ТРЕБА ВІДМОВИТИСЯ ВІД ПОНЯТТЯ «УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОКОСТ»
(ДО ДИСКУСІЇ ПРО ГОЛОДОМОР ЯК ҐЕНОЦИД)

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ,
октор історичних наук, заступник директора Інституту історії України НАНУ
(спеціально для «Форуму націй»)

1 листопада ц. р. 34-та сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО, до складу якої входять 193 країни, одностайно прийняла резолюцію про вшанування пам'яті жертв Голодомору в Україні. Ця подія знову привернула увагу світових ЗМІ до української трагедії 1932-1933 рр. Журналісти і політики – хто з радістю, хто з незадоволенням – зауважили, що в тексті документа відсутнє слово «ґеноцид». Відгуки, незалежно від громадянства і політичної позиції авторів, показали, що журналісти і політики не завжди розуміють докорінну відмінність українського голоду від голоду, який мав місце в інших реґіонах Радянського Союзу.

Вчені, які досліджують цю сторінку радянської історії, здебільшого йдуть за суспільними настроями і нездатні зламати у нефахівців стереотипи мислення, що сформувалися не сьогодні.Переконаний, що найгіршу роль у неусвідомлені сутності жертв Голодомору відіграє часто вживане поняття «українського Голокосту».

Можна зрозуміти тих, хто його використовує. Коли українці виокремлюються потворно високою кількістю жертв із числа інших народів враженої голодом країни, коли ми знаходимо безліч фактів, які засвідчують, що їх знищували усвідомлено й цілеспрямовано, тоді як смерть представників інших народів була непередбачуваним наслідком побудови методом проб і помилок ніколи не баченої в світі позаринкової економіки, то мимоволі напрошується аналоґія зі становищем євреїв у Третьому рейху. Тим більше, що «Голокост» поняття відоме. Визначення «український Голокост» не слід пояснювати, його розуміють всі.
Проте ті, хто використовує словосполучення «український Голокост», повинні усвідомити його небезпеку. Мені вже не перший рік доводиться загострювати на цьому увагу ЗМІ, але без особливого успіху. Тим часом неґативна реакція Ізраїлю і Росії на спроби світового співтовариства солідаризуватися з позицією української сторони, в якій переважають емоції, з часом тільки зміцнюється. Заперечення, які представники цих країн наводять у дискусіях із українською стороною, не залишаються без уваги в інших країнах. Виходить так, що найбільше перепон на шляху до визнання Голодомору ґеноцидом створюють саме ті, хто ставить це питання перед міжнародною громадськістю. З гіркотою формулюю це твердження, хоч погоджуюсь з тим, що воно полемічно загострене.

Ті, хто сприймає Голодомор емоційно, не хочуть нічого бачити поза ним і сповнені бажання донести до народів світу бодай частинку інформації про муки українського села. Їхні почуття треба поважати. Проте їм варто прислухатися до викладеного нижче.

Почну з того, що поняття «український Голокост» ми не маємо морального права використовувати в його переносному значенні. Китайці або камбоджійці це можуть, тому що на їхній території євреї не гинули від рук нацистів. Ми ж – не можемо! Український Голокост – це загибель 1,6 млн. євреїв в Україні під час Другої світової війни. Ми сперечаємося з приводу того, до втрат якої країни віднести дві третини євреїв, що загинули у війну в Україні. Це були мешканці західних областей, загарбаних за пактом Ріббентропа-Молотова у 1939-1940 рр. Поляки вважають їх громадянами Другої Речіпосполитої, оскільки леґітимізація возз'єднання українських земель відбулася лише на останніх етапах війни. Ми, зі свого боку, розглядаємо події Другої світової війни на всій території України, а тому маємо підстави рахувати втрати всього її населення. Проте розглядуваного питання ця суперечка не стосується. Важливо тільки одне: зрозуміти, що наша країна прийшла до незалежності хресним шляхом і через Голодомор, і через Голокост.

