КРИМСЬКОТАТАРСЬКА ПРОБЛЕМА МОЖЕ БУТИ РОЗВ'ЯЗАНА ШЛЯХОМ КОМПРОМІСІВ

Про розв'язання проблем депортованих народів у Криму, зокрема кримськотатарського, ми розмовляємо з заступником директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ, доктором історичних наук, професором Олександром Майбородою. — Пане Олександре, кримські татари і місцева влада – хто з них, на вашу думку, винен у ситуації, що склалася у Криму впродовж останнього часу?

— Епізод на плато Ай-Петрі виявив дві сторони земельного питання у Криму – формально-юридичну і сутнісну. Формально влада мала право знести незаконно зведену будівлю. Але по суті продемонструвала відданість закону за рахунок того, кого вона спроможна примусити до правопорядку, – за рахунок слабшого. Сильні світу цього незаконно отримують не по п'ять соток, а гектари землі на узбережжі півострова, зводять там палаци і насолоджуються життям, впевнені у безкарності. Хіба хтось наважиться заявитися на їхніх подвір'ях з бульдозерами, екскаваторами, бронетехнікою, в оточенні озброєних омоновців? Коли закон повертають як дишло, то його перестають поважати. Відтак, можна очікувати з боку кримських татар нових самозахоплень і протестних акцій.

— Ці самі гектари землі, захоплені при потуранні влади, недоступні не лише кримським татарам, а й пересічним громадянам нетатарського походження, до речі, депортованим інших національностей. Чому ж саме кримські татари вдаються до акцій протесту?

— Знову таки, формально усі громадяни без винятку повинні дотримуватися вимог закону. Але по суті становище, у якому перебувають кримські татари, не тотожне становищу, у якому перебуває більшість кримського населення. Вони – репатріанти, їхнє облаштування на історичній батьківщині ще далеке від завершення. Багато їхніх соціальних, культурних, матеріальних питань досі не вирішено державою у повному обсязі. Вони намагаються вирішити їх самотужки, але для цього потрібний доступ до ресурсних джерел, зокрема до землі.

— Отже, дії кримських татар пояснюються незавершеністю процесу їх репатріації й облаштування. Але коли цей процес має бути визнаний завершеним, за якими критеріями, соціологічними або статистичними показниками? Адже депортований у минулому народ може перетворити проблему репатріації на вічну і так само навічно закріпити за собою право на преференції?

— Ви абсолютно праві. Немає можливості очікувати, коли останній із нащадків депортованих наважиться повернутися на батьківщину предків, щоб процес репатріації був визнаний завершеним. Спеціалісти з проблем міґрацій вважають, що основна маса переселенців завжди йде з першою хвилею. Ті, хто йдуть за ними, фактично здійснюють переїзд на нову територію поселення свого народу. Зрозуміло, що вони не можуть бути позбавлені такої самої підтримки, як і переселенці першої, основної хвилі. У застосуванні цього положення до кримських татар, можна сказати, що завершення першої хвилі репатріації можна вважати завершенням процесу. Тим більше, що цією хвилею було охоплено переважну більшість народу.

— Перша, основна і потужна, хвиля повернення кримських татар припала на кінець 80-х – початок 90-х рр. минулого століття. Відтак, чому ці люди досі вважають себе репатріантами, а не звичайними громадянами України – рівними з усіма іншими у правах та обов'язках?

— Рівність прав і рівність можливостей, як правило, не тотожні. Так само не тотожні завершення репатріації і завершення облаштування репатріантів – забезпечення їх житлом або ділянками під будівництво, робочими місцями, соціальною та культурною інфраструктурою, комунальними, медичними послугами тощо. Всі ці питання остаточно не вирішені. Якщо кримські татари припинять апелювати до свого статусу репатріантів, то у влади може виникнути спокуса вважати завершеним не лише процес репатріації, а й процес облаштування і на цій основі перекрити канали матеріальної і фінансової підтримки тим, хто повернувся з місць депортації. Кримські татари, схоже, побоюються саме такого розвитку подій.

— Ви кажете про неповне вирішення багатьох проблем кримських татар. Але ж землю під поселення їм було виділено, хай там і не забезпечено до кінця усіх умов, необхідних для комфортного життя. Чому ж не припиняється хвиля нових самозахоплень?

— Тут, вірогідно, спрацьовує кілька чинників. По-перше, виділення землі під поселення здійснювалося виходячи з наявної кількості першої хвилі репатріантів. А тепер у сім'ях перших переселенців тодішні діти стали дорослими і прагнуть отримати землю під власні домівки. По-друге, земля виділялася у степовій зоні півострова, в той час як до депортації більша частина народу жила у прибережній зоні, з якою багато з них асоціюють «батьківську землю». По-третє, судячи з усього, певна частина репатріантів вийшла із злиденного стану, накопичила кошти або знайшла якісь фінансові джерела і прагне вкласти їх у бізнес, причому у такий, що може давати порівняно швидкий прибуток. Один з них – сфера послуг, яка особливо прибуткова на південному березі Криму. Для розвитку бізнесу потрібна земля.

— Так, мабуть, і серед слов'янської більшості також чимало охочих розвивати саме такий бізнес і саме там. Якщо цей бізнес поділиться за етнічною ознакою, і його учасники з обох боків розпочнуть боротьбу за землю, то може статися непоправне. Чи можна уникнути силового вирішення цього конфлікту?

