З ІЛЮЗІЯМИ І БЕЗ

Григорій ГРАБОВИЧ, професор Гарвардського університету, головний редактор часопису «Критика»

(Тим часом убраний не гірше від західних буржуїв комуністичний лідер Леонід Грач запевняє нас із телевізійного екрану, що одинокі українські політичні професіонали – це совєтського хову, інших для нас він не має.) Але це передчуття, що їхні професіонали нічим не професіонали – дорога Schadenfreude, бо заручником їхньої невправности є ціла країна. Проте не менш суттєвими прогнозами девальвації Майдану, його гасел і цінностей, були концепційні та програмові, хай у суті й кон’юнктурні, а не ідеологічні, настанови.

Вочевидь узгоджена з президентом заява міністра юстиції Романа Зварича на початку його першої каденції, що ніякої люстрації не буде і що це не потрібно, заповідала, як це тепер стає ясно, й меморандум із амністією для фальшувальників виборів, і широку коаліцію, і прем’єра Януковича, і його новий уряд, де пан Зварич знову є міністром юстиції. Як приказував свого часу один американський бейсболіст: «It’s deja vu all over again». Нескінченне перетасовування тієї самої номенклатурної колоди під час фундаментальних змін у житті країни підтверджує рацію тих, хто вважає, що політична еліта не встигає за громадською думкою, що електорат і суспільство політично набагато зріліші, ніж його речники. Ситуація в нашій і в загальній історії аж надто закономірна: влада собі, а суспільство собі. І тієї синергії між суспільством і владою, яку заповідав і потенцію якої творив Майдан, немовби й не було. Але на те влада і є владою, що навіть не маючи змички, вона має свої важелі, й не останній із них є моделювання, чи пак препарування дійсности.

У виступі президента Ющенка на сесії Верховної Ради, де він пропонував у прем’єри Віктора Януковича, і ще більше у попередніх його виступах на круглому столі, де обговорювався універсал, виразно зартикульовано режисуру та символіку його, Ющенка, контролю над ситуацією, його характер господаря, ґаранта Конституції та верховного представника нації. І воно було не тільки чимось бажаним, але й переконливим: він виглядав, а отже, й був «президентом»; він був presidential. Цю якість важко підробити; в кожному разі її видимість природньо перетворюється на сутність. Що знову повертає до знаного трюїзму: влада має владу тому, що вона виглядає і поводиться владно. Так є в усіх людських спільнотах. І в нашому випадку цей авторитет президента суттєво протидіяв дедалі сильнішому почуттю безпорадности і хаосу (рушієм яких, щоправда, була його вже леґендарна нерішучість).

Але попри те він не міг розвіяти почуття, що те, що відбувається, за змістом і формою – круглий стіл, підписання універсалу, так званий пошук компромісу, вхід у ширшу (хоч так і не спрецизовану: чи то «антикризову», чи вже «об’єднану») коаліцію, пропозиція кандидатури Януковича на пост прем’єра – прикривають гру за іншою партитурою, що вони de facto маскують передачу влади, те, що Юлія Тимошенко прямим текстом назвала капітуляцією. Критерієм у відрізненні одного від другого, «зради» від «прикрої, але конечної переорієнтації сил», «розумного компромісу» від «ницої капітуляції» є ціннісна (в тому числі й етична) і суто політична орієнтація мовця, а тим паче гравця в даному дійстві; ця релятивність – річ очевидна і не потребує особливих експлікацій. Але не менше важать зовсім об’єктивні речі: здатність бачити контекст отої гри й пам’ятати минуле, яке визначає різні позиції, гасла та жести. Бо минуле не є ілюзією.

І «реванш», який стояв при дверях, і саме воскресіння Януковича та Партії реґіонів, і те, що тепер так часто називається їхньою «перемогою» на березневих виборах (тих же 34% голосів) аж до змички з Олександром Морозом і соціялістами, було передусім прямим результатом дій президента і його команди – від демісії уряду Тимошенко (адже півроку перед виборами – якраз досить часу, щоб суттєво змінити політичне розташування сил) і сумнозвісного меморандуму з Януковичем (його суцільна реабілітація з подачі президента) до тримісячних інтриґ із помаранчевою коаліцією та блокування загальновідомих спікерських амбіцій Мороза. Річ не в тім, що президент і його команда не могли рахувати до 226 і не бачили, де саме є найслабша ланка в їхній коаліції, а в тому, що не признавалися прилюдно до того, що було очевидне всім гравцям: що більшим ворогом і більшою небезпекою вважали Юлію Тимошенко, аніж Віктора Януковича. Цей момент дворучности у їхній поставі суттєво підважує президентський загально-патріотичний і помаранчево-демократичний патос.

