ЧИ ЗДОЛАЄМО НЕҐАТИВНИЙ СПАДОК МИНУЛОГО?

Тетяна Хорунжа

Спливе зовсім небагато часу, і ми з вами відзначатимемо дворіччя Помаранчевої революції, Майдану, предтечею якого стала студентська революція на асфальті того ж таки Майдану, що мав тоді іншу назву. Розуміння необхідності змін приходило тієї осені від співчуття молоді, яка стала на шлях, що мав привести до нової України.

2004 ми зустрілися на Майдані самі з собою. Ми сказали: «Я є народ, якого правди сила». Ми стали проти колишньої влади, проти обману, фальсифікацій, маніпулювання людьми. Ми перемогли. Сьогодні гіркота нашого розчарування владою спонукає нас говорити: «Прийшовши до влади, треба бути владою». Проте, очевидні помилки, розтринькання довіри, юдине зрадництво, реванш в найогидніших його формах – це один полюс, інший – кристалізація розуміння того, як ми розуміємо владу, якою хочемо її бачити. Такою, що поважає права громадянина і людини чи тоталітарною; такою, що високо цінує принципи і гідність, чи такою, що зневажає все, крім примітивної, засвоєної в комсомольсько-радянському далекому, правди комуністичного агітпропу, помноженого на цільову каґебістську пропаганду?

Вибір першої, між іншим, передбачає високу громадянську відповідальність. А відповідальність – це протистояння спробам звести нас до «электорального тварья», розділити на Схід і Захід, на бандерівців, оунівців-упівців, націоналістів і пострадянських патріотів колишньої країни, а вірніше, колишньої імперії, україномовних і руськокультурних, тутешніх й інородців. Сьогоднішні керівники парламентсько-прем’єрського «антикризового» альянсу, очевидно схильні бажати, аби за всім цим нам не було б діла ані до критики влади, ані до консолідації як засобу протистояння пропагандистським химерам і нахабній практиці. Але попри все ми залишаємося прихильниками ще так мало вихованої в нас гідності, порядності, толерантності і одночасно принциповості у відстоюванні всього, що пов’язане з правдивим розумінням історії суспільства і країни.

Хочу навести слова, сказані відомим правозахисником, людиною честі і високої гідності, відстояними у боротьбі з радянським минулим і імперським сучасним, яке не покладає надій на повернення й остаточне згортання проекту «Україна», аґресивно заперечує трагедії нашого народу. Мирослав Мартинович сказав ці слова, виступаючи у Львові з нагоди отримання високої урядової нагороди Республіки Польща за доробок на ниві українсько-польського порозуміння. «В історії українсько-польських стосунків були різні історичні періоди, які позначені різними патріотичними мотиваціями. Був час, коли любов до рідної землі спонукала визначних достойників трьох народів – польського, литовського й українського – докладати зусиль, щоб розбудовувати тодішній спільний дім – Річ Посполиту. Був також час, коли любов до Батьківщини вимагала від наших предків зустрітись на полі бою і мужністю героїв обстоювати правоту своїх державницьких устремлінь. Сьогодні та сама любов до Батьківщини вимагає від нас мужності у подоланні неґативного спадку минулих століть і певної висоти духу, на якій лише і відкриються нові перспективи в українсько-польських стосунках».

Саме на подолання неґативного спадку минулого, консолідацію та розвиток української нації, встановлення історичної справедливості щодо учасників українського визвольного руху, сприяння процесу національного примирення та взаєморозуміння, відновлення національної пам’яті спрямовано указ Президента України Віктора Ющенка про всебічне вивчення й об’єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху.
Поза справедливою (і, до речі, ніким не стримуваною, маємо з чим порівняти у найближчому закордонні) критикою політики і практики нашого Президента, не можна заперечити того, що ми обрали людину не з левиним серцем, проте порядну і моральну. Саме він першим з високопосадовців України підніс до державного рівня питання про Голодомор українського народу і Голокост єврейського. Він же своїм указом від 14 жовтня зобов’язав «розробити разом із Національною академією наук України з урахуванням фахового висновку робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА законопроект про український визвольний рух 20 – 50-х рр. XX ст., статус і соціальний захист його учасників, в якому, зокрема, передбачити визнання діяльності організацій, які боролися за Українську самостійну соборну державу у 20 – 50-х рр. XX ст., українським визвольним рухом». Цьому має передувати всебічне вивчення та об’єктивне висвітлення участі українців у Другій світовій війні, інших військових конфліктах XX ст.

