Мовна законотворчість у режимі on line

Катерина МОРО

Збурення мовної проблеми під час виборчих перегонів спонукало прихильників претендентів або їх самих вдатися до гарячкових прагнень «засвітитися» у намаганнях дати термінову відповідь на ситуативно зактуалізоване питання.

20 жовтня 2004 р. народні депутати, члени бюджетного комітету Верховної Ради України, Петро Порошенко та Віктор Король (члени депутатської групи «Солідарність» фракції «Наша Україна») висловили свою точку зору на мовне питання в Україні, подавши на розгляд парламенту проект закону «Про забезпечення вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України» (№6254). Зазначимо, однак, що цей законопроект не виносився на обговорення у комітетах українського парламенту.

Обґрунтовуючи необхідність ухвалення даного законопроекту народний депутат України В. Король зазначив, що «дане питання сьогодні законодавчо не врегульовано. І саме тому, останнім часом в Україні почастішали випадки тиску на російськомовне населення та інші національні меншини, які проживають в Україні. Це виражається у зменшенні кількості шкіл і класів, у яких ведеться викладання російською та іншими мовами національних меншин, скороченні кількості місць у середніх і вищих учбових закладах тощо. Подібна дискримінація є абсолютно неприпустимою. Адже ми повинні керуватися принципами захисту мов національних меншин, з розумінням і повагою ставитися до їх культурного багатства та історичних традицій».

За його словами, головною метою, якою керувались ініціатори даного законопроекту, була необхідність запобігти будь-яким проявам міжнаціональної ворожнечі в Україні. «Прийняття проекту Закону України «Про забезпечення вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України» дасть змогу передбачити додаткові заходи та гарантії, спрямовані на врегулювання зазначеного питання», – наголосив народний депутат.

У пояснювальній записці до законопроекту зазначено, що його прийняття пропонується «з метою усунення дискримінації у вільному розвитку і використанні російської та інших мов національних меншин України, їх захисту, сприяння вихованню поваги, розуміння і терпимості щодо мов національних меншин та збереження культурного багатства й історичних традицій, а також запобігання проявам міжнаціональної ворожнечі на етнічній основі».

Під час підготовки законопроекту його автори виходили з того, що випадки порушення прав національних меншин в Україні потребують прийняття спеціального закону, який би на законодавчому рівні закріпив гарантії щодо дотримання прав національних меншин на захист власної мови, сприяв би впровадженню в життя статті 10 Конституції України, а також крокам на впорядкування українського законодавства відповідно до Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин, ратифікованої Верховною Радою України у травні 2003 р.

Нагадаємо, що стаття 10 Конституції України стверджує, що «державною мовою в Україні є українська мова» і «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Окрім того, частиною 3 зазначеної статті «гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». За усталеною традицією державною (офіційною) мовою прийнято називати визнану Конституцією або законом основну мову держави, що задовольняє потреби суспільства в офіційному спілкуванні і виступає одним із символів державного й національно-культурного суверенітету. Ця мова є мовою актів органів державної влади й управління, мовою діловодства й документації, мовою судочинства, адміністративного провадження, нотаріального діловодства, прокурорського нагляду, мовою міжнародних договорів і угод, освіти, мовою засобів масової інформації, зв'язку, офіційних назв державних і громадських органів, господарських товариств тощо.

З іншого боку, у статті 8 Закону України «Про національні меншини в Україні» визначається можливість застосування мов національних меншин в усіх сферах суспільного життя, в тому числі в роботі державних органів «у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина».

Згідно з даними всесоюзного перепису населення 1989р., результати якого бралися до уваги при складанні чинної Конституції, в Україні налічувалося 72,7% українців, 21,9% росіян. За уточненими даними останнього перепису населення (грудень 2001р.), населення України на 77,8% складалося з представників титульної нації, натомість росіяни складали 17,3% населення (8,3341 млн. осіб). У більшості областей (за винятком Закарпатської та Чернівецької) росіяни складали другу за чисельністю групу населення після українців, а в Республіці Крим – національну більшість (67,0% за даними перепису населення 1989р.). Далі за питомою вагою росіян в загальній чисельності населення розташувалися Луганська (45,0%), Донецька (44,0%), Харківська (33,0%), Запорізька (32,0%), Одеська (27,0%), Дніпропетровська (24,0%) області. Росіяни, окрім того, становлять 21% населення Києва. Відтак, фактично, єдиним реґіоном України, де більшість населення становлять представники російської національності є Автономна Республіка Крим, де, за законом, і є можливим застосування російської мови в усіх сферах суспільного життя, в тому числі в роботі державних органів. В усіх інших випадках, зокрема в місцях компактного проживання росіян, де вони, однак не є більшістю, їм, згідно зі статтею 6 закону «Про національні меншини в Україні», гарантується право на національно-культурну автономію, тобто на користування і навчання рідною мовою, чи вивчення рідної мови в навчальних закладах або через національно-культурні товариства, право на задоволення духовних, інформаційних та інших потреб.

