ЗГАДУЮЧИ ДЖЕЙМСА МЕЙСА

Юрій ШАПОВАЛ

----------------

Якщо не помиляюсь, це Осип Мандельштам свого часу написав такі рядки:

А тени страшные
Украины, Кубани

Найфундаментальніша розмова навколо цих проблем відбулась у Вашинґтоні на конференції під вельми прозорою назвою «The Ukrainian Man-Made Famine of 1932–1933» (Український штучний голод 1932–1933 років). Найбільш цікавими для мене були виступи фахівців, які професійно займаються дослідженням і типологією ґеноцидів, що їх зазнали чи зазнають народи. Це були, зокрема, професор Френк Чок, який є співдиректором Інституту з дослідження ґеноциду і прав людини у Монреалі, а також Ґрегорі Стентон, Президент Фундації «Genocide Watch».

Вони аналізували те, що відбулося в Україні на початку 30-х років у широкій порівняльній перспективі і одностайно «вписали» дії кремлівсько-сталінського істеблішменту щодо українців у поняття «ґеноцид».Надзвичайно важливими були також виступи, які торкалися позиції офіційного Вашинґтона безпосередньо у 1932–1933 рр. І Юджин Фішел, працівник Державного департаменту США, і Леонард Лешук, незалежний дослідник, дали направду всебічний аналіз поведінки президента Франкліна Делано Рузвельта та «різновекторних» впливів на нього. Чим ті впливи закінчились відомо: у листопаді 1933-го США дипломатично визнали Совєтський Союз, який через 50 років Президент Рональд Рейґан охрестить «імперією зла» і санкціонує роботу Комісії Конгресу. Ця комісія спеціально буде займатися вивченням питання про причини і наслідки Голодомору в Україні. Що ж, у історії своя логіка. А секретарем тієї комісії був саме Джеймс Мейс.

Ми познайомились задовго до нашої першої зустрічі. Точніше, я познайомився з Джимом заочно. Працював я тоді в Інституті історії партії при ЦК Компартії України, куди прийшов з початком горбачовської «перебудови». Коли почалося «переосмислення історичного минулого», начальство доручило мені готувати довідки про політичні процеси і справи, інспіровані у 20–30-ті рр. в Україні, а згодом і брати участь у підготовці матеріалів для комісії Політбюро ЦК Компартії України, що офіційно реабілітувала жертв репресій.
«Голодоморівські» сюжети доручили іншому співробітнику, авторові кількох книжок, в яких він «розвінчував» (як тоді було заведено висловлюватись) український «буржуазний націоналізм». Можете самі уявити, ЩО цей професійний борець з націоналізмом написав. І про Джеймса Мейса йшлося у зв’язку із створенням 1983 р. і роботою відомої комісії Конгресу США з вивчення причин і наслідків голоду в Україні. Та не в тому річ. Після прочитання довідки, підготовленої згаданим автором і після бурних дебатів на вченій раді інституту (на якій, було заявлено, що я, критикуючи довідку, потрапив до когорти тих, хто підпав під «західний» вплив), мені раптом захотілося зустрітись з Мейсом. Зустрітись, щоб почути його арґументи, зрозуміти, навіщо цьому американцеві наш голод.

