«Я НЕ ДАМ ВАМ ПРОПАСТИ БЕЗСЛІДНО»

Марія Савчин. Тисяча доріг. Спогади жінки – учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни. – К.: Смолоскип, 2003, 546 с.

Як бачите, книжка пропонована вашій увазі, не нова, ба більше, є скороченим і доповненим варіантом рукопису, опублікованого у 28-му томі «Літопису УПА». Але привернути до неї увагу я хотіла б саме сьогодні. Нещодавно помер останній командир УПА Василь Кук, 100-річчя від дня народження головного командира Української повстанської армії Романа Шухевича відзначено присвоєнням йому (посмертно) Президентом України Віктором Ющенком звання Героя України. Присуджуючи державні нагороди учасникам національно-визвольного руху, Президент підкреслив їхні вагомі особисті заслуги у боротьбі за відродження незалежності української державності, відданість ідеалам свободи і демократії.

Так вважає Президент, інші громадяни України, але далеко не всі. Вони не сприймають подібних рішень, залишаючись на позиціях, сформованих радянськими міфотворцями і партійними пропагандистами. Більше того, я зустрічала людей, які відверто казали: «Можливо, все це правда, але нехай про неї почнуть говорити, коли ми помремо».

Так, наше суспільство не готове до адекватного сприйняття подій Другої світової війни, йому нав'язано багато «правд» про неї, але переважно офіціозних і канонізованих. Але правда про війну ніколи не була одностайною, як тепер намагаються переконати нас нелюстровані нащадки комуністичного минулого. Згадаймо, і за радянських часів так званій генеральській правді протистояла окопна правда Віктора Астафьєва, який, звільнившись від ілюзій, комплексів і міфів тієї війни, розповів про неї все, що знав, «лейтенантська проза» Григорія Бакланова, Володимира Богомолова, Василя Бикова, який сказав: «Я хочу лише одного – залишитися чесним». Про ту війну написано чимало чесних книг, одна з них «В окопах Сталінграда» киянина Віктора Некрасова. Чому ж тепер, оцінюючи ті роки, старші люди намагаються забути те, про що читали, що розповіли їм ті, хто пройшов дорогами війни, зрештою, те, що вони бачили самі?

Чи не тому, що серед ветеранів, яким не хочеться турбувати совість, залишилося мізерно мало тих, кого раніше називали «фронтовиками», справжніх солдат війни, які знали її страшну правду. Таку саму, яку знали й ті, що воювали проти обох ворогів, за Україну.

Своїм друзям і подругам, з якими розділяла долю у визвольній боротьбі, які полягли у невідомих могилах, присвятила свою книгу Марія Савчин («Марічка»). Авторка перебувала у підпіллі понад дев'ять років (1944-1953), майже від початку збройної боротьби, до моменту, коли у підпіллі залишилися «останні з могікан». Як пише автор передмови Євген Штендера: «Розповідь Марії Савчин – це життєвий шлях цілого покоління, яке свідомо пішло на службу рідному народові й, незважаючи не труднощі та небезпеки, несло цей хрест довгими роками, жертвуючи у безвихідній ситуації також своє життя… Авторка відчувала, що мусить про них написати, щоб не пропала пам'ять про їхні подвиги і жертву, щоб передати майбутньому поколінню естафету служіння і жертви для свого народу».

Розповідь «Марічки» – це голос жінки, яка винесла всі труднощі підпілля, не змогла врятувати свого першого сина Зенка, на довгі роки втратила зв'язок із чоловіком – провідником ОУН Василем Галасою («Орланом»), якій не судилося виховати свого другого сина Петруся, родина якої була заслана у Сибір, а батько і двоє сестер кинуті до в'язниці. Вона багато бачила й знала, вона багато пережила, але найперше мала виконати свій обов'язок перед Україною і друзями по боротьбі і не дати пропасти безслідно пам'яті про них.

Олександр Кушнер колись сказав: «Времена не выбирают – в них живут и умирают». Ці люди жили і помирали у боротьбі за Батьківщину, що опинилася у вирі війни між двома хижаками віч-на-віч з долею. Давайте спробуємо зрозуміти їх так, як зрозуміла підпільників білоруська жінка з Полісся: «Як вас не знала, то й серце не боліло. А тепер, як лиш почую стріли, завмираю і думаю в тривозі – це по вас вони стріляють».
Може вже час припинити стрілянину і не збурювати суспільство ненавистю? Правда про війну з'явилась не сьогодні, просто нині держава намагається віддати останню справедливість тим, хто боровся за її незалежність.

Тетяна Хорунжа

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2007
Дизайн та підтримка- О. З.