Сказане вище – тільки половина проблеми. Існує й інша половина, не менш важлива. Відгуки світової преси на резолюцію ЮНЕСКО від 1 листопада 2007 р. з особливою силою підтверджують її значення.
13-15 листопада 2007 р. Президент України В.Ющенко побував в Ізраїлі. Як в кожній іншій країні, він закликав парламент цієї країни прийняти резолюцію про Голодомор як ґеноцид. Але ще напередодні візиту з боку кнессету пролунав сигнал про те, що таку резолюцію не буде підтримано. Добре поінформована газета «Гаарец» повідомила, що Ізраїлю не варто псувати відносини з Росією, яка не визнає народовбивством спричинений сталінським режимом Голодомор.

Суть справи полягає, однак, не в побоюванні ізраїльських властей погіршити відносини з Росією. Неприйняття ізраїльтян викликає ототожнення Голодомору з Голокостом. Вони небезпідставно вважають, що Голокост – це виняткове явище в історії: спроба стерти з обличчя Землі один з найдавніших народів. Голокост вони відносять до категорії етнічної чистки і стверджують, що український Голодомор під її критерії не підпадає.

Ототожнення Голодомору з Голокостом рівнозначне твердженню про те, що українці в Радянському Союзі переслідувалися так, як євреї в нацистській Німеччині. Ми фактично наполягаємо на тому, що українців знищували або ув'язнювали там і тоді, де і коли вони з'являлися. Кожний, однак, розуміє абсурдність такого твердження. Аналізуючи сталінські депортаційні акції, що відбувалися за національною, а не соціальною ознакою в УРСР або в інших республіках, ми не знайдемо серед них української. Неможливо твердити, що українці страждали від етнічних чисток, перебуваючи у власній республіці з високим державним статусом.

Власне, етнічною чисткою в загальноприйнятому значенні цього терміна не можна називати навіть депортації «німців-фашистів» та «поляків-пілсудчиків» з Правобережної України, що почалися з 1934 р. Депортували їх не в інтересах «титульної» нації, яка тероризувалась у цей час різними способами, а з метою знищення етнічно сприятливого середовища для ворожої армії на випадок війни з Польщею або Німеччиною.

Поза увагою світового наукового середовища не залишається суперечність між твердженнями про нищення українців голодом у 1932-1933 рр. внаслідок їхнього етнічного походження і вже встановленими шляхом ретельного вивчення архівів Кремля цілями національної політики радянської влади в Україні. У 1919-1938 рр. в УРСР здійснювалася політика укорінення радянської влади (коренізації), місцевий варіант якої назвали «українізацією». Поза межами республіки українізацію було оголошено «петлюрівською» й припинено вже під час голоду 1932-1933 рр. Характерно, однак, що націлений проти селянства терор голодом і спрямований проти інтеліґенції та компартійно-радянської номенклатури місцевого походження масовий терор супроводжувалися перенесенням столиці в Київ, а також підкресленою увагою Кремля до розвитку національної за формою культури.

У наступні десятиліття українізація змінилася політикою русифікації українців у власній республіці (за винятком періодів 1943-1945 і 1964-1972 рр. із несприятливою для русифікації кон'юнктурою). Метою русифікації було усунення загрози перетворення росіян на національну меншину у власній країні.
Варто з особливою силою підкреслити, що ні українізаторський, ні протилежний йому русифікаторський курс Кремля не мали нічого спільного з бажанням очистити від українців життєвий простір (лебенсраум) для державоутворюючої нації, як це спостерігалось у нацистській Німеччині.
Із врахуванням сказаного вище, заяви про український Голокост викликають гостру реакцію у тих, кому адресуються. Авторитетний в Ізраїлі колишній директор Інституту національної пам'яті «Яд Вашем» Іцхак Арад в інтерв'ю газеті «Гаарец» сказав: «Ініціатива Ющенка є доволі невдалою. У Голодоморі не було расистських елементів. Метою Голокосту було винищення всього народу, а голод в Україні скеровувався проти «багатих селян». Тому маємо тут цілком інший мотив».

