ПРОРОКИ В ЧУЖІЙ ВІТЧИЗНІ

Олександр РОЖЕН

«Нещодавно було опубліковано доповідь ЦРУ про те, якою стане Росія до 2010 року... Якщо поважати їхню математичну модель, а вона заслуговує на повагу, – стверджують фахівці, – то цілком справедливо припустити розпад Росії. Якщо це станеться і Росія стиснеться до Уралу, наприклад, то претендувати на роль інтелектуальної держави навряд чи зможе. Якщо в Росії не підвищиться народжуваність, збережеться розрив між багатими й бідними, не з'явиться якась національна ідея, що об'єднає населення, якийсь образ майбутнього, – тоді й про Росію як таку до 2050 року говорити важко», – цією цитатою відомого російського наукового публіциста Олександра Гордона відкрив «круглий стіл» на тему «Росія і Україна – виклики часу» академік НАНУ Ярослав Яцків.

Разом із запрошеним доповідачем – московським філософом і культурологом професором Ігорем Яковенком – українські вчені Іван Дзюба, Богдан Гаврилишин, Павло Кислий та інші обговорили роль ментальності в історичній долі народів і тих шляхів, якими може піти розвиток України та Росії в недалекому майбутньому.

– Не варвари зруйнували Рим, і не турки поховали Візантію, – з такого твердження розпочав свою доповідь у Києві Ігор Яковенко. – Історія людства – це скорботний мартиролоґ суспільств, які завмерли на певній стадії розвитку і не знайшли в собі ресурсу для вдосконалення. І Стародавній Рим, і Візантія, і безліч інших великих держав попросту вичерпали свій ресурс і загинули.

Небезпека підстерігає суспільства ніби з-за рогу. Є періоди відносно спокійного, стабільного існування, коли тільки накопичується напруга в суспільстві. У цей час громадяни перебувають в ілюзії, що нічого не змінюється під сонцем і можна жити старою мудрістю. Проте коли таке суспільство наближається до краю прірви і в ньому вибухає історична криза, як правило, буває пізно, – воно психологічно виявляється не готовим відповісти на виклики часу. Те, що філософи називають гносеологічним потенціалом – здатністю до переосмислення, часто через інерцію не відповідає новим викликам.

Вважаю важливим висновок про роль штампів у житті суспільства. Якщо брати конкретно російське суспільство, то в ньому живе величезна кількість ідеологічних стереотипів, які заважають подивитися на світ заново. Візьмімо, наприклад, розхожу фразу про злиття трьох братніх народів: українського, білоруського й російського. Це начебто навіть не потребує підтвердження, мовляв, якась аксіома. Тому я поставлю зустрічне запитання: чи готові ви привітати злиття «братніх тюркських народів»: турецького, азербайджанського, киргизького, узбецького, туркменського, татарського? Адже в них такі самі підстави для створення єдиного цілого, як і в слов'ян...

У свідомості російської політичної еліти живе ще одна небезпечна ключова установка, успадкована з недавнього радянського минулого. Це переконання, що програма історичного розвитку є ніби аморфним полем, а історію роблять політики. З чого випливає: якщо ви сповідуєте якісь цілі, поставили завдання, маєте необхідні ресурси і технології, – перемогу вам гарантовано.

Мабуть, найзавзятіші прибічники такої концепції повинні визнати: історія – процес надособистісний, об'єктивний і закономірний. Вона змітає не лише соціальні категорії, а цілі народи й навіть цивілізації, які не можуть відповідати критеріям ефективності та конкурентоспроможності. Будь-які політичні стратегії реалізовуються лише тією мірою, якою в них угадується логіка історії, що розгортається.

Православний світ не усвідомлює того, що розпад соціалістичного блоку фіксує не лише кінець комунізму, а й фінал набагато старішого сюжету. Так, із XI століття конституювався розподіл двох Європ: католицької і православної. Між ними велася боротьба за істинність християнства. Ще в XIХ столітті суспільства Східної Європи прагнули протиставити себе Заходу.

Проте останні тринадцять років свідчать – усі східноєвропейські країни, що протистояли Заходу, буквально рвуться в структури ЄС і НАТО. Вони щосили прагнуть ввійти в ту саму Західну Європу, яка ще вчора здавалася їм чимось далеким і протиставленим. Зрозуміло, Східна Європа має свою специфіку. Та це не заважає виникненню єдності. Громадяни при ліберальному об'єднанні країн залишаються протестантами, православними, кришнаїтами – це їхня особиста справа, але при цьому перемагає правова демократія.