Однак зрозуміло, що віднесення себе до тієї чи іншої національності не визначає того, яку мову та чи інша людина обирає для себе в якості мови рідної. В силу низки історичних обставин, за даними останнього перепису населення, українську мову називають рідною 67,5% населення України, натомість російську – 29,6% мешканців країни. Навіть на побіжний погляд можна побачити, що помітна частина представників титульної нації визнають в якості рідної мови російську, окрім того, серед тих, хто вважає рідною російську мову багато представників інших національних меншин. Подібне зміщення у преференціях теоретично може призводити до того, що не враховуватимуться побажання і не забезпечуватиметься право на вільне використання рідної мови у різних сферах суспільного життя представниками інших національних меншин, які рідною мовою вважають російську

(http://search.liga.kiev.ua/TEHNO/ l_prepnn2.nsf/ToDayDocHTML/5DD1EC2CC74A4068C2256F33003277B2?OpenDocument&id=125030).

17 листопада Сергій Тигипко, голова партії «Трудова Україна», на той момент ще керівник центрального виборчого штабу Віктора Януковича, звернувся з відкритим листом до редакції Інтернет-видання «Українська правда», який мав назву «Про що мова, панове?» В ньому прокоментовано деякі мовні проблеми з огляду на законопроект однопартійців народних депутатів Григорія Дашутіна та Юлія Іоффе.

«Скажу відверто, – пише пан Тигипко, – серед сотень моїх зустрічей з людьми у південних, східних, центральних реґіонах України не було, мабуть, жодної, де б обійшлося без запитань про подальшу долю російської мови.

У чинному законі [«Закон про мови в Україні»]... записано, що російська мова має статус «мови міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР» (ст. 4). Здається, хоча б заради заміни лише цього кричущого анахронізму варто потурбуватися про ухвалення більш сучасного документа... ст. 25 передбачає, що «Вільний вибір мови навчання є невід'ємним правом громадян» України. Це положення є бездоганним з точки зору демократичних стандартів, тому його без жодних змін перенесено до законопроекту Дашутіна – Іоффе. Проте далі чинний законодавчий акт містить статті, які суперечать проголошеним засадам. У ст. 26 йдеться про те, що «виховання у дитячих дошкільних установах, у тому числі дитячих будинках, ведеться українською мовою»; ст. 27 передбачає, що «навчальна й виховна робота у загальноосвітніх школах ведеться українською мовою»; ст.28: «навчальна й виховна робота у професійно-технічних училищах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах ведеться українською мовою». Дійсно, у статтях 26 та 27 зазначено, що у місцях компактного проживання громадян іншої національності можуть створюватися групи, класи, навчально-виховні заклади з іншою мовою навчання. Але життя показує, що часто-густо важко точно визначити, які саме населені пункти є місцями компактного проживання, а які – ні. У ст. 28 передбачається, що у ПТУ, середніх та вищих навчальних закладах для підготовки національних кадрів можуть створюватись групи з навчанням у них відповідною національною мовою, а також групи із російською мовою навчання «для громадян, які поряд із українською та російською мовами вивчали у загальноосвітніх школах і національну мову, для громадян з інших союзних республік...» Словом, отримання вищої освіти не українською мовою є справою майже нереальною, окрім, хіба що Кримської автономії. Так уже судилося, що російською мовою в Україні спілкуються не лише етнічні росіяни, але й представники інших національностей, у тому числі й етнічні українці. Беззаперечним є і той факт, що права мовних груп закріплені у багатьох міжнародно-правових документах. Не випадково, до речі, відповідна Європейська хартія, яку ратифікувала наша Верховна Рада, має назву «Європейська хартія реґіональних мов або мов меншин», а не «національних меншин». (N.B. «Уж сколько раз твердили...» Чіткого розуміння суті документа, ратифікованого ВР, депутати, в переважній більшості, не мали і не мають посьогодні. В Хартії йдеться не про мови меншин, а про міноритарні або загрожені мови. Жодна з тих, що перераховуються у прийнятому документі, такою не є. А є такими урумський та румейський діалекти грецької, караїмська та кримчацька, гагаузька, кримськотатарська, ромська мови й ідиш).
Стаття 24 Основного Закону стверджує, що не може бути привілеїв або обмежень не лише на підставі етнічного походження, але й «за мовними ознаками». Однак де-факто ситуація значно відрізняється від вимог де-юре... Не може вважатися нормальною ситуація, коли мовою частини етнічних українців, що мешкають в Україні, від народження стає інша, не українська. Потрібно буде докласти ще багато зусиль, щоб змінити стан справ. Але, я переконаний, ні в якому разі не обмеженнями, не заборонами, не «валуєвськими циркулярами навпаки», що утискали б російську чи інші мови. Чому, проголосивши курс на європейські демократичні цінності, «патентовані» українські поборники демократії заплющують очі на обмеження мовних прав значної частини співвітчизників?
Силові, недемократичні сценарії (і не лише стосовно мов) повинні відійти у минуле. Потрібен компроміс. Саме його і пропонують Дашутін з Іоффе. Їхній законопроект я мав на увазі, коментуючи журналістам пропозиції Віктора Януковича стосовно підвищення статусу російської мови. Зазначу – законопроект, про який йдеться, НЕ ПРОПОНУЄ надання статусу другої державної ба навіть офіційної російській чи іншим мовам. Більш того, він закріплює , як мінімум, одинадцять переваг державної – УКРАЇНСЬКОЇ – мови.