Що в такій позиції можна побачити ганебного чи образливого для будь-якого іншого народу? Але ж побачили. Головний рабин Росії Адольф Шаєвич охарактеризував дії українського Президента так: «Никакими политическими кульбитами во имя «изменения государственных приоритетов» невозможно объяснить подобные намерения – и в политике существуют нравственные границы, переступить которые не дозволено никому... В Россию после Второй мировой войны переехали десятки тысяч евреев, проживавших в довоенное время на Украине. Они вернулись с фронта в города и села, разрушенные пожаром войны, многие из них потеряли всех членов своих семей. Для них, их детей и внуков преступления, совершенные фашистами и теми, кто помогал расстреливать и сжигать десятки тысяч евреев в Бабьем Яру, Ровенской, Волынской и Львовской областях Западной Украины, этот указ не что иное, как оскорбление, циничный вызов памяти погибших в годы Катастрофы».

Голова правління ФЄОР Александер Борода прокоментував рішення Президента цілком адекватно до загальної парадиґми сьогоднішнього сприйняття російськими правлячими колами ситуації в Україні: «Приравнивание бандеровцев к ветеранам второй мировой войны – это еще одна попытка реабилитировать пособников нацизма и переписать историю. Особенное сожаление вызывает тот факт, что это делает глава государства, связанного с Россией многовековым братским союзом...

Очевидно, что такое решение президента Украины полностью противоречит заявленному курсу на европейскую интеграцию, а также подталкивает украинское общество к расколу, еще более глубокому, чем мы наблюдали во время политических баталий последних лет».
Спробуємо розібратися у такій реакції. Зрозуміло, що традиція вважати законом для себе закон країни проживання, допомогла народу-вигнанцю зберегти себе. В данному випадку євреям у Росії. Проте, де межа між лояльністю і пристосуванством? Чим викликано небажання зрозуміти лідера країни, який хоче, аби було достеменно вивчено і правдиво викладено трагічну історію українського народу? Лідера, який місяць тому вперше на державному рівні, щиро вшановуючи пам’ять єврейського народу, сказав: «Я прошу чистої і сповненої гідності поваги один до одного, яка стоятиме на сторожі миру і спокою у наших душах». Лідера, який першим серед керівників України зрозумів генетичну трагедію Голодомору українського народу, заперечувану сьогодні російською владою. Лідера, моральність якого піддається сумніву подібними коментарями.

Не варто шановним добродіям забувати, що терор нацистів і комуністів вибудовувався на ідеології, основою якої була мобілізація народних мас на терор проти «ворогів народу». У радянські часи серед них однаковою мірою були і українці, і євреї, і кримські татари, і німці, й інші народи, що зазнали переслідувань за етнічними ознаками. Для комуністів однаковими ворогами були і сіоністи, й так звані українські буржуазні націоналісти, а отже і воїни ОУН-УПА. Тож вони намагалися зганьбити всіх, хто боровся за незалежну державу Ізраїль, і за незалежну Україну. Ворогами були й (приглядіться до сьогоднішньої Росії уважніше!) залишаються правозахисники-шістдесятники, члени Гельсінкських спілок, що вимагали однакових прав і свобод народам і кожній людині.

Так, наша історія, в тому числі історія співжиття, непроста, в ній багато трагічних сторінок. Але варто розібратися в них, дослідити, вивчити, як вивчають це сьогодні в Україні.
Друга всеукраїнська конференція «Друга світова війна і доля народів України», організована громадським комітетом «Бабин Яр» і двома академічними інститутами – політичних і етнонаціональних досліджень та історії – стала відкритою трибуною, де обговорювалися найболючіші проблеми української історії, і де жоден з виступаючих не дозволив собі висловити не обґрунтовану документально тезу, зробити не арґументовані і кон’юнктурні висновки.

Пострадянські історики вже зрозуміли, що жити подвійними стандартами неможливо і нечесно. Так само неможливо і нечесно, як звинувачувати лідера іншої держави в нетолерантності і мовчати про те, що, як писав великий Тургєнєв, «делается дома».
Отож, наше не лише майбутнє, а й сьогодення залежить від того, чи здолаємо ми неґативний спадок минулого. В цьому у жодного народу, країни, громадського діяча не може бути жодних преференцій, тим більше тих, що обумовлені міфами нашого спільного і не надто щасливого минулого. І кожен з нас має нести свою частку відповідальності, навіть ті, хто виявився жертвами несправедливості і жорстокості світу. Так, принаймні, вважала Ханна Арендт – філософ, культова фігура минулого сторіччя. А вона про тоталітаризм і його наслідки знала все.