Щоб увійти в Європу, мало бажання. Ввійти в неї можна, лише змінивши себе особисто, політичну культуру, ментальність. Для багатьох (особливо людей, світогляд яких формувався в радянську епоху) це нездійсненне завдання.

13 років – термін досить малий, і поки що суспільство Росії не готове змінитися настільки, щоб відчути себе європейцями. Тому тут звучать ностальгічні мотиви, робиться акцент на «старых песнях о главном», на радянському житті, у якому «поруч із проблемами, було багато хорошого». Суспільство намагається дистанціюватися від Європи – відступити до брежнєвської епохи, до Олександра Третього.

Так, ми в Росії переживаємо важкі часи. Доречно згадати радянські 70-ті – непевні роки. Тоді була казенна фраза, риторика. Реально люди жили зовсім інакше, думка билася в замкненому колі. І нині немає гарантій, що ми знайдемо правильну відповідь. Виймається зі скринь пронафталінена ідея про якийсь особливий шлях.
Масштабна системна криза завжди пов'язана з кризою ментальності. Лише змінивши установки, систему бачення, можна вийти з полону інерції і опинитися в новій ситуації.
«ДТ»: Одну зі своїх праць ви назвали: «Я росіянин. Хто я і навіщо я?» Як би ви відповіли на це запитання?

І. ЯКОВЕНКО: Сьогодні громадяни Росії переймаються запитанням: хто ми, росіяни? Ми сьогодні живемо не в імперії. Вона розпалася. Скінчилася і марксистська ідеологія. У більшовизму немає більше історичних шансів. Але якщо я не радянський, то хто я?
Християни ми чи частина християнського світу? Європейці чи якісь євразійці? Ми зі Сходом чи з Заходом? Це якесь визначення себе в культурному космосі. Завдання самовизначення сьогодні вирішують і ще певний час вирішуватимуть росіяни. Не власне росіяни – в Росії живе багато народів. Від того, яку відповідь на це запитання вони знайдуть, значною мірою залежать перспективи народу чи політичної нації.

П. КИСЛИЙ: Усе, що відбувається сьогодні в Росії, базується на тому, що вона продовжує жити відповідно до доктрини напівписьменного ченця Фелофея: «Росія – Третій Рим, і четвертому не бувати!» Цікаво – російське суспільство, принаймні його інтеліґенція, усвідомлює, що це для Росії згубно?..

Я. ЯЦКІВ: На мою думку, суспільство в Росії істотно змінилося. Якщо в 1991 році ми заслуховувалися Поповим, Сахаровим та іншими інтелектуалами, то за останні роки я не можу пригадати жодного яскравого виступу...

І. ЯКОВЕНКО: Насамперед, російська інтеліґенція (її класичні представники – шістдесятники минулого століття) дуже маргіналізована. Багато хто нині просто злидарює. А частина її не сприйняла реальності, що склалася після 1991 року.
Водночас у доктрини Фелофея є досить сильне політичне підживлення. Існують навіть великодержавні, реставраційно-монархічні кола. Проте я далекий від думки, що значна частина еліти налаштована промонархічно – будь-яка людина, здатна хоч трохи аналізувати ситуацію, усвідомлює, що реставрація монархії не реальна. Можливо, цю ідею зумисне вкидають у народ, щоб відвернути увагу. Ми живемо в цинічному світі – кажемо одне, думаємо інше, пишемо третє...

«ДТ»: А як ви можете оцінити можливість перспективи фраґментації Росії?