Цей патос не роблять переконливішим і спроби пошити Ющенка, як це намагався зробити чиновник із президентського секретаріяту, у подобу Лінколна. Ніщо не унаочнить недоречність цього порівняння більше, ніж зіставлення гамлетизму і кричущих політичних помилок Ющенка і виїмкової принциповости, рішучости, стратегічної далекоглядности і водночас практичного політичного хисту Лінколна. З Ющенковою вдачею президент Лінколн роздумував би про збройний виступ південних штатів тижні, а то й місяці, аж поки генерал Лі зайняв Вашинґтон – і світова історія виглядала би зовсім інакше. Вражає якась глибоко совкова готовість авторів цієї фікції думати, що народ сприйме будь-яку версію-ілюзію (хто там звірятиме історію Сполучених Штатів періоду громадянської війни), аби тільки дану згори й доволі часто повторювану.

Щоправда, є тут і своя іронія. Бо був час, коли події на Майдані були в центрі уваги світу саме як перемога справжньої відваги, солідарности і ненасильницької демократії, коли президент Ющенко виступав перед урочистим і сповненим ентузіязму зібранням обох палат американського конґресу, коли в різних країнах із таким самим ентузіязмом його, а в його особі весь український народ, вітали не Путін із Лукашенком, а лідери демократичного світу. Це не ілюзія, це таки було. І коли Ющенко говорив про те, що тоді, як ніколи до того, Україна стала знаною і популярною, що як ніколи до того можна було гордитися зі свого українського походження, або навіть тим, що займаєшся Україною – це також не було перебільшенням, це не була ілюзія. І де воно поділося?

Усе, звісно, міняється. І рветься, й оновлюється. Віра в перманентність речей, як учить буддизм, є найбільшою нашою ілюзією, оманою з оман. Але щоб аж так швидко і бездарно... і ради чого?
Час на підсумки щойно починається – хоч махівник оцінок і інтерпретацій, відтворювання, а радше препарування дійсности (отого spin management), вже потужно розкручений – і в Україні, і ще більше поза нею. І природньо витворюються свої топоси і більш менш поширені консенсуси. Переважає, як здається, віра, що перемогли «стабільність», «здоровий ґлузд» і «мудрий компроміс».

Деякі американські коментатори навіть запевняють, що все це «перемога» і заслуга помаранчевої революції – бо все осягнуто таки ж мирним і демократичним способом. Далебі. В Росії (це, зауважмо, одинока в світі країна, де в публічному і політичному дискурсах є нормою ставити під сумнів незалежність України й де постійно точаться розмови про її розчленування), окрім загальної втіхи з такого розвитку подій, побутує думка, що Янукович ніякий не проросійський, а просто-таки проукраїнський – але таки нарешті можна буде мати з ним нормальні стосунки. І за це спасибі. Одначе ніде особливо не наголошують, що сама розширена коаліція є продуктом корупції і як ніколи масштабного підкупу голосів. І про те, що ближчого злиття політикуму із бізнесом годі уявити. (Щоправда, можна знайти в Інтернеті інформацію про те, що за рівнем прибутків депутатів українська Верховна Рада – найзаможніший парламент у світі. Є чим пишатися.) Про те, що українські виборці голосували за інший профіль влади, ніж той, який дістали, пишуть мало – і здебільша тільки в Україні. Як і раніше, дійсність і її моделювання йдуть паралельними, а іноді й доволі віддаленими шляхами.

Що й ставить особливі обов’язки перед нами. Можна потішитися, що живемо в цікавому часі і що навіть коли можна двічі наступити на ті самі граблі (цікаво, хто наступний домовлятиметься з Морозом?), то двічі в ту саму річку таки годі вступити. Як казав Лінкольн: декого можна дурити завжди, іноді можна одурити всіх, але не можна дурити всіх завжди.

http://www.krytyka.kiev.ua/
articles/s.7_7-8_2006.html