ДОНЕЦЬКІ ГРЕКИ

Раїса Мороз, одна з жінок, чия доля за життєвими обставинами була пов’язана з правозахисним рухом в Україні. Вона не була ані дисиденткою, ані «декабристкою», на чиїх привабливих образах виховувалися покоління. Вона була жінкою, дружиною, матір’ю, а вірність, терпимість, повага до людської гідності і сумління стали невід’ємною частиною її життя, пов’язаного з діяльністю чоловіка – українського політв’язня Валентина Мороза. Її спогади, що мають назву «Проти вітру», – розповідь про всіх, із ким звело життя, про таких жінок, як вона сама, що стійко стояли проти вітру жорстокості й ненависті, не даючи душі зневіритися, згаснути. Вони підтримували всіх, хто сидів у радянських таборах, вони трималися одна одної, протиставляючи ганебному світові добро і незламність своїх душ. Вони винесли усі випробовування. І сьогодні, дивлячись на цих жінок, не можна не думати про те, що довелося пережити їм, що давало сили, що зберегло для подальшого життя, обтяженого втратами рідних і друзів? Євген Сверстюк вважає, що то була Віра. Очевидно так, але безумовно ще й пам’ять серця – щирого, щедрого і вірного.

Дай же їм, Боже, здоров’я на все життя, що залишилося, і щастя бачити своїх друзів ще довго здоровими і живими, а дітей – щасливими.
Прочитайте книгу Раїси Мороз «Проти вітру», що цього року вийшла друком у львівському видавництві «Свічадо» (літературний редактор – сестра В’ячеслава Чорновола Валентина) і була презентована Євгеном Сверстюком на минулому тижні у Літературному музеї України. Ми ж пропонуємо вам уривок з книги, де розповідається про дитинство авторки – грекині за походженням (з дому Левтерової, мама Євдокія – з дому Челах) – у грецькому селі Велика Яні-соль у Приазов’ї і де яскраво простежується позиція патріотки, що любить свій народ, шанує його традиції і знає його драматичну історію.

***
Село наше складалося майже лише з греків, але ми нічого не знали про свою історію. На мої запитання, звідки ми взялися на Донеччині, мама казала, що переселили наших предків з Криму, й що дід її знав і співав про те переселення тужливі пісні. Вона й сама іноді співала дуже тужливу пісню татарською мовою, але я її не розуміла. Мама також натякнула, що наші сусіди на прізвище Хорош мали про греків Донеччини якусь книжку, але сховали її в себе на горищі. Може, і досі мають, казала. Більше про це я нічого не знала. Але чогось-то треба було ту книжку ховати?
Великий Янісоль було засновано 1781 р. на правому березі річки Мокрі Яли. Тоді в ньому нараховувалося 595 мешканців, виселених з двох кримських сіл: Салт-Єнісала, де говорили грецькою мовою, і Велика Єнісала, де панувала татарська мова. Татарофони зайняли ліву частину села, грекомовні чи еллінофони – праву. Усі вони були православними греками, лише одна частина, прагнучи пристосуватися до панівних у Криму татар, перейшла на татарську мову й утратила рідну, зберігаючи проте християнські власні імена та віру. Але більшість греків стали двомовними, як-от моя бабуся і мама.
Припускаю, що села поблизу Маріуполя – міста, заснованого на місці козацької паланки, – зберігали як мову, так і культуру довше й свідоміше з огляду на наявність міської інтеліґенції. Недарма ж уже в радянські часи саме з тих сіл виходили грецькі поети й письменники (найвідоміший із них – Георгій Костоправ). У моєму ж селі грецька мова й культура зберігалися на рівні побуту тільки за рахунок відносної ізольованості.
Особливих успіхів щодо нівеляції культури моїх греків досягнуто за останні роки радянської влади. За переписом населення 1926 р. на Україні було зареєстровано 104 666 греків, рідною мовою грецьке населення на той час уважало мову своєї національності. Перепис населення 1959 р. дає навіть меншу кількість грецького населення – 104 359. Може, греки не одружувалися, не народжували дітей? За тим же переписом 1959 р., з 104 359 греків рідною мовою своєї національності користувалися лише 8259 осіб, себто 7,6 відсотка. Показники 1970 р. ще сумніші: греків зареєстровано 106 909 осіб, з яких уважали рідною мову своєї національності 6,7 відсотка. Понад 90 відсотків греків уважали російську мову рідною. Подальших даних у мене нема, проте й так видно тенденцію «розквіту націй» за соціалізму.
Але як би там не було, ми знали з дитинства, що ми греки. Після війни сеґреґація була ще досить помітною, хоч якоїсь ворожнечі між греками та українцями не було: у нашому селі було два колгоспи, обидва вважалися грецькими. Сусідні українські села, Времовка й Нескучне, мали свій окремий колгосп.
Грецьких традицій збереглося на той час небагато, переважно в побуті. На весіллях чи гулянках греки танцювали національний танець хайтарму, співали пісні грецькою та татарською мовами, їли свої національні страви.