І.ЯКОВЕНКО: Жодній країні світу не ґарантований безхмарний розвиток. Візьмімо, для прикладу, Китай, що бурхливо розвивається: перед ним така проблема вже наочно стоїть. Фахівці пишуть про велику можливість серйозних процесів фраґментації навіть у США. У цьому контексті можна розглядати й питання розпаду Росії. В радянські часи була заборона на аналіз такої проблеми. Мовляв, це святе, швидше сонце згасне, а СРСР існуватиме завжди. Слава Богу, живемо в іншій реальності, й це питання сьогодні можна обговорювати. Понад сто років тому було висловлено глибоку думку про те, що політична нація – щоденний плебісцит. Якщо досі росіяни відтворюють політичний устрій своєї держави, її культуру – отже, Росія існує. Коли вони перестануть це робити – вона зруйнується.
У Росії років сорок тому була популярна пісня зі словами: «Если я тебя придумала, стань таким, как я хочу». Вона дуже добре відбиває російське сприйняття дійсності. Росіяни виховані на культурі, в якій вироблене своєрідне ставлення до належного та сущого. Про прекрасне належне пишуть письменники, про нього співають пісні й знімають фільми, а суще – обридлива реальність, яка оточує нас. Російський інтелігент завжди плював на це суще, нехтував ним і жив мріями про якесь ідеальне належне.
Історія підтверджує істину, що найінертніша структура – свідомість. Росія зіштовхується нині з дуже жорсткими викликами. Вони поступово змінюють свідомість. Прагматизм і раціоналізм запитань української аудиторії, вочевидь, визначається тим, що ви бачите Росію ззовні...
Дивлячись із зовнішнього світу, багато що зрозуміти просто. Набагато важче – я сам із цього починав – подолати ілюзії, перейти до реальності.
Аби зрозуміти, що коїться в Росії, насамперед треба вирішити, які трансформації відбуваються з суспільством, котре переживає такі процеси. Я вже висловив тезу, що Росія була імперією. Це не вирок. Іспанія також була імперією. Сьогодні це нормальна європейська держава. Османська імперія була класичною традиційною імперією. А сьогоднішня Туреччина – дуже симпатична мені держава. У XIХ-ХХ ст. з'явився сценарій виходу з імперської інерції. І це додає мені оптимізму...

«ДТ»: Ігоре Григоровичу, чи можете ви пояснити, що таке російська ідея, з якою так носяться російські патріоти?

І. ЯКОВЕНКО: Ідея російського проекту – дуже аморфна. Швидше, це ідеологічне вкидання, за яким поки що немає чогось серйозного, власне проектного, під що слід очікувати вкладення людського капіталу й сподіватися на якусь реалізацію. Проте Росія перебуває у стані реального – усвідомленого, неусвідомленого – пошуку. До чого він приведе? Поки що говорити рано, а півнів, які кукурікають раніше, ніж розвиднілося, завжди досить.

«ДТ»: Якими ви бачите перспективи розвитку відносин Росії та України?

І. ЯКОВЕНКО: Є така російська приказка: проти лому немає прийому. Участь Росії у виборах в Україні значною мірою, по-моєму, пов'язана з тим, що існують побоювання – а раптом виникне прецедент і виявиться, що проти лому є прийом.
Взагалі, щоб зрозуміти логіку дій РФ, слід усвідомити: вона повинна щось захопити (бодай умовно) для того, аби в нас, росіян, залишалося відчуття, що ми – старший брат. При цьому наскільки ми старший брат – це інше запитання. Росія готова жити у світі бажаного. Це й характеризує стан свідомості в суспільстві й багато того, що відбувається в ньому.
Однак потрібно розуміти, що Україна від Росії, як і Росія від України нікуди не подінуться. Будь-які зміни мають реальні межі. Важливо розуміти, що є щось інше, важливіше. Треба шанувати це інше й шукати свій і спільний інтерес. Дуже важливо захищати свій інтерес і шукати те, що нас об'єднує. Для мене очевидно, що в стратегічному плані Україна сьогодні рухається до Східної, Центральної і Західної Європи.

«ДТ»: А куди піде Росія?

І. ЯКОВЕНКО: Гадаю, Росія сьогодні зробить якусь перерву у своєму русі на Захід. Вона схильна – саме все співтовариство, а не лише політична еліта – трохи почекати, аби «перетравити» те, що сталося. У зв'язку з цим у РФ може виникнути бажання затримати Україну в її потужному русі на Захід. Це на певний час віддалить Україну від Росії. Але тим незворотнішим потім, коли цей час вичерпає себе, буде рух Росії на Захід та її зустріч з Україною в цьому новому стані…

P.S. Семінар із таким пророчим прогнозом відбувся в Києві до виборів в Україні. Він засвідчив, що передові російські й українські інтелектуали чудово прогнозують ситуацію і можуть точно вгадати шляхи розвитку наших країн.

Друкується зі скороченнями.
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/529/48885

Звертаємо також увагу читачів на публікацію в «Дзеркалі тижня»: Олександр Рожен. Що для росіянина добре, те для українця – смерть // http://www.zn.kiev.ua/ ie/show/515/ 48009.