А саме.
Перше: українська мова є робочою мовою органів державної влади та місцевого самоврядування, тобто має пріоритет при використанні у цих структурах. Застосування іншої мови у роботі цих органів кожного разу потрібно обґрунтовувати.
Друге: державною мовою ухвалюються всі акти вищих органів державної влади. А от публікуються ці документи двома мовами – українською та російською.
Третє: державною мовою в обсязі, достатньому для виконання своїх функцій, зобов'язані володіти усі посадовці України.
Четверте: підприємства, організації та установи зв'язку, транспорту, охорони здоров'я, торгівлі тощо, які обслуговують населення, ведуть свою діяльність державною мовою. Російською чи реґіональними мовами ця діяльність здійснюється лише на вимогу громадян.
П'яте: державна мова є мовою офіційних документів і написів, бланків, штампів, вивісок державних та комунальних органів, а також є мовою топонімів і дорожніх знаків.
Шосте: державна мова є мовою, що засвідчує особу.
Сьоме: державною мовою ведеться судочинство. Російською чи реґіональною мовою воно може вестися тільки за згодою сторін.
Восьме: державна мова є офіційною мовою усіх міжнародних документів, що ухвалюються від імені України.
Дев'яте: державна мова – мова статутних відносин, діловодства та навчання у Збройних Силах України, прикордонних військах, СБУ та МВС.
Десяте: тільки державна мова та українська література обов'язково вивчаються в усіх без винятку дитячих садках, школах та інших навчальних закладах України. По закінченні середнього навчального закладу обов'язковим є іспит з української мови. Російська мова в українських школах вивчається у меншому обсязі і лише за згоди батьків.
Одинадцяте: більша частина накладу державних видань виходить державною мовою. Державною мовою ведеться не менш ніж 90% усього обсягу мовлення центральних державних телерадіокомпаній, 50% обсягу мовлення реґіональних та муніципальних РТВ-каналів, 30% обсягу ефірного мовлення приватних та громадських компаній.
Водночас законопроект передбачає для російськомовних громадян можливість отримати освіту будь-якого рівня і вільно самореалізуватися, використовуючи рідну мову. Він захищає також права носіїв реґіональних мов. За оцінками фахівців, цей документ цілком відповідає міжнародним стандартам, зокрема, Європейській хартії, до якої, повторю, приєдналася Україна» (http://www.pravda.com.ua/archive/2004/november/17/5.shtml).
Свій внесок у законотворчу «гарячку» на мовних теренах вніс і кандидат на посаду Президента Леонід Черновецький, який запропонував законопроект «Про мови в Україні» (про другу державну мову – російську). Як пояснює сам автор, проект розроблено у зв'язку з нагальністю питання. Запропонований законопроект засновується на приорітеті прав людини і розвиває положення статей 3, 21 й 22 Конституції України. Зокрема визначається, що «каждый человек в Украине, независимо от национального происхождения, культурной и национальной самоидентификации, местожительства, религиозных убеждений, вправе свободно пользоваться, изучать и поддерживать любой язык выбирать и изменять свою языковую принадлежность вплоть до того, что считать себя двуязычным или многоязычным. Я вообще за то, чтобы каждый гражданин Украины свободно владел не только украинским и русским языками, но и любыми европейскими языками, включая португальский, ирландский и албанский.
Эти права провозглашаются естественными и неотчуждаемыми. Государство их не предоставляет, а признает и для граждан Украины обязуется обеспечивать. Допускается лишь регулятивная функция государства в реализации этих прав с учетом языкового разнообразия в Украине.
Тем самым ныне действующий принцип национальной принадлежности заменяется принципом свободного языкового самоопределения, поскольку в Украине национальная принадлежность далеко не всегда совпадает с языковой. Это тем более важно, что согласно статье 11 Закона «О национальных меньшинствах в Украине» «граждане Украины имеют право свободно избирать и восстанавливать национальность». Сама же национальность не фиксируется в паспортах и есть лишь предметом самоидентификации.