Примітивна етнізація скерованого проти українського народу сталінського злочину, тобто подача його у вигляді «українського Голокосту» тільки посилює на Заході упевненість в соціально-класових витоках комуністичного терору. Ця упевненість ґрунтується не тільки на величезній кількості фактів, а й на самій теорії комунізму, що розглядає класову боротьбу як рушійну силу суспільного прогресу. Саме через це представники СРСР домоглися вилучення поняття «соціоцид» під час опрацювання Конвенції ООН «Про попередження злочину ґеноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 р.
Неможливо заперечити соціально-класові витоки комуністичного терору. Зрозуміло, однак, що в багатонаціональній країні такий терор мусив набути певних національних рис. Більшовики оголосили себе партією інтернаціоналістів, щоб національний рух не заважав їм поширити своє панування на цілий світ. Проте більшовицькі вожді завжди враховували національний чинник у своїй політиці, особливо в політиці репресій.

Спираючись на заяви українських еміґрантів – очевидців Голодомору, Р. Конквест заявив у книзі «Жнива скорботи», що радянська влада знищувала голодом українців. А. Ноув при черговому перевиданні своєї класичної праці з економічної історії СРСР (1989) заперечив твердження співвітчизника в афористичній формі: голод 1932-1933 рр. – це «скоріше удар по селянах, серед яких багато українців, ніж по українцях, серед яких багато селян». Відтоді й дотепер зусилля українських вчених довести, що Голодомор був ґеноцидом, так само як зусилля їхніх опонентів довести протилежне, торують собі шляхи в рамках сформульованої Ноувом дилеми.

Голод 1932-1933 рр. справді знищив мільйони українських селян, й лише «попутно» – десятки тисяч селян іншого етнічного походження, які проживали в сільській місцевості України. Тому так тяжко переконати як очевидців голоду, так і вчених, які вивчають його, в тому, що історична реальність не вичерпується дилемою Ноува. Тим часом спроби утвердити концепцію українського Голокосту в рамках цієї дилеми викликають не тільки непорозуміння з ізраїльтянами, а й різко неґативну реакцію з боку росіян в Росії і в Україні. Щоб виявити причини такого відторгнення навіть у людей, які втратили рідних в Голодомор, варто процитувати коментар керівника єврейських організацій в Україні Йосифа Зісельса щодо наведеного вище висловлювання Іцхака Арада. Ізраїль, заявив Зісельс, визнає Голодомор ґеноцидом за певних умов. «Хай спочатку, – далі продовжив він, – українські та закордонні історики встановлять, чи ця трагедія дійсно може бути названа етнічними чистками. Адже не можна однозначно стверджувати, що в Україні один народ свідомо винищував інший».

Справді, поняття «український Голокост» або «етнічна чистка» логічно пов'язані зі словами, які важко вимовити: один народ свідомо винищував інший... Російських вчених і політиків безмірно обурює й шокує саме те, що їхні колеги звинувачують росіян в «українському Голокості». Таке звинувачення вони відштовхують навіть рішучіше, ніж прогнозований на його основі намір української сторони «виставити рахунок» (подібні безвідповідальні заяви час від часу повторюються вже багато років).

Чи є можливість обґрунтувати тезу про Голодомор як ґеноцид за рамками дилеми Ноува? Така можливість існує, треба лише подивитися по-новому на терор, практикований радянською владою.
Індивідуальний терор завжди був одним з методів державного управління в СРСР. Під час створення економічного фундаменту тоталітарного режиму і радянізації новоприєднаних у 1939-1940 рр. реґіонів здійснювався масовий терор. Нарешті, в практиці Кремля спостерігалися короткі періоди гіпертерору, обумовлені збігом конкретних обставин місця і часу. Щоб виявити логіку спрямованого проти України на початку 30-х рр. «нищівного удару» (вислів Сталіна), треба вивчити ці обставини. «Нищівний удар» включав не тільки терор голодом, а й інші форми репресій: нищення національної інтеліґенції, переполовинення півмільйонної Компартії України, розстріл 1937 р. усього складу політбюро Центрального комітету КП(б)У.

