всі, але хоч 100 тисяч набралося). Тут таки очевидно попрацювали, намагаючись реґіонально використати етнічний чинник.


На загал цей чинник може відігравати велику роль, і його можна було б використати під час виборів і напаскудити демократичному руху, але... «сильны, да коротки умом». Імпортовані політехнологи вважали, що проти їхнього імперативу немає заперечень, і не спромоглися навіть розумніше скористатись адмін-ресурсом.


Підкреслю, що вибори, це період політизації етнічності. Чим передовсім мають займатися організації етнічних спільнот? Відродженням своєї культури через мову, традиції, але оскільки довгий час меншини перебували у занедбаному стані (мова, традиції, інші ознаки етнічності), актуалізувалося питання їхньої участі у прийнятті рішень. Щоб здобути таке право треба боротися, а це вже пов'язано з політикою. І дуже погано, що деякі (не буду називати прізвищ) лідери етнічних меншин захоплюються нею, замість того, аби займатися проблемами відродження власної етнічності. Насамперед це фізичне виживання – народжуваність, і найважливіше – відродження етнічної спадщини. Адже процес національного відродження із підйомами і спадами ще триває.


Чи не може національно-культурна автономія стати реальним механізмом згуртування меншин, вироблення принципів представництва, формування самодостатності, в тому числі й економічної?


– Я вважаю, що для України адекватнішою формою є національно-персональна автономія, леґітимізована ухваленим Центральною Радою 9 січня 1918 р. «Законом про національно-персональну автономію», тобто «право на самостійне устроєння свого національного життя» через Національний Союз – спеціальний координуючий самоврядний орган етнічної спільноти. При цьому його влада поширюється на членів спільноти незалежно від місця проживання, тобто навіть тих представників, які не входять до складу жодної організації, наприклад в силу дисперсного розселення. Принциповим є також той момент, що утворюється цей орган на основі національного Кадастру, і кожен громадянин, якщо він усвідомлює свою етнічність і бажає ідентифікувати себе з тою чи іншою етнічною спільнотою (фундаментальне право), має право вимагати свого включення до Кадастру, рівночасно й виключення.
Така організація дає можливість говорити про реальну, а не віртуальну спільноту та її кількість. При цьому кількість не довільно визначену для задоволення прагнення лідерів задекларувати своє бажання очолити «потужні» етнічні рухи, а фактично складену з представників, що власноруч (через особисті заяви) ідентифікували себе і беруть участь у підтриманні етнокультурного й певною мірою політичного життя меншини.


Проживаючи в різних реґіонах України, представники меншини за допомогою сучасних комунікацій можуть користуватися газетами, брати участь у їх підготовці і виданні, отримувати національну освіту, ознайомлюватися з кожним прийнятим щодо неї рішенням і висловлювати свою реакцію на нього. Невеликий апарат, який опікуватиметься всіма проблемами власне і буде урядом для своєї меншини, отримуватиме державні кошти із центрального і місцевих бюджетів пропорційно до кількості членів і розпоряджатиметься ними. Чітка реґламентація вибиває підґрунтя із дискусій лідерів етнічних організацій про несправедливий розподіл коштів і дозволяє здійснювати прогнозовану політику щодо фінансування життєдіяльності меншин.
Необхідно також подумати про мінімальний поріг кількісного складу спільноти, яку можна вважати етнічною меншиною і вводити її у політико-правове поле України. Ця кількість має відповідати реальним можливостям соціального функціонування, а не потенціалові, не завжди об'єктивно визначеному лідерами етнічних рухів. Так, Угорщина реґламентувала 11 національних меншин, прийняла закон про самоврядні національні меншини, але права отримали лише ті, що відповідають загальноприйнятим критеріям національних меншин.


Як Ви ставитеся до намагань, до- і післявиборних, надати російській мові статус другої державної?


