«ОТЕ НАЙКРАЩЕ СЕЛО...»

Олесь ІЛЬЧЕНКО

Черкащина... Серце України. А на ній «оте найкраще село», як його називав Шевченко, його рідна Кирилівка. Сучасне Шевченкове.
А село ж яке! «Неначе писанка село!» Калинові гаї, ставки, величезні сади – класика української літератури, а не село. Кілька старих прізвищ у великому, давньому поселенні – Коваленки, Шевченки, Ільченки і ще півдесятка...


Усі – якісь далекі чи близькі родичі. Як, скажімо, розрізнити Коваленків, що живуть у різних «кутках» села? Не родичів? Одних і прозивали «Холоднівськими» – бо ж «холодні», несправжні Ковалі.
А дітей у Кирилівці як називали? Діана – то цілком природньо... А вуличні прізвиська? Еней – теж цілком нормально... Це правда, а не вигадки. Адже моя мати саме з цього села.
Історія Шевченкового-Кирилівки трагічна, як і всієї України.
Війни і зайди... А між двома світовими війнами – великий Голодомор, якого, як стверджували комуністи, і не було...

А село стоїть. І хата дяка, в якій навчався малий Тарас – теж стоїть під скляним дахом.
Багато цікавого в Кирилівці. От, скажімо, штрихи до національної психології, або, як тепер кажуть, «менталітету». Що зробили селяни Кирилівки в ті роки, коли Російська імперія завалилася, землі панів Енґельгартів було розділено, більшовики ще не утвердили свою антилюдську владу?.. Селяни створили свій театр. Театр! Самі собі – й актори, й режисери. А грали українську класику. От вам Енеї й Діани...
Вечорами, після тяжкої праці село співало. Та ще й як! Кожен «куток» намагався переспівати інший. Вже по війні двоє односельчан, що працювали в Києві інженерами, зайшли якось задля розваги до оперного театру – побачили об’яву про набір до хору опери. Після прослуховування вердикт: «Вас зараховано до трупи. Завтра на роботу!». Хлопці сміялися – ми інженери!


Моя мати й бабуся розповідали й інші історії. Моторошні, страшні.
Примусово були створені колгоспи. Кожен рік ставав гіршим за попередній. Коли комуністична влада силоміць вивезла все збіжжя із села, тоді в національній пам’яті й закарбувалася дата ґеноциду – 1932-1933.
Трупи померлих від голоду лежали обабіч кожної вулиці. Дерева літа 1933 року стояли без листя і кори – їх просто об’їли голодні люди. Моя бабуся і мати врятувалися тому, що заховали на горищі мішок сушки. Їли сухі плоди – і вижили... Було тоді створено блюзнірську комісію «з розслідування причин голоду». Комісія з Києва займалася тим, що ховала людей у братських могилах. Вулицями їздила гарба, і на неї вилами закидали трупи. Розстріляли одну збожеволілу жінку, яка зварила холодець із власної дитини...


Подивіться на ці фото, на ці обличчя – майже всі зображені люди не пережили спланованого ґеноциду.
По суті, Кирилівка-Шевченкове, як і тисячі інших сіл України, і досі відчувають наслідки найжорстокішого етноциду сталінізму.


Що було далі? Друга світова війна, німці, які забирали ту їжу, що не добрали колгоспи. «Арійці» наполегливо шукали «юдіш». А в селі й була одна сім’я євреїв – вдівець Герш із дочкою Манею.
Літній дідусь на фото, мій прадід – Іван Степанович Коваленко, що прожив 92 роки, переховував під час окупації Герша і Маню. Боялися євреї, боялися українці. Адже розстріляли б і тих, і тих... А що вдієш? Дід Степан, як ми його називали, дуже любив Герша, і, усміхаючись, повторював: «Бравий такий жидок!»
1964 року відзначали 150-річний ювілей з дня народження Тараса Шевченка. Чекали приїзду якихось канадських українців. До самого центру села радянська влада терміново проклала асфальтовану «сошу», як казали баби.


Селяни жартували: «Спасибі діду Тарасу за таку гарну трасу».
Настав і час, коли закріпаченим, по суті, селянам, видали внутрішні паспорти на руки. Люди поїхали до міст, як колись до Канади чи на Далекий Схід – за кращою долею... Але це вже інші історії.
Подивіться на ці фото кінця 1920-х років – цих людей уже немає. Але які були світлі обличчя! Якою б могла бути наша країна з такими людьми...

Світлини з особистого архіву автора.

До головної сторінки
Контакт
Copyright FORUMN © 2004-2005 // Дізайн та підтримка- О. З.