ПЛЮВОК У ГІРША КЕЛЛЕРА

Віталій ПОРТНІКОВ, журналіст

Кілька єврейських організацій – і в Росії, і в Україні – засудили нещодавній указ Президента Віктора Ющенка, присвячений Українській Повстанській Армії (УПА). Властиво, в усіх російських ЗМІ цей указ назвали документом, у якому глава держави дорівняв воїнів УПА до ветеранів Радянської Армії.

Насправді це не так. В українського Президента просто немає повноважень, які дозволили б йому зробити це. Указ Ющенка – лише рекомендації. Парламенту – визначитися зі статусом воїнів УПА. Міністерству освіти і науки – об’єктивно висвітлювати події 1950-х років. ЗМІ – теж об’єктивно висвітлювати. Кожна із цих рекомендацій навряд чи може призвести до якихось серйозних наслідків.

У Верховній Раді України Ющенко не має більшості. Міністерство освіти й науки України, як і в Росії, дає «добро» на використання величезної кількості підручників. Ну, а ЗМІ в Україні не підпорядковані владі й не бігають по поради до чиновників із президентських структур. Але річ, зрештою, не в перекрученому сенсі цього указу. Річ у самому ставленні до УПА. Й у сприйнятті партизанської армії як якогось карального загону, котрий знищував мирне населення, в тому числі єврейське. Але історія ХХ століття в західних областях України значно складніша.

По суті, в цьому реґіоні після краху Австро-Угорської монархії не припинялася громадянська війна. Її головними фіґурантами були поляки й українці. Отут взаємних претензій нагромадилося доволі – кожен народ вважав Галичину своєю і, за логікою того часу, ладний був «очистити» сусідні села від стороннього населення. Українці, як відомо, програли: Західно-Українську Народну Республіку було ліквідовано, її територія ввійшла до складу Польської держави та возз’єдналася з Радянською Україною лише 1939 року. До речі, євреїв Галичини в період польсько-українських зіткнень 1918-1920 років можна було побачити й на тому, й на іншому боці. Після війни польський уряд так до кінця й не зміг знайти спільну мову з українським населенням Галичини. Його найбільш радикальніша частина почала зі зброєю в руках боротися з Польською державою. Так виникла Організація Українських Націоналістів.

Чи шукали її лідери підтримки в Берліні? Безумовно. І до Гітлера, і після приходу фюрера до влади. Але чи варто дивуватися цьому? Німці, як і західні українці, були невдоволеною стороною після Першої світової. Нині легко називати Степана Бандеру гітлерівським союзником. Але він шукав розуміння у верхівки рейху тоді, коли з Гітлером домовлялися Чемберлен і Даладьє, Сталін і Молотов, коли американський посол у Берліні Джозеф Кеннеді – батько майбутнього президента США – радив президентові Рузвельту шукати взаєморозуміння з Гітлером, коли в бік Берліна було звернено погляди лідерів багатьох національних рухів колоній Британії та Франції. Саме західні лідери зрадили Чехословаччину в Мюнхені. Власне Сталін був головним союзником Гітлера в 1939-1941 роках і разом із ним знищив Польщу.

І завжди це пояснювали якимись «вищими цілями». Чемберлен хотів зберегти мир, Сталін – відтягнути війну. А Бандера, який вийшов із польської в’язниці лише у вересні 1939 року (тож реально на волі він був менш ніж два роки, у липні 1941-го вже опинився в гітлерівському концтаборі), – домогтися державотворення. Як і чимало інших політиків невдоволених народів, лідери ОУН вважали, що співпраця з Німеччиною надає таку можливість. Так, вони, безумно, помилялися – але не тільки вони. І чи варто дивуватися рішенню українських націоналістів проголосити власну державу відразу після того, як радянські війська покинули Львів?