Усе це у сукупності змушує відшукати інше визначення ґеноциду, спрямованого проти України. Воно присутнє у Конвенції ООН: ґеноцид за національною ознакою. Мабуть, не випадково у цьому документі перелічені дві споріднені, але різні моделі часткового або цілковитого винищення народу – ґеноцид за етнічною і національною ознаками.
Першим назвав український голод 1932-1933 рр. ґеноцидом за національною ознакою Дж. Мейс. На конференції з Голокосту (Тель-Авів, 1982) 30-річний викладач Гарвардського університету визначив мету сталінського «нищівного удару» короткою формулою: знищити український народ як політичний чинник і як соціальний організм (to destroy them as political factor and as a social organism).
Голод 1932-1933 рр. в Україні – це збірна назва трьох різних за походженням типів голодувань. У першій половині 1932 р. голод був наслідком заготівель із урожаю 1931 р. (тоді загинуло до 150 тис. селян). Кремль припинив цей голод шляхом скорочення експорту зернових і закупівлі невеликих партій хліба за кордоном. Цей факт вкотре показує безпідставність тези про переслідування українців за етнічною ознакою. У третьому кварталі 1932 р. голод повторився як наслідок хлібозаготівель з урожаю 1932 р. На цьому етапі голод був таким же, як і в інших хлібовиробних реґіонах СРСР.

Третій і останній тип голодування був викликаний вибірковою (в листопаді – грудні 1932 р.) і суцільною (в січні 1933 р.) конфіскацією в українських селах будь-якого продовольства. Наслідком конфіскації став повальний Голодомор, який тривав всю першу половину 1933 р.
Конфіскація нехлібного продовольства здійснювалася цілком офіційно, як «натуральний штраф», стягуваний з боржників по хлібозаготівлях, якщо у них не знаходили при обшуках зерна (газети в цей час активно поширювали легенду про «підземні пшеничні міста»). Постанови органів влади і підзаконні акти про натуральне штрафування були ініційовані надзвичайними комісіями, надісланими Сталіним у листопаді 1932 р. в Українську республіку і в Північно-Кавказький край.

Першу з них очолив голова Раднаркому В. Молотов, другу – секретар ЦК ВКП(б) Л. Каганович. Чекісти за допомогою надісланих із міст активістів по хлібозаготівлях і місцевих членів комітетів незаможних селян почали в листопаді 1932 р. здійснювати обшуки селянських садиб у пошуках зерна. У сотнях сіл, посаджених на «чорну дошку», було застосоване законодавство про натуральне штрафування: не знаходячи хліба, у селян конфісковували м'ясо (у тому числі в живій вазі), сало, картоплю. 1 січня 1933 р. Сталін пішов на безпрецедентний крок: особисто звернувся до українських селян з вимогою добровільно здати прихований хліб і загрозою застосування заходів покарання, передбачених постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. («закон про п'ять колосків») у випадку нездачі. Про конфіскацію нехлібного продовольства у сталінській телеграмі нічого не говорилося, тому що ця страхітлива каральна акція мала маскуватися хлібозаготівлями. Зрозуміло, однак, що застосувати постанову від 7 серпня 1932 р. до тих, «хто не бажав добровільно здати прихований хліб», можна було тільки за допомогою подвірних обшуків. Тисячекратно повторені свідчення тих, хто вижив, про конфіскацію бригадами хлібозаготівельників під час обшуків всієї їжі часто не беруться до уваги, і від вчених вимагають: покажіть документ!