Саме національні страви зберегли греки в моєму селі найкраще, що притаманно всім національним меншостям. Деякі з цих страв навіть не були чисто грецькими, а швидше татарськими, вивезеними з Криму. А це – чебуреки, по-нашому «чирчир’я»; «янтих» і «турта» – великий пиріжок і «слойоний» пиріг, начинені солодким гарбузом; «каймак», який готували з вершків або жирного молока, випаровуючи їх на повільному вогні; «ар’ян» – напій, подібний до кефіру; «гала» – трохи густіша за ар’ян страва з кислого молока, яку зціджували й зберігали в густому вигляді на зиму, з якої потім готували, розбавивши водою, напій до чебуреків – «язму». Варили із запареного кукурудзяного борошна «ксенецу», а також пекли на плиті «слойоні» коржі – «хатмер-піта». Але чебуреки-чирчир’я були й залишаються найулюбленішою стравою греків Донеччини.

В чебуречній греки їли чебуреки:
два великі греки по три чебуреки,
три маленькі греки – по два чебуреки.
Скільки було греків, скільки чебуреків?
З дитячого віршика Станіслава Шаповалова.

Чебуреки не були буденною стравою, ліпили й смажили їх у неділю. Це була справа цілої родини: мама качала великі тоненькі варениці, сестра накладала на них мелене м’ясо (бажано баранину), а я з братом заліплювала їх. Тато стояв коло плити й смажив чебуреки у величезному чавунному казані, який мав форму півкулі. Називали його «лапач-чавун», і мала його кожна грецька родина. Готували в ньому також і «каймак», випарюючи вершки на повільному вогні.
У греків не було традиційного кухонного стола, натомість кожна родина мала «трапез» – круглий стіл на низьких ніжках висотою 25 сантиметрів. Трапез ставили на софу (великий збитий з дощок тапчан), сідали навколо, склавши по-турецьки ноги, і їли. На трапезі також готували страви: місили тісто, ліпили вареники тощо.

***
У школі багато не розводилися з приводу нашого національного походження. Жоден учитель – хоч поміж ними було багато місцевих греків – ні одним словом не прохопився ні про історію нашого поселення, ні про нашу мову, ні, тим паче, про далеку чудесну країну Грецію, що з нею нам ніби й випадало «родичатися». Щоправда, про мову говорили, і то майже на кожних шкільних батьківських зборах: учителі, а надто вчителька російської мови, намовляли не розмовляти з дітьми в хаті грецькою через те, мовляв, що учням тяжко буде засвоювати російську мову, а отже, і тяжче буде потім скласти іспити до вищого навчального закладу, тяжче пробиватися в житті. Обидві школи в нашому селі (одночасно й районному центрі) були російські. Проте мало хто з батьків у ті часи міг дотримуватися вчительських настанов, бо й самі вони володіли не російською, а дивовижною сумішшю російських та українських слів із додатком грецьких, з чого й самі сміялися, складаючи приказки: «Не йди, балацам, у батхахіц, а то замажеш пуд’ариц» – не лізь, дитинко, у болото, бо вимастиш ніжку. За мого дитинства не було в селі грецької хати, де б не панувала грецька мова (або татарська в хатах греків-татарофонів). [У хаті в нас мама тихенько висміювала тих, хто зрікався свого: «Мама – грек, папа – грек, – казала вона, – а я руський человек».]

Більшість греків працювали в колгоспі. Хоч село на ті часи було поспіль грецьким, як і навколишні грецькі села – Константинопіль, Богатир, Керменчик, – та районна влада ніколи не була в руках греків. Керували нами вихідці із сусідніх українських сіл Нескучного та Времовки. Серед партійного начальства та у виконкомі греків на високих посадах не було, найвище, на що міг розраховувати грек, – це стати головою колгоспу. Також і партійне начальство складалося з українців із сусідніх двох сіл, після війни почали надсилати росіян. Наших юнаків, які досягали 18-ти років, у перші повоєнні роки не брали до армії, нібито через те, що серед греків під час війни було багато зрадників, мовляв, греки не заслужили, щоб їхні діти відбували службу в Червоній армії. Здавалося б, баба з воза – кобилі легше, але це набагато пізніше кожний юнак так би подумав, а тоді, у роки переможних симфоній на честь «славної, найпередовішої, доблесної» армії це виглядало зневагою і приниженням.

Інтеліґенції старшого віку греки майже не мали. То й не дивно. Як оповідала мама, її скошено в лиховісні тридцяті роки. У часи «українізації» відбувалося паралельно й відродження національних меншостей, у тому числі й греків. Наприкінці 1920-х рр. почали відкривати грецькі школи, у Маріуполі відкрито педагогічний технікум і сільськогосподарську школу з грецькою мовою навчання, почали з’являтися грецькі газети й альманахи. Ця хвиля відродження породила Георгія Костоправа, за свідченням М. Рильського, – широко відомого в ті часи на Україні грецького поета. Проте піднесення тривало недовго: школи закрили, учителів заарештували всіх, та й не тільки вчителів. Забрали, як оповідала моя мама, навіть усіх свідоміших людей нашого села, незалежно від освіти: тих, хто мав авторитет і вплив на односельців. Мій брат, який трохи разом із сестрою повчився в грецькій школі, запам’ятав віршика:

Вруші вреш, Ламбос дреш,
Натинщупас тин Пілеш...
(Дощить, Ламбос біжить, щоб укрити Пілеш)

Школи для греків закрили десь у 1937 – 38 рр. 1956 р. до деяких хат приносили посивілим стареньким жінкам невеличкі папірці, де без зайвих розбалакувань діловито повідомлялося, що їхні чоловіки «посмертно реабілітовані». «Посмертно, зате «своєвременно»...» – писала Ліна Костенко. Оце й усе, що лишилося від нашого культурно-національного відродження...