ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПАМ’ЯТІ

Юрій ШАПОВАЛ, професор,
доктор історичних наук

Колись екстраваґантний Жан Кокто у притаманній йому манері сказав, що історія – це правда, яка стає брехнею, а міф – це брехня, яка стає правдою. Мені дуже подобаються ці слова, оскільки вони зайвий раз підкреслюють аксіоматичну істину: на брехні не можна нічого побудувати (включно з державою). Відтак правда про те, що упродовж історії робили з українцями, і про те, що вони не давали із собою робити, є конечною умовою повноцінного розвитку України, формування самоповаги і поваги інших народів до нас. Зрештою, це – неодмінна умова формування нової історичної свідомості, колективної пам’яті, про яку часом багато говориться, але задля якої все ще так мало робиться.

…Не так вже й часто мені як історику доводиться спілкуватись з героями моїх досліджень чи розповідей. І от сьогодні можу сказати, що знаю особисто декого з людей, про яких йтиметься. На щастя, вони живі й здорові. Це Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Василь Овсієнко, Мирослав Маринович. А об’єднує їх всіх приналежність до структури, якій нині виповнилось 30 років, а називалась вона спочатку Українська Гельсінкська Група.
У Загальній декларації прав людини ООН записано: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».

Це було записано – нагадаю – в Загальній декларації прав людини ООН, а в колишньому СССР були люди, які саме так і думали. Була й влада, яка думала по-іншому та послідовно придушувала будь-яке інакодумання.
Та ось прийшло 1 серпня 1975 року. В Гельсінки СССР з-поміж інших країн підписує Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі. Цей акт прирівнювався до національного законодавства, а тому відкрив юридичні можливості леґально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, спираючись на внутрішнє і міжнародне право.

Першими це збагнули московські правозахисники і 12 травня 1976 року створили Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінкських угод. Другою була група в Україні, створена за ініціативи письменника Миколи Руденка, ґенерала Петра Григоренка з Москви, громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка.

Отже, 9 листопада 1976 року було створено Українську громадську групу сприяння виконанню гельсінкських угод. Її членами-засновниками стали також мікробіолог Ніна Строката-Караванська, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба. Вони підписали Декларацію про її створення та Меморандум №1.

Правозахисники вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні громадяни: здійснювати конституційні права (свободу слова, друку, демонстрацій, асоціацій тощо), себто трактувати закони буквально. Суспільство отримало незалежну громадську думку. Відтепер, коли йшлося про порушення прав людини, важко було говорити про чиєсь «втручання у внутрішні справи СССР».

7 липня 1988 року Група трансформувалася в Українську Гельсінкську Спілку, яку трактують як протопартію, альтернативну тоді ще панівній КПСС. Учасники правозахисного руху заплатили за своє прагнення до свободи. Усього в Групу за час її існування (себто з 1976 до 1988) вступила 41 особа. 24 були засуджені за це своє прагнення думати чесно та говорити правду суспільству. Що ж, у несвободи своя ціна, а у свободи – своя. Пам’ятаймо про це.
…Якось відомий правозахисник і мій добрий приятель Семен Глузман сказав мені, що найбільш вільним він почувався в таборі, коли відбував термін, а не на свободі. Фактично повторив мені цю тезу Левко Лук’яненко. Як не дивно звучить, але і у Глузмана, і у Лук’яненка був вибір: колаборувати з режимом або нести хрест несвободи, зрештою, померти за свої переконання. Свій вибір зробила людина, яку, на жаль, практично ніхто не знає в Україні і про яку мені також хотілося б згадати сьогодні.