Ось він, цей документ! Сталінська телеграма українським селянам стала сигналом для повальних обшуків, в ході яких конфісковувалися вже не тільки передбачені законом про натуральне штрафування м'ясо і картопля, а й усі продовольчі продукти. Селяни опинилися під загрозою суцільного вимирання, тому що продавців продовольства на селі більше не існувало, а в місті продовольчі магазини були перетворені на розподільники. Вільний продаж продовольства зберігався в магазинах об'єднання «Торгівля з іноземцями», але тільки за бони, які можна було придбати на валюту або за коштовне каміння і лом дорогоцінних металів.
Каральну акцію було застосовано лише проти українських селян (на Кубані – й проти російських козаків). Щоб вони не розбіглися по інших реґіонах СРСР у пошуках продовольства, 22 січня 1933 р. Сталін власноручно написав таємний директивний лист (автограф зберігся) в реґіони з вимогою заблокувати Українську республіку і Кубань.
На Заході дедалі відчутніше заявляє про себе табір «ревізіоністів»: вчені, які під час «холодної війни» погоджувалися називати Радянський Союз «імперією зла», пом'якшують свої оцінки. Прагнення не політизувати науку цілком природне, але воно позначилося на зменшенні кількості вчених, які слідом за Р. Конквестом називають український голод 1932-1933 рр. ґеноцидом. Власне, сам Конквест зійшов з цієї позиції.

2004 р. у видавництві Palgrave Macmillan вийшла в світ монографія глави бірмінгемської школи русистів Роберта Девіса і його учня, австралійського професора Стефана Віткрофта «The Years of Hunger. Soviet agriculture, 1931-1933». Це найфундаментальніше дослідження стану радянського сільського господарства у зазначені роки, і рівного йому на пострадянському просторі не існує. У книзі наводяться 35 компартійно-урядових постанов про надання продовольчої допомоги голодуючим реґіонам СРСР в діапазоні від 7 лютого до 20 липня 1933 р. Сукупний обсяг допомоги становив 320 тис. т зернових культур, з них в Українську радянську республіку і на Кубань було спрямовано 256 тис. т, а в усі інші реґіони, разом узяті, 55 тис. т. Хіба можна в світлі цих цифр називати український Голодомор ґеноцидом?
Девіс і Віткрофт ознайомили Конквеста з книгою ще до її публікації, після чого процитували в ній вердикт останнього: Сталін не влаштовував голод навмисно, хоча нічого не зробив для запобігання трагедії. Саме такий висновок слід вважати логічним, якщо відштовхуватися від змісту публікацій в Україні і в діаспорі, які Голодомор відкрито або приховано називають українським Голокостом.

Насправді, однак, конфіскація продовольства була здійснена для того, щоб держава дістала можливість годувати селян. Іншими словами, державна допомога голодуючим являла собою один з елементів терору голодом. Терор ставав осмисленою дією Кремля тільки тоді, коли супроводжувався рятівною продовольчою допомогою. Каральна акція на початковому етапі маскувалася хлібозаготівельною кампанією з її натуральними штрафами, які перейшли в конфіскацію всього продовольства, а на завершальному етапі – пропагандистською кампанією, в якій продовольча допомога розглядалася як турбота партії та уряду про сільське населення, що опинилося у важкій ситуації через власну провину.