— Кримські татари становлять приблизно 12% населення півострова. Серед них тих, хто домагається ділянок на ПБК порівняно небагато. Місцева влада може вирішити проблему шляхом виділення для них земельних квот пропорційно етнічному складу населення Криму.

— Виходить, що усі повинні отримувати ділянки на тендерних засадах, а кримські татари – ґарантовано. І як це узгоджуватиметься з принципом рівності прав громадян?

— Дійсно, Конституція України не допускає як дискримінації, так і привілеїв за національною ознакою. Однак, наша Конституція щодо цього не унікальна – в усіх сучасних демократичних країнах конституційно закріплено рівність прав громадян. І практично в усіх цих країнах практикується преференційна підтримка (так звана позитивна дискримінація) тих етнічних спільнот, які в минулому зазнали дискримінації і внаслідок цього не спроможні на рівних конкурувати з більш успішними спільнотами. До таких спільнот в Україні належать кримські татари – жертва злочинної депортації, здійсненої сталінським режимом.

— А чи не здається вам, що кримські татари навмисно підтримують свій образ як жертви, аби полегшити отримання цієї самої преференційної підтримки? Якщо бути жертвою вигідно, то чи не спокусливим буде для них навічно залишатися такою, та ще й не облаштованою?

— Така небезпека дійсно існує. Хоча б тому, що бажання стати народом-жертвою нині стає досить поширеним. Прикладів цьому безліч. До того ж домігшись визнання себе жертвою, той або інший народ може вимагати і суттєвої матеріальної компенсації. Крім того, підтримання у свідомості народу віктимного комплексу суттєво полегшує його лідерам так звану етнічну мобілізацію і наступну політизацію. Адже відчуття себе жертвою різко загострює психоемоційний стан людини, збуджує її рішучість, жагу реваншу, посилює непоступливість, «бойовий дух». Лідери кримських татар дійсно застосовують такі прийоми, тим більше що їм не треба нічого вигадувати – кримські татари насправді є жертвою і розставатися з таким самоусвідомлення явно не збираються.

— Що ж виходить? Кримським татарам вигідно позиціонувати себе жертвою. Вважатися такою вони можуть тільки закріплюючи за собою статус необлаштованих репатріантів, який дає їм підстави для преференцій. І якщо преференції теж стануть вічними, то рано чи пізно це викличе обурення більшості та її відповідну реакцію. Чи не здається вам, що утворилося замкнене коло, що як колесо починає рух з гори, а в руках держави немає надійних засобів аби його зупинити?

— Такі припущення видаються мені дещо фаталістичними. Кримськотатарська проблема може бути розв'язана шляхом компромісів між лідерами депортованого у минулому народу та керівниками автономії. Першим слід відмовитися від протизаконних акцій і не виправдовувати їх посиланнями на порушення, здійснювані іншими. Крім того, їм треба дезавуювати деякі свої попередні заяви – про право власності кримськотатарського народу на природні ресурси півострова, на відновлення кримськотатарської національної державності. Другим слід підтвердити свою відданість закону експропріацією незаконно виділених землянок незалежно від статусу їхніх нових «власників». Поки цього не станеться, на півострові зростатиме правовий нігілізм, приклад якого першими подали представники влади.

Право, як пам'ятаємо, є відображенням пануючих у суспільстві моральних норм. Там, де їх немає, не може йтися і про правопорядок. Бо ще давні римляни казали: «Quid leges sine moribus vanae proficient (Що за користь у марних законах там, де немає моралі)». При тому рівні соціального розшарування, яке утворилося у Криму і по всій Україні, еліта першою мусить бути зацікавленою в утвердженні правопорядку, який виключав би лицемірне і цинічне маніпулювання законом. Якщо еліта це зрозуміє, наважиться поставити право вище за особисті інтереси, то етнополітичної та соціальної катастроф можна буде уникнути.

— А якщо місцева еліта цього не зрозуміє?

— Тоді слово має взяти головний арбітр – центральна влада.

***
Можливо комусь наші запитання до пана О. Майбороди здадуться провокативними. Але вони існують. Можливо не всі запитують вголос - як мовитися, так не пишуть, так думають. Ми ж запитуємо і чекаємо на відповідь, оскільки налаштовані на правове, а відтак, справедливе вирішення будь-якого національного питання, тим більше питання облаштування депортованих. Усе це спонукає нас до концентрації уваги до як локальних конфліктів, так і до ґлобального розв'язання проблеми, що має назву «етнонаціональна політика» України.

Держава повинна визначитися з тим, як вона бачить подальший розвиток національних меншин. Концепція етнополітики мусить мати чіткі і обґрунтовані механізми вирішення національних проблем, оскільки інакше ще неодноразово робота з національними меншинами носитиме характер ліквідації наслідків аварії. На наш погляд, в Криму ситуація радикалізується напередодні Курултаю, що відбудеться на початку грудня. Кримськотатарський рух не є однорідним, в ньому є різні течії. Отже, державні органи мають відстежувати не наслідки, а суть подій. Місія ж громадянського суспільства контролювати цей процес.

Розмовляла Тетяна Хорунжа
Фото Ігоря Дмитрієва з сайту
http://photo.allcrimea.net/photo