ІНФОРМАЦІЯ ДО РОЗДУМІВ

Тетяна ХОРУНЖА

Поява аналітичного звіту про діяльність Міністерства культури і туризму України (www.mincult.gov.ua), витяги з якого пропонуються вашій увазі, є свідченням того, що нове післяреволюційне керівництво відомства відповідно до розпорядження Президента опікується відкритістю і прозорістю своєї діяльності. Принаймні, ми вперше бачимо такий документ, підготовлений, хоч і не без лукавства, бо деякі акції, підтримані міністерством, в ньому таки відсутні (лише як приклад, конференція «Національні меншини і розбудова української політичної нації» Ради національних товариств Іллі Левітаса).

Що ж до «створення системи постійного діалогу та взаємодії інститутів громадянського суспільства і органів державної влади» тут допоки не все гаразд. По-перше, Комплексні заходи щодо розвитку культур національних меншин України затверджено на період до 2005 р. Отже, цього року мали б збиратися пропозиції для наступного плану, але товариства, хоч би ті 35 із всеукраїнським статусом, чи отримали листи з проханням надати пропозиції і обговорити їх на дорадчій Раді при міністерстві? Саме всеукраїнські товариства, адже не можна тісно співпрацювати з Радою при Президентові України, оскільки вона не подає ознак життя, принаймні, впродовж двох років, Естонського культурного центру взагалі не існує, а щодо інших, то керівники, ознайомившись зі змістом звіту, зможуть самі зробити висновки про те, з організаціями якого рівня працюють у міністерстві.

Крім того, створення програми відтворення національних культур на новий період (а отже, відповідальність за роботу з товариствами, опрацювання їхніх пропозицій та ін.) перекинуто на Держкомнац. Що ж виходить? Ті, хто враховуватимуть у плані нагальні потреби, не знатимуть, як реалізовуватимуться їхні консолідовані пропозиції. Той, хто з товариствами не працював, а отже, знає лише своїх постійних «клієнтів», роздаватимуть кошти. Що з цього вийде? Очевидно, унеможливлення контролю з боку організацій національних громад.

Щодо ради при самому міністерстві (як дорадчого і певною мірою контролюючого органу), то головний спеціаліст сектору з питань культури етносів України пані Тетяна Горбач сказала, що її склад є застарілим, бо затверджувався 2002 р., але ознайомитися з ним (а також з положенням про раду, принаймні з терміном її ротації) можна лише з дозволу начальника відділу з питань культури етносів України й української діаспори пана Ю. Компанійця (до речі, склад аналоґічної ради при Держкомнаці просто розміщено на комітетському сайті). Та ж пані Горбач сказала, що склад ради є у пана Левітаса. Очевидно, як у основного партнера Міністерства? Нам же (органу громадської організації національних громад) пан Компанієць порадив написати листа з проханням ознайомитися зі складом Ради. Проте ми вирішили, що дізнаватися у такий спосіб про «воєнну таємницю» міністерства не варто, сподіваємося, що новий пан міністр сам пояснить своїм співробітникам нові принципи прозорості і відкритості.
А тепер до тексту. Тут уважний і зацікавлений читач, а тим більше керівник національного товариства знайде багато інформації до роздумів.

Етнокультурна ситуація
в сучасній Україні

Мінкультури має постійну творчу, ділову співпрацю із громадськими об’єднаннями національних меншин України (національно-культурними товариствами, асоціаціями). Тісна співпраця існує з Радою представників громадських організацій національних меншин України при Президентові України (?), Радою національно-культурних товариств України, Молодіжною організацією «Німецьке джерело», Всеукраїнською спілкою громадських організацій «Конгрес ромів України», Демократичною спілкою угорців, Всеукраїнською асоціацією кримських караїмів «Кримкарайлар», радами національно-культурних товариств Миколаївської, Київської, Одеської, Чернівецької, Закарпатської, інших областей...
Відділ з питань культури етносів України та української діаспори Міністерства культури і туризму тісно співпрацює з Всеукраїнською радою національних товариств, Асоціаціями азербайджанців, корейців, кримських караїмів, кримських татар, грецьким центром культури «Зорбас», Всеукраїнським російським товариством «Русское собрание», центром культури волзьких татар «Туган Тел», Культурним центром естонської громади (?), Миколаївською обласною радою громадських організацій національних меншин, Закарпатським обласним центром національних культур та ін. (Нагадаю, що всеукраїнський статус мають 35 організацій національних громад. Багато ви їх тут бачите?)
Упродовж 2004 р. за рахунок Державного бюджету України проведено близько 20 заходів у різних реґіонах України, серед яких: культурно-мистецькі акції до Дня слов’янської писемності і культури до Дня рідної мови «Мовна палітра» (Київ); Всеукраїнський фестиваль єврейської пісні і танцю (Київ); Всеукраїнська фотовиставка «Традиції декоративно-прикладного мистецтва етносів України» (Київ); Всеукраїнська фотовиставка «Етнічне розмаїття України» (Львів, Ужгород, Харків, Сімферополь, Миколаїв); культурно-освітня акція для дітей депортованих народів Криму «Радість відродження» (Феодосія); фестиваль театрів національних меншин України «Етно-діа-сфера» (Мукачеве); Міжнародний фестиваль «Буковинські зустрічі» (Чернівецька обл.); Всеукраїнська культурно-мистецька акція «Роми в Україні» (Біла Церква).