Чи, може, в ОУН мали співчувати сталінському режиму? Варто згадати, що відбувалося тоді на «великій землі» та зрозуміти, що репресії було перенесено на приєднані території. Знищували всіх, хто не вписувався в більшовицьку однодумність. Ще до приходу німців знищили, до речі, сіоністський і взагалі єврейський політичний рух Галичини й країн Балтії – зацікавлених адресую до мемуарів одного з в’язнів ҐУЛАҐу, майбутнього прем’єр-міністра Ізраїлю Менахема Бегіна «У білі ночі». Гітлерівці з радістю демонстрували новим підданим підвали НКВС, ліси, повні трупів… Західні українці вже встигли довідатися, що таке НКВС, а з гестапо їм довелося познайомитися пізніше.

Отже, не доводиться дивуватися бажанню звільнитися від кошмару, який тільки хвора фантазія може подавати як щасливі два роки життя під керівництвом товариша Сталіна. Дивуватися можна іншому – впертому небажанню «вищої раси» зважати на реалії підкорених територій, зауважувати надії, які на них покладали. Зрозуміло, що ніякої Української держави не виникло, незабаром Бандера опиниться в концтаборі, а лідер іншого крила ОУН, обережніший у своїх діях щодо німців Андрій Мельник – під арештом у Берліні, а відтак теж у таборі. Брати Бандери загинули в Освєнцимі. Багатьох активістів мельниківської частини ОУН, з-поміж них і відому поетесу Олену Телігу, розстріляли в Бабиному Яру. Отож, як це не парадоксально пролунає для багатьох читачів, для українських націоналістів це такі ж святі місця, як і для євреїв. До речі, а що євреї?

Коли 1942 року ОУН вирішила формувати власну партизанську армію – УПА, в її лавах опинилося чимало євреїв. Євреї – рядові партизани, лікарі, бійці окремого батальйону – золотий фонд армії. Справжні герої партизанської війни. Згадаємо тільки одного з них – Гірша Келлера. 1944 року цей партизан опинився в сталінському концтаборі. Про нього, до речі, була велика стаття в «Московских новостях» 2004 р. – саме Келлер (псевдо – «Жид») був ватажком найбільшого повстання зеків ҐУЛАҐу – Кенгірського (червень 1954 року). Задумайтеся – повстання в ҐУЛАҐу, яке тривало 40 днів, розчавлене танками, повстання, про яке писав у своєму «Архіпелазі» Солженіцин. (Від редакції. «Для керівництва повстанням було створено кілька конспіративних центрів. Знаючи про впровадження ґебістської аґентури у свої лави, зека взяли на озброєння досвід підпільних організацій (НТС, УПА). У цьому повстанні змогли об’єднатися багато з етносів існувавшого тоді СРСР (росіяни, українці, білоруси, євреї, литовці, естонці, латиші та ін.). Варто зауважити, що допомога повстанцям надходила й ззовні: заслані в Казахстан чеченці постачали табірників хлібом». Александер Штамм // «Посев», №6, 2004 //http://www.memorial.krsk.ru/ Public/00/200406.htm)

Ця людина – справжній герой нашого народу, такий самий, як Йосиф Трумпельдор або генерал Давид Драгунський. Просто герої в євреїв бувають різні – відповідно до історичних обставин. Не варто плювати на пам’ять про Гірша Келлера й багатьох інших євреїв – бійців УПА.

При цьому я зовсім не стверджую, що УПА була армією ангелів. І не лише тому, що ангельського воїнства на землі не буває, а ще й тому, що ми говоримо про типове парамілітарне утворення, яке постало в епоху, коли всі воювали проти всіх. У самій УПА були дуже різні люди. Були звичайні хлопці із західноукраїнських сіл і колишні військовослужбовці загону «Нахтіґаль», які прийшли до Львова разом із гітлерівцями, зневірені в німцях після відмови рейху визнати Українську державу й арешту Бандери. Були військовополонені, колишні радянські солдати, які втекли від німців у ліси, – й аж ніяк не тільки українці.