У тих, хто вижив під час Голодомору, складалося враження, що радянська влада нищила людей за етнічною ознакою. Дійсність виявилася складнішою: влада одночасно нищила і рятувала українських селян. Сталін забирав їжу у селян, щоб годувати їх через колгоспи під час сільськогосподарських кампаній 1933 р. Українське село внаслідок драконівських хлібозаготівель голодувало другий рік поспіль – в 1931 і в 1932 рр. Щоб попередити колосальний соціальний вибух, треба було у селян забрати все продовольство, а потім годувати тих, хто зберіг здатність працювати в громадському господарстві. Ефективність такої політики вже була випробувана 1921 р., коли хліб заготовляли у вражених посухою південних губерніях України, щоб припинити повстанський рух. Ситуація жахливого голоду тоді була створена природою.
Повновладний емісар Сталіна в Україні П. Постишев виступав одночасно катом освічених верств українського суспільства і рятівником селян. Рятівнича місія, як свідчать документи, була позбавлена ідеалізму: якщо людина працювати від виснаження не могла, її не годували. Документи свідчать і про те, що з квітня 1933 р., коли в Україні розгорнулася комерційна (без карток) торгівля хлібом, селянам був заблокований доступ у міста.

Наші колеги на Заході здебільшого розуміють соціально-економічні причини голоду 1932-1933 рр. у СРСР. Однак більшість з них не уявляє собі іншого боку проблеми – національний. Для них голодуючий український селянин залишався просто селянином, а не громадянином Української радянської держави. Радянський Союз вони уявляють собі як союз безправних республік. Однак таким СРСР став тільки після голоду 1932-1933 рр. і терору 1937-1938 рр. Раніше він був союзом держав.
Р. Пайпс стверджує, що національна радянська державність від початку була фікцією, бо за нею приховувалася централізована диктатура з центром у Москві. Це вірне твердження, але обмежитися ним не можна. Залишаючись у рамках такого розуміння радянської влади і національної державності, ми не зрозуміємо ні природи Голодомору в Україні, ні руйнівного для СРСР протистояння Б. Єльцина і М. Горбачова у Москві.

Під час Російської революції партія більшовиків «перетікла» в ради робітничих і солдатських депутатів. Компартійні комітети з листопада 1917 р. стали носіями всеохоплюючої, але не позначеної в Конституції диктатури. Виконавчі комітети рад – від сільських рад до Ради народних комісарів зайнялися управлінською роботою. Однак рядові члени і навіть функціонери партії більшовиків не відчували себе диктаторами. Завдяки підпорядкованості нижчих щаблів партії вищим диктаторська влада зосереджувалася на останньому щаблі конструкції – в політбюро Центрального комітету. Так сформувався двоєдиний компартійно-радянський режим, який стали називати радянською владою.

Конституційні конструкції держави радянського типу не були важливими для Кремля. У першій Конституції радянської Росії 1918 р. партія навіть не згадувалася. Ця особливість дозволяла як завгодно вибудовувати національну радянську державність. Контрольована з Кремля країна залишалася централізованою навіть тоді, коли не мала назви і складалася з дев'яти формально незалежних держав. Радянський Союз був створений у грудні 1922 р. як союз держав, до якого «разом і нарівні» (як підкреслював В. Ленін) увійшли Російська Федерація і всі інші незалежні радянські держави. У Конституції СРСР і конституціях союзних республік зазначалося, що кожна республіка має право виходу з федерації.

Радянська державність – це непросте поняття як у первинному, тобто російському вимірі, так і у вторинному – національному. Підпорядковані диктатурі кремлівських вождів радянські органи влади були реальними. Завдяки їм партія більшовиків ставала державною структурою. За деякими винятками (політичні відділи машинно-тракторних станцій і радянських господарств, Державний Комітет Оборони), вона прямо не втручалася в процес управління. Двоєдину конструкцію влади слід вважати геніальним за своєю підступністю витвором Леніна. Проте й вона не була безпечною для загальносоюзного центру, який слід назвати не Москвою, а Кремлем. Москва – це столиця Росії, а Росія від початку виявилася найобділенішою у державних правах республікою. Хоч вона залишалася державоутворюючою республікою, загальносоюзний центр прагнув не ототожнювати себе з нею (цьому заважала конституційна конструкція країни) і не створювати конкурентний центр влади. Принцип «разом і нарівні» при входженні формально незалежних республік у Радянський Союз відгукнувся у 1990-991 рр. протистоянням Горбачова і Єльцина у Москві.