Представленный законопроект предполагает юридическое определение самого понятия «язык», как минимально необходимого для применения закона. Такое понятие может не совпадать с другими, даже в отдельных сферах научного познания, может уточняться, а также развиваться во времени. Но, учитывая общественную остроту языковых вопросов, чрезвычайную заполитизированность, наличие искусственных, мертвых, технических и других языков, возможность возникновения вокруг них споров, такое определение крайне необходимо. Принцип языковых прав отдельного человека, как индивидуальных прав, дополняется коллективными языковыми правами, носителями которых выступают языковые, а не этнические группы. Эти права провозглашаются естественными и неотчуждаемыми. Государство их не предоставляет, а признает и для граждан Украины обязуется обеспечивать.
Такой подход отвечает положениям международно-правовых документов, которые защищают права национальных, языковых и религиозных меньшинств (Декларация ООН о правах лиц, которые принадлежат к национальным или этническим, религиозным и языковым меньшинствам, ст. 27 Международного пакта о гражданских и политических правах, Европейская хартия региональных языков и языков меньшинств, в которой не употребляется понятие национальных меньшинств, а речь идет о традиционных языках на определенной территории (N.B. Увага! Ще одне довільне трактування ратифікованого документа)) или ставят во главу угла сохранение и развитие гражданином своей языковой, религиозной, этнической, культурной индивидуальности (Рамочная Конвенция Совета Европы о защите национальных меньшинств, ратифицированная Украиной, Рекомендации 1202 Парламентской Ассамблеи Совета Европы, которых Украина обязалась придерживаться при вступлении в эту организацию).
Исходя из конституционных положений, а также из того, что украинская и русская языковые группы являются наиболее многочисленными в государстве, определяется статус украинского и русского языков как государственных.
В значительной мере то, что творится сейчас вокруг указанной проблемы, – надуманно. Мы можем не любить царей династии Романовых, которые действительно принижали украинскую нацию и язык. Мы можем не любить московских большевиков-вельмож, которые действительно создавали голодоморы и бросали Украину в костер войны. Но какое отношение к царям и большевикам имеют почти половина граждан современной Украины – луганчане, донетчане, харьковчане, крымчане и т.п., которые являются русскоязычными?! Совершенно никакого. И держать на них сердце за грехи самодержцев и большевиков неразумно и несправедливо. А воспитание у этих людей настоящего уважения к государственному языку – дело нужное и благородное, которое не следует делать впопыхах. Нужны годы, на протяжении которых русскоязычные граждане Украины не будут ощущать себя чужеземцами в собственной стране» (Пояснювальна записка до законопроекту).
Що правда, то правда – потрібну і благородну справу не слід робити «впопыхах». І ось буквально останній тому приклад.
16 грудня Верховна Рада України не підтримала два законопроекти – «Про внесення змін в Закон України «Про державну службу» та «Про внесення змін у деякі закони України щодо володіння державною мовою». Про це повідомила ЛІГАБізнесІнформ.
Законопроектами передбачалося, що державний службовець повинен володіти і спілкуватися державною мовою під час виконання своїх службових обов'язків. Також законопроектами передбачалося, що особи, які не володіють державною мовою, не можуть бути обраними або призначеними на посади у державному органі влади і його апараті.
Законопроектами передбачалося також встановити вимоги щодо обов'язкового володіння державною мовою для державних службовців, прокурорів і слідчих прокуратури, адвокатів, працівників міліції (http://www.liga.net/news/show/?id=132050).

Чим, як не аґресивним невіґлаством законодавців можна пояснити той факт, що згідно з їхнім рішенням людина, яка обійматиме державну посаду і представлятиме державу перед громадянами і в світі, не повинна знати мови держави. Хто тоді може змусити її поважати ще й права іншомовців – румунів і угорців, ромів і гагаузів, болгар, поляків, греків і кримських татар?

Про які права іншомовного населення може йтися у державі? З огляду на це, абсолютно лицемірними видаються волання про «трагедію» російської мови в Україні і репліки про законодавчий захист мов національних меншин.

Для частини законодавців мабуть дороговказом і керівництвом до дії є слова президента сусідньої держави про те, що Україна – суцільно російськомовна країна.

А ще їх, безумовно, охопило бажання досягти недосяжного у законодавчій лихоманці виборчих буднів.

Як тут не згадати Ющенків указ №10 про захист на державному рівні права тих громадян, які говорять іншими мовами. Як казали колись в радянському Агітпропі:

«Два світи – дві ідеології».