Почну з прізвища. Воно зовсім нескладне і незагадкове – Віктор Андрійович Кравченко – таке повне ім’я. І колись воно гриміло у світі. Кравченко народився в Катеринославі 1905 року. Був металургом за фахом, а 1929 року вступив до КПСС. Коли почалася сталінська «революція згори», себто колективізація, Кравченко в числі інших активістів вилучав хліб у селян. Відтак він добре знав про голодомор і все пов’язане з ним. Під час Другої світової війни служив в армії в чині капітана. Ще тривала війна, а Кравченко увійшов до складу совєтської закупочної комісії, яка вирушила до США.
І тут сталося несподіване: 4 квітня 1944-го у Вашинґтоні Кравченко втік із цієї комісії. Зник. Невдовзі стало відомо, що його переховували еміґранти Девід Даллін, Ісаак Левін. Потім Кравченко попросив політичного притулку в США.
1946 року, тобто 60 років тому, в США вийшла книжка Кравченка під назвою «Я обираю свободу». Після цієї книги на життя Кравченка почалась справжнє полювання. І полювали на нього не лише совєтські аґенти. Його дискредитувала комуністична пропаґанда, але й західна преса стверджувала, що це аморальний тип, який зводить наклеп на СССР.

Особливо постаралась французька прокомуністична газета «Леттр франсез». Вона стверджувала, що книга Кравченка – це пропаґанда Ґеббельса, а автор – аґент ЦРУ. Кравченко подав позов до суду на цю газету. І ось цей судовий процес, що відбувся з 24 січня до 22 березня 1949 року, став чи не найголовнішою тодішньою світовою сенсацією.
Що ж такого написав Кравченко? А він описав життя в СССР у 1920-30-ті роки. Написав про те, що нині загально відоме. Наприклад, про голод початку 1930-х років в Україні. У книзі йшлося про співпрацю нацистів і сталіністів після укладення пакту «Молотов-Ріббентроп» у серпні 1939-го. Нарешті, Кравченко докладно описав систему ҐУЛАҐу, що існувала в СССР.
Не лише представники комуністичного руху, а й ліберальної західної інтеліґенції відмовлялись вірити в це. Відомий французький філософ Жан-Поль Сартр, наприклад, написав навіть п’єсу, в якій Кравченко був зображений аґентом ЦРУ.

Дехто з журналістів назвав паризький процес 1949 року «процесом століття». Совєтська сторона намагалась використати для дискредитації Кравченка його колишніх колеґ і його колишню дружину. Тоді адвокати Кравченка залучили до процесу жертв совєтських таборів, а також Марґарет Бубер-Нойман, дружину німецького комуніста, виданого Сталіним нацистам. І – уявіть собі! – Кравченко виграв процес. Це мало величезне значення для розуміння того, чим насправді є світовий комунізм, чим насправді є СССР.
У США Кравченко одружився на Сінтії Кашер, з якою мав двох синів, Ендрю (Андрія) та Ентоні (Антона). Довгий час родина мешкала фактично конспіративно, а діти мали інші прізвища. В 1966-му Кравченка знайшли мертвим. Він стрелив собі в скроню, потім поклав револьвер собі ж в кишеню. Ендрю, з яким мені довелось нещодавно познайомитись під час його перебування в Києві, вважає, що його батька знищив КҐБ.
Отже, минуло 60 років з моменту виходу книжки Кравченка, 40 років з моменту його загадкової смерті. Людини, про яку й дотепер мало відомо в Україні і про яку, на моє переконання, варто пам’ятати. Як не слід забувати про ще одного автора, який згадував про Віктора Кравченка.

Йдеться про американського професора Роберта Конквеста, який написав всесвітньовідому книжку «Жнива скорботи», присвячену голоду в Україні на початку 1930-х років. Російський переклад цієї книжки з’явився в Лондоні рівно 20 років тому – в 1986-му. Цей твір на той час виявився найпотужнішим снарядом, що пробив стіну мовчання, дбайливо створену свого часу комуністичним режимом навколо голодних 1932–33 років.
Офіційна пропаґанда і статистика в СССР не тільки замовчували відомості про голод початку 30-х років, але й прагнули не вживати саме слово «голод». Замість цього писали «недооблік смертей». В Україні померло від голоду щонайменше 4-4,5 мільйони людей. Коли були зафіксовані перші смертні випадки, влада почала зводити «стіну мовчання» насамперед у самому партійно-державному апараті, працівників якого карали навіть за розмови про голод, не кажучи вже про спроби допомогти селянам.