Попри безсумнівні переваги, конструкція радянської влади була загрозливою для Кремля. Найбільша загроза йшла від України – республіки з міцними традиціями національної державності, яка за людським і економічним потенціалом дорівнювала всім іншим національним республікам разом узятим. Коренізація в УРСР вийшла за межі бюрократичної кампанії і стала знаряддям національного відродження. Українські керівники ставили питання про приєднання до своєї республіки суміжних з Росією і Білорусією територій з переважаючим українським населенням. В Кремлі їх не підтримали, але дозволили розпочати українізацію тих районів поза межами республіки, де українці становили більшість населення. На Кубані, завдяки активній підтримці місцевого населення, на українську мову було переведено діяльність адміністративних установ, шкіл, засобів масової інформації. Цілком українізовану Кубань довелося б приєднати до Української республіки, тобто ще більше наростити її людський і економічний потенціал.
Криза, яка охопила Радянський Союз на початку 30-х рр. переконливо розкривається у рапортах політичної поліції. Місто голодувало внаслідок скорочення норм видачі хліба (деякі категорії населення були зовсім позбавлені продовольчого постачання). Голодувало й село, в якому три роки поспіль держава вилучала майже весь вирощений урожай. Компартійно-радянський апарат перебував у розгубленості або відкрито фрондував. Серед рядових членів партії зростало обурення діями влади.

Якби становище сталінської команди у Кремлі захиталося, компартійно-радянське керівництво у Харкові могло б згадати про конституційні права республіки і поміняти колір своєї влади з червоного на жовто-синій (так воно й сталося в 1990-1991 рр.). Сталін передбачав подібний варіант розвитку кризи, яка вже перетворювалася з економічної на політичну. У листі від 11 серпня 1932 р. із кавказького курорту до заступника в Москві Л. Кагановича він писав: «Якщо не візьмемося тепер же за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити». На об'єднаному засіданні політбюро ЦК і президії Центральної контрольної комісії ВКП(б) 27 листопада він пов'язав провал хлібозаготівель не з політикою продовольчої розкладки (від якої у січні 1933 р. все ж таки відмовився переведенням відносин між державою і колгоспами на податкову, тобто фіксовану основу), а зі шкідництвом і саботажем у колгоспах. «Було б нерозумно, – заявив тоді генсек, – якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою господарства, не відповіли б на удар цих окремих колгоспників і колгоспів нищівним ударом».

Для нас важливо переконати вчених Заходу у тому, що український голод 1932-1933 рр. був ретельно спланованим, добре замаскованим і ефективно здійсненим вбивством мільйонів невинних людей. Такому переконуванню перешкоджає позиція тих політиків і вчених, які обґрунтовують ґеноцид з позицій «українського Голокосту». Ясно, що зрештою радянська влада знищувала саме українців. Треба дивитися, однак, не тільки на наслідки сталінського злочину, тобто на загибель мільйонів людей – переважно українців, а й на обставини, за яких цей злочин став можливим. Тільки тоді ми переконаємо неукраїнців (насамперед – росіян), яких формула українського Голокосту шокує.

Слід пам'ятати, що український Голодомор – це не вибух вулкану Кракатау або Чорнобильська трагедія. Це – ретельно замаскований злочин, який виринає на поверхню лише поступово, окремими малопов'язаними один з одним клаптиками. Він усвідомлюється не одразу і не усіма.
У серпні ц.р. вийшла з друку моя книга «Почему он нас уничтожал? Сталин и украинский Голодомор». Наприкінці листопада виходить в світ ще одна книга – «Голодомор в Україні як ґеноцид: труднощі усвідомлення». В обох книгах йдеться про дві взаємопов'язані проблеми: чому цей голод треба вважати ґеноцидом і чому ми так важко усвідомлюємо спрямований проти нас злочин.