Що зроблено за перше півріччя 2005 р.:

Упродовж першого півріччя 2005 р. Міністерство підтримало цілу низку культурологічних і мистецьких заходів, зокрема: культурологічний проект «Культурні цінності кримськотатарського народу. Втрати. Шляхи повернення» (Бахчисарай); молодіжне кримськотатарське свято «Хидирлез» (Сімферополь), Всеукраїнський фестиваль театрів національних меншин «Етно-діа-сфера» (Мукачеве), Всеукраїнський міжнародний фестиваль мистецтв «Українська родина-2005» (Київ), ІХ Всеукраїнський фестиваль єврейського мистецтва «Шолом, Україно» (Київ).
P.S. Це дані зі звіту, а наведені нижче – з листа Мінкультури, підписаного паном міністром Ігорем Ліховим на ім'я виконавчого віце-президента КНГУ Йосифа Зісельса. Про його зміст див. у попередньому числі «Форума».
У листі перераховано наступні заходи: реґіональний фестиваль національних культур «Єднання сердець» (Вільшанка Кіровоградської області); культурологічно-освітня акція «Радість відродження (для дітей депортованих народів Криму) (Феодосія) (незрозуміло:це минулорічна чи ще одна?); кримськотатарське свято «Терпеч-Кефе» (Феодосія); Всеукраїнський фестиваль молдавської культури (смт. Сергіївка Одеської області); Всеукраїнський фестиваль «Таврійська родина» (Генічеськ Херсонської області); фестиваль національних культур «Дружба» південного реґіону України (Миколаїв); Всеукраїнський фестиваль-конкурс творчих родин представників національних меншин України (Київ); тиждень грецької культури (с. Малоянісоль Донецької обл.); Всеукраїнський фестиваль корейської культури в Україні «Кореяда-2005» (Київ); Міжнародний пленер живописців, майстрів народного декоративно-прикладного мистецтва з числа представників національних меншин України «Синьогори» (Чернівці); УП міжнародний фестиваль театрального мистецтва «Мандруючі зірки» (Київ); міжнародний фестиваль «Буковинські зустрічі» (Чернівці); фестиваль «Наша Бессарабія» (Болград Одеської області); Всеукраїнська виставка образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва національних меншин «Інтервернісаж» (Київ); Всеукраїнський творчий семінар «Єврознавство – шлях до толерантності – музеї і бібліотеки – нові євроінформаційні центри» (Сімферополь); Міжнародний циганський фестиваль «Амала» (Київ).
10 акцій відбулося у Києві, 6 – у Криму, з них три у Феодосії, 3 – у Миколаївській, по 2 в Херсонській, Одеській, Закарпатській і Чернівецькій (усі вони реґіональні). І тільки одна на Сході – в Донецькій. Де в тому проглядається державна політика «зшивання» нашої країни, обміну культур народів Сходу і Заходу? А це чи найважливіше державне культурне завдання.
У листі, на жаль, не зазначено, яке саме товариство або громада проводили захід, але, що дійсно важливо, пан міністр попросив надіслати копії листів, якими громадам було безпідставно відмовлено у допомозі. Тож усі, хто отримав такі листи, можуть надіслати їх до мініс-терства. Тут також зауважено, що «у грудні ц.р. передбачається проведення Форуму національних культур, в якому матимуть змогу показати своє мистецтво представники різних національностей». Щодо нашої оцінки цього заходу – відсилаємо читача до попереднього числа газети (див. статтю «Нездоланне минуле»).
Серед пріоритетних напрямів роботи щодо підтримки культур етнічних меншин в Україні на майбутнє (яке саме? На наступний непланований плановий період?) немає жодного, що свідчив би про концептуальність підходу до питання національної культури. Між тим не урочисті події всеукраїнського масштабу, а зовсім інша роботи приносить найбільші результати.
Як приклад наведу роботу Асоціації молодих дослідників українського фольклору, фестиваль «Країна мрій» Олега Скрипки, де багато звучить і неукраїнської музики, два диски з автентичними піснями, танцями і фольклором приазовських греків, записані Олександром Рибалкою, робота по збереженню єврейського ідишистського музичного фольклору, яку ведуть у Центрі єврейської освіти Яна і Борис Яновери. І ця тенденція протистоїть радянським традиціям ґлобальних оглядів художньої самодіяльності. Більше того, прагнення відродити давні («старожитні») традиції, зміцнити культурну ідентичність національної спільноти, по суті, полягає в конструюванні традицій з певних елементів.
Цілеспрямовано відшукуючи архаїчні форми народної культури, ці дослідники прагнуть протиставити їхню автентичність і «мікро» рівень сфері офіційно зорганізованої культури.
Як пише польська дослідниця Оля Гнатюк у щойно виданій в «Критиці» книжці «Прощання з імперією», на початку 80-х рр. у Литві виник рух, що мав на меті відродження традиції, зокрема автентичної народної пісні. Та діяльність, котру назвали «співаною революцією», зумовила глибокі перетворення в литовській національній ідентичності, а також спричинилася до політичних змін.
Будителі традиції намагаються виховати не споглядача, а свідомого національно орієнтованого громадянина. Саме це, а не непорушна тяглість радянської традиції, має бути покладена в основу роботи і національних громад, і державних органів, що опікуються проблемами їх існування і розвитку, а особливо у сферы культури.