Коли кількість цих жертв почала збільшуватися, належало рятувати міжнародну «репутацію» СССР, тепер потрібно було зробити голод таємним на міждержавному рівні. 14 січня 1933 року, відповідаючи на численні запити з-за кордону, нарком іноземних справ СССР Максим Литвинов зробив спеціальну заяву про те, що голоду в СССР немає. Та правда пробивалася на Захід. І за дипломатичними каналами, і повідомленнями іноземних кореспондентів. Тоді 23 лютого 1933 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову «Про поїздки по СССР іноземних кореспондентів». Було встановлено порядок, в силу якого вони можуть їздити по СССР і перебувати у визначених пунктах тільки з дозволу Головного управління міліції.

Коли на Заході з’явилися ті, хто протестував проти совєтського «голодного» хліба, сталінські дипломати вміло цьому протистояли. В СССР було запрошено прем’єр-міністра Франції Едуарда Ерріо, письменників Ромена Ролана, Анрі Барбюса, Бернарда Шоу. Вони, засліплені масштабними містифікаціями (а може й не лише цим), одностайно заявляли, що голоду не бачили.

Тим часом у СССР сільрадам дали розпорядження при реєстрації смерті не вказувати її причини. 1934 року надійшло нове розпорядження: усі книги ЗАГС (Запис актів громадянського стану) про реєстрації смертей за 1932-33 роки вислати до спецчастин. Там значну їхню кількість було знищено. Тема голоду стала табу. Можна було лише говорити про «господарські труднощі», винуватцями яких було названо українських націоналістів і петлюрівців.

Перше коротке згадування про голод у СССР з’явилося в одній зі статей Михайла Шолохова в збірнику, присвяченому 60-річчю Сталіна. Шолохов відзначав, що на Північному Кавказі під виглядом боротьби проти саботажу хлібозаготівель вилучили весь хліб, у тому числі виданий на трудодні. Внаслідок цього «в колгоспах почався голод».

1940 року на нараді при обговоренні кінофільму «Закон життя» за книгою письменника Олександра Авдеєнка, Сталін визнав, що «у нас, наприклад, мільйонів 25-30 у минулому голодувало, хліба не вистачало…». Однак причини і винуватців голоду не було названо.

У 1960-ті роки тема голоду почала прориватися на сторінки деяких художніх творів у СССР, піднімалася представниками дисидентського руху. 1983 року Президент США Рональд Рейґан схвалив початок діяльності Комісії Конґресу США з вивчення голоду в Україні в 1932-1933 роках. Потік інформацій про голодомор наростав. І крига скресла. 25 грудня 1987 року тодішній 1-й секретар ЦК Компартії України консервативний і обережний Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю ствердження совєтської влади в Україні, згадав, що на початку 30-х років в УССР мали місце «продовольчі труднощі, а в сільській місцевості і голод».

Багато води спливло і з цього моменту. Багато хто прозрів і зрозумів нарешті, трагедію якого масштабу пережила Україна. Нічого не змінилося хіба що для сучасних комуністів, яких режим Януковича дістав з історичного смітника та поставив при владі. Симоненко з «товарищами» і сьогодні послуговуються дефініціями з комуно-совєтського тезаурусу про «посуху», «продовольчі труднощі», «шкідників», які нібито створили голод. Поганим танцюристам щось завжди, як відомо, заважає.

…Завершу тим, з чого починав – відповідальністю. Згаданий мною Ендрю Кравченко, художник за професією, надзвичайно цікава людина. Ми говорили про різні речі. Я запитав, де похований його батько. «Хороше запитання», – вимовив Ендрю. І додав: «Тато зі мною». Він дістав металеву коробку з прахом Віктора Кавченка і текст його заповіту. Кравченко заповів розвіяти його прах над рідною йому землею. А народився він у Катеринославі, себто (по-нашому) у Дніпропетровську. Ендрю виконав батьківський заповіт, оскільки усвідомлював відповідальність своєї місії: повернути батька його батьківщині.

Хороший приклад для всіх нас, для всього суспільства, яке хоча б в День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій повинно прозрівати, розуміти: пам’ять річ конкретна та відповідальна.

P.S. Знаний український історик Юрій Шаповал вперше з’являється на шпальтах нашої газети. Проте відтепер це, очевидно, траплятиметься частіше, оскільки Юрія Івановича призначено завідувачем відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ, з чим ми його вітаємо і зичимо всіляких гараздів.