УПА була партизанською армією на території, де діяли регулярні частини вермахту й Радянської Армії, червоні партизани, польські партизани… Стверджувати, ніби в цій ситуації можна було залишитися чистими й чесними – наївно. Але так само наївно звинувачувати УПА в каральних акціях проти єврейського населення, адже партизанська армія ніколи не була частиною гітлерівської репресивної машини. Те, що її бійців можна було зустріти в лавах того ж «Нахтіґалю» чи потім у дивізії Ваффен-СС «Галичина» – питання вибору та відповідальності самих цих людей і тих оцінок діяльності німецьких підрозділів, у яких вони служили. Але звинувачувати УПА в тому, що якась частина її партизанів опинилася в німецьких або радянських частинах – однаково, що звинувачувати всю Радянську армію в зрадництві генерала Власова. Зрозуміло й інше: рівень українсько-польської конфронтації зашкалював і в роки Другої світової війни.

Ніхто не щадив мирного населення. Саме тому про указ Ющенка більше писали в польській, аніж у російській і навіть українській пресі.
Історія УПА після 1945 року – не менш страшна, ніж у роки Другої світової війни. Партизанська армія діяла далі. Тепер її ворогами стали вже не поляки – їх практично виселили з України. УПА боролася із прибулими в західні області УРСР представниками нової влади та тими, кого вважала їхніми посібниками. Чи були серед нових жертв УПА євреї? Безумовно, адже й вони опинялися серед переселенців – тих, кого партизани вважали носіями більшовицької ідеї та ворогами ідеї української. Чи знищували цих людей як євреїв? Очевидно, що для оунівців головною була партійність, а не національність.

Влада нещадно розправлялася не тільки з партизанами, а й з усіма, кого підозрювала в допомозі їм. І в таборі міг опинитися не тільки українець, а й єврей. Було все – і бої в лісах, і загибель мирного населення, і провокації. Досі можна почути про те, як партизани вирізали цілі родини, і про те, що ці родини знищили спецзагони МВС – МҐБ, які маскувалися під повстанців. Властиво, роки чеченської війни продемонстрували, як це буває… Але все це – частина трагічної історії ХХ століття. Ще недавно ми з жахом спостерігали за тим, що відбувалося в Боснії чи на Північному Кавказі. Але ж Галичина до середини 1950-х років і була такою страшною, залитою кров’ю Боснією. І назвати одних бандитами, а інших героями – означає впевнитися в тому, що Радянським Союзом і його каральною системою теж керували суцільні герої. Втім, із такою точкою зору мені теж доводиться зіштовхуватися. Але я не забуваю про Гірша Келлера.

Перекладено за публікацією в мережному виданні http://www.e-slovo.ru («Еврейское слово», №43 (316), 2006).
Від редакції. Див. також статтю Ярослави Музиченко «Повстанці із зіркою Давида: В Українській повстанській армії євреї були і лікарями, і вояками»: «Найбільш небезпечними є узагальнення, – каже ізраїльський історик Аарон Вайс. – Погано, коли ми пов’язуємо поведінку людей з їхньою національністю. «Всі українці такі, всі поляки такі, всі євреї такі». Життя набагато складніше, ніж нам здається на перший погляд. Потрібно виховувати нове покоління в дусі взаєморозуміння. І ми, історики, маємо допомогти в цьому». http://umoloda.kiev.ua/ number/771/163/28049/.

P.S. Як повідомляє УНІАН, Закарпатська облрада на сесії 16 листопада вирішила визнати УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, а її ветеранів, членів ОУН, учасників визвольних змагань і ветеранів Організації національної оборони «Карпатська Січ» – борцями за волю та незалежність України. Після ухвалення такого рішення депутати облради доручили управлінню соціального захисту Закарпатської ОДА скласти реєстр цих ветеранів і спільно з фінансовим управлінням внести пропозиції щодо соціального захисту їх коштом обласного бюджету. Крім того, голова Закарпатської обласної ради Михайло Кічковський планує звернутися до керівництва держави з проханням пришвидшити процес законодавчого визнання цих ветеранів на загальнонаціональному рівні.
Фото з сайту http://cdvr.org.ua/army.php?roz=5