ДАВАЙТЕ ДУМАТИ РАЗОМ
(ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ САЙТУ «МАЙДАН»)
Юрій АНДРУХОВИЧ, письменник
----------------------------- — Чим були для вас події, що почалися 22-го листопада 2004 року?
— Давно очікуваним чудом. Ситуація в Україні у вересні – листопаді 2004 р. робилася дедалі напруженішою й безкомпроміснішою, я просто фізично відчував згущення цього «атмосферного тиску». Серед моїх знайомих і друзів – з тих, які завжди і всюди підкреслювали свій пофігізм і навіть ним пишалися – з’являлося все більше стовідсотково перейнятих політикою. Це могло означати тільки одне: дістали. Дістали всіх, навіть пофігістів. У перерві між першим і другим турами я мав триденний виїзд до Німеччини, це була така спеціальна радіопередача-дискусія, що транслювалася наживо із переповненої зали, де було присутніх кілька сотень глядачів.
У той момент я зрозумів, що і на Заході ситуація суттєво змінилася: блокаду неуваги прорвано, вони напружено стежать за нами і за нашими виборами, ми не самі. На запитання про мій прогноз відносно 21 листопада я сказав приблизно так, що вибори будуть швидше за все сфальшовані і як наслідок на вулиці вийде не менше 300 тисяч людей. А дальшого прогнозу в мене немає, бо якщо влада застосує проти цих людей силу, то я волів би нічого не прогнозувати. Якщо чесно, то я – каюся – зовсім не мав певності, що 300 тисяч людей і справді підніметься. Але я говорив про це цілком упевнено, бо так треба було.
Тому 22 листопада вранці, побачивши телекартинку з Майдану на 5 каналі, я був і справді невимовно щасливий: таки піднялися і вийшли. А всі подальші дні були просто здійсненням чуда. Ні, я не хочу сказати, що не було тривоги, страху, відчаю, що все це було таким собі бразильським карнавалом на український штиб. Але перебування на Майдані просто рятувало від усіх неґативів. Це були чудові дні (і ночі), коли свобода стає просто фізично відчутною, тобто ти перебуваєш всередині свободи, це стан твого існування.
— Чи змінилося за той час Ваше ставлення і до тих подій і до головних фігурантів?
— До тих подій? У жодному разі. Я щасливий, що вони в нас були і – значно важливіше – я впевнений, що вони ще спрацюють у нашому майбутньому, можливо, й найближчому.
До головних фігурантів? Безумовно, так. Найрізкіша з моїх змін відбулася у ставленні до Ющенка. Я справді не уявляв собі, що він настільки слабка людина, настільки млява, антихаризматична. Що він так послідовно-затято ухилятиметься від своєї місії і робитиме все, щоб нічого не робити. Попри всі свої недоліки, помітні й раніше, він усе-таки не був таким у 2002 – 04 роках. Якщо ці зміни в ньому є передусім наслідками отруєння, то я дуже співчуваю. І все, ставлю хрест – хай продовжує лікуватися.
Щодо Мороза. Було завжди ясно, що він фарисей і цинік «у пакеті», вкрай небезпечний для нашої незалежності, бо завжди готовий нею поторгувати у своїх інтересах. Було так само ясно, що привело його на Майдан: ненависть до Кучми і власний політичний кар’єризм, нічого іншого. Але те, що він відморозив 6 липня, перевершило всі «стандарти політичної підлості». І справа не в його розборках з іншими «недокоаліціантами» з БЮТ і НУ. Справа в тому, що своїм перебіжництвом він перекреслив (хочу вірити – лише тимчасово) зусилля мільйонів українців, їхнє майбутнє. Він став на дорозі в історії, здійснивши парламентський переворот. Це вже не злочин, це гріх. Починаючи з 6 липня 2006 року Мороз перестає бути таким собі амбівалентним дядечком зі своїми цілком темними і дещо світлішими сторонами. Він стає втіленим злом. І за це він буде покараний. Він уже зараз покараний, ставши сіамським близнюком Януковича – головне, що в нього вже немає іншого варіанту – він приречений бути сіамським близнюком Януковича.
Тимошенко на Майдані була мені значно симпатичнішою, ніж зараз. Зараз я, відверто кажучи, таки не знаю, чого від неї чекати. А її боротьба проти Ющенка і НУ все ще виглядає значно запеклішою, ніж проти Януковича і Ко. Як і проти Луценка, якого вона вже, здається, бачить своїм конкурентом на виборах 2009 року. І це жахливо. Хоча з усього нашого політикуму вона після 6 липня поводилася найпослідовніше – в позитивному сенсі. До того ж важко переоцінити її нинішню присутність у процесі – годі навіть уявити собі, що вичворяла б уся ця «антикризова камарилья», якби вона хоч якось не стояла їй на дорозі – і в дослівному сенсі теж.
От до кого зовсім не змінилося моє ставлення – то це до Януковича. Як тоді, так і зараз я вважаю, що це один із найгірших варіантів для України. Тому ніколи не прощу Ющенкові його цілковитої розчавленості і капітуляції 3 серпня. Гірше за Януковича була б хіба що тільки Вітренко, та й те як сказати.
Ось такі справи з нашими фігурантами. Досить невтішні.
— Що саме (Які ідеї? Які загрози? Яким цінностям?) могло би спонукати Вас ще раз «встати і вийти»?
— Та я б уже й зараз вийшов – загроз і «поганих новин» більш ніж достатньо. Я думаю, цей настрій характерний для дуже багатьох людей, він не є якоюсь моєю індивідуальною заморочкою. Проблема не в нашій готовності встати і вийти – проблема в тому, що хтось таки має повести. Від цього нікуди не дінешся. Якийсь організаційний центр, якісь лідери (і не «якісь», а сильні) – причому і в моральному сенсі теж, сили добра одним словом, безстрашні, розумні, яскраві й харизматичні. Ви таких знаєте? Я, здається, ні. Це не означає, що ми стиснемо зуби і будемо їх чекати, аж вони до нас зійдуть із неба. А що ж це тоді означає? Давайте думати разом.
http://maidanua.org/static/mai/1164135858.html
|