Присутність значної кількості представників російської етнічної спільноти, русифікація населення України за радянських часів визначає силове поле російської етнічності. Російська мова є поширеною, має потужні інформаційні можливості і не існує жодних підстав говорити про її занедбаність, а тим більше зміну статусу.
Зарубіжні дослідники етномовної ситуації і становища національних меншин у країнах колишнього СРСР вказують на те, що присутність багаточисельної спільноти й, додам, позиція деяких лідерів російського етнічного руху та й самої Росії, ускладнюють імплементацію Європейської хартії реґіональних або меншинних (міноритарних) мов. На мою думку, українська (державна) мова потребує вагомішої підтримки, повністю підпадаючи під положення Хартії, оскільки вона є менш вживаною, ніж російська, і має слабшу базу для розвитку.


Слід створювати умови для вивчення української мови і не соромитися висувати абсолютно чіткі вимоги до громадян усіх національностей: хочеш представляти себе як всередині країни, так і на міжнародній арені – знай державну мову.


Якими, на Вашу думку мають бути національна освіта, що нині дуже часто опиняється під повним патронатом міністерств освіти історичних батьківщин, її програми, підручники, педагогічні кадри?


– Мова, освіта, засоби масової інформації належать до компенсаційних прав меншин. У системі національної освіти ми маємо готувати насамперед громадян України, а не кандидатів в еміґранти. Тому національна школа повинна перебувати не під патронатом історичних батьківщин, а під постійним контролем держави. Програми, підручники мають бути сертифіковані в Україні, а педагогічні кадри мусять пройти іспит на відповідність їхніх знань і методик викладання українським освітнім стандартам.


Зауважу, що безперервний цикл національної освіти, який обстоюють деякі національні лідери, ставить представників національних меншин в обмежене коло реалізації своїх прав, і найперше права на працю. Не кожен, хто отримає таку освіту, зможе знайти практичне застосування з використанням національних мов. Це також звужує життєві можливості молодих людей. Ймовірно європейські перспективи України розширять їх, але на нинішньому етапі ситуація виглядає саме так.


Чи може дорадча рада представників громадських організацій національних меншин при Президентові України, що ніколи за час свого існування не працювала ефективно, бути оганом, що дійсно опікуватиметься проблемами національних меншин, і якими Ви бачите напрями її роботи?


– Рада мусить стати посередником між громадськими організаціями меншин і тими, хто займається етнічними проблемами на рівні держави. До її складу мають увійти не лише лідери організацій національних меншин, а й професіонали, що розуміються на проблемах етносуспільних процесів в Україні.


Найважливішими проблемами, на яких має зосередитися цей орган, повинні стати етнічне відродження, реалізація прав у рамках українського етнополітичного організму й інтеґрація меншин в українське суспільство, українську політичну націю. Важливим чинником в утвердженні багатокультурного розвитку українського суспільства є концепція державної етнополітики, яка пропонує правові засади регулювання всіх аспектів етнонаціональних процесів. Основними напрямами її вдосконалення мають стати адаптація українського законодавства до міжнародних стандартів у цій сфері суспільного життя, формування матеріально-фінансової бази задоволення етнокультурних проблем, децентралізація управлінської влади з одночасним упорядкуванням системи розширення можливостей участі представників етнічних спільнот у прийнятті рішень на різних рівнях.


Рада повинна сприяти вирішенню існуючих проблем у задоволенні компенсаційних прав етносів, особливо це стосується ромів і гагаузів, які мають великі проблеми з їх реалізацією , і обмежити можливості використання лідерами етнічних організацій цих питань із політичними цілями. За таких умов її робота може бути ефективною.


Сьогодні триває процес створення нового уряду, можливі певні структурні перебудови. Якими Ви бачите в цьому сенсі перспективи Держкомнацміґрації України?


– Якщо ми хочемо працювати в правовому полі і дотримуватися всіх норм національного законодавства, то мусимо відновити, згідно із законом «Про національні меншини в Україні», Міністерство України у справах національностей і міґрації.

Розмову вела Наталія Непийвода

До головної сторінки
Контакт