Як каже відома приповідка, якщо чогось хочеться, то це обов’язково здійсниться. А якщо не здійснилось, значить не дуже й хотілося. Те моє бажання зреалізувалось. Минуло кілька років і ось одного дня подзвонив мій знайомий із Київського університету. Він сказав, що у Києві перебуває відомий американський історик доктор Джеймс Мейс, який знає і шанує мої «перебудовні» публікації і який прагне зі мною зустрітись. А далі запитав, чи не проти я?
Питання було для мене непросте. Звісно, на дворі вирувала «перебудова», однак реалії тодішнього політико-ідеологічного життя не зникли. Про це мені періодично (щоправда, тоді вже в делікатній формі) нагадували в стінах установи, співробітником якої я був. І все-таки я наважився, передзвонив своєму знайомому і призначив зустріч. На здивоване запитання, чи приходити в інститут, я відповів: «Так, саме в інститут і приходьте».
І ось Мейс у моєму кабінеті. Перше враження: він, «совєтолог», не знає російської мови. Тобто знає, читає, але говорити йому важко, краще українською. Оскільки у «чесному» (себто у капіталістичному) закордоні я тоді ще не бував (зокрема, не зустрічався з науковцями, які не можуть спілкуватись російською, натомість знають українську), повірити в це було важко, але довелось. По-друге, Джим справив на мене враження тим, що абсолютно не прагнув нав’язати співрозмовникові власну думку, він наводив арґументи, дискутував, але не «тиснув».

Довга у нас тоді вийшла розмова. Домовились ми і про те, що спробуємо видати спільний американсько-український збірник статей, у якому буде представлено різні точки зору на вузлові проблеми історії України ХХ століття. Навіть тематику і авторів намітили. Із збірником, щоправда, так нічого і не вийшло, хоча виглядав би він абсолютно доречним у тодішньому «перебудовному» контексті.
Такою була наша перша зустріч і хто б міг подумати, що ще за кілька років, після проголошення незалежності України, вже я буду агітувати нашого директора (після грудня 1991-го Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України ) академіка Івана Кураса прийняти Джеймса Мейса на роботу у відділ національних меншин. Це зрештою станеться. Кілька років він працюватиме у нас. Я при нагоді іронічно буду нагадувати йому, що працює він в стінах колишньої партійної інституції. На це Джим завжди лагідно відповідатиме, що це не заважає його глибоким антикомуністичним переконанням.

Потім Джим перейшов на роботу до Києво-Могилянської академії і остаточно українізувався. Ми зустрічались не так часто, але зустрічались. Пам’ятаю, як я їздив до Джима і Наталки Дзюбенко на Троєщину, на вулицю Бальзака, де вони мешкали. Мешкали, до речі, дуже скромно. До пізньої ночі ми дискутували, і мені доводилося залишитись ночувати, оскільки тоді це була далека окраїна Києва і з транспортом були проблеми.
Не все у Мейса бувало гаразд. І я знав про це, оскільки Київ, як відомо, – місто маленьке. Однак жодного разу на моє традиційне запитання «Як справи, Джим?» він не відповів, як відповів би зазвичай будь-який українець: «Та так собі… Не дуже… Могло б бути краще…». Мейс завжди відповідав цілком по-західному (чи по-американські): «Все в порядку» і не забував сказати добре слово про якусь там мою чергову публікацію.
Тим часом науковий доробок самого Мейса нині не може оминути жоден серйозний дослідник доби «коренізації» / «українізації», а його монографія, написана у Ґарвардському університеті, про український націонал-комунізм стала класичною. Так само цінними залишаться його публікації і наукові, і публіцистичні (зокрема, у газеті «День», де він працював редактором англомовного дайджесту і де друкувався як колумніст з 1997 і до 2004 р.) про «наш» голод початку 1930-х рр. Я написав «наш» в лапках тому, що це був і його голод. Трагедію українців він розумів, переживав як свою власну прагнув зробити її зрозумілою для західного світу.
У вже згаданій осінній подорожі 2003 р. ми з Джимом і його дружиною Наталкою Дзюбенко були в Сполучених Штатах. Виступали на конфренціях у Колумбійському університеті в Нью-Йорку і у Центрі Рональда Рейґана і Міжнародному торговому центрі у Вашинґтоні.

Мейс, хоча й виглядав втомленим (давалася взнаки щойно перенесена хвороба), виступав вдало, динамічно, переконливо. Його позиція перегукувалася з точкою зору згаданих мною фахівців, які досліджують «геноцидні» проблеми. На тій конференції вони солідаризувалися з тим, що багато років обстоював Мейс.
Тієї самої осені 2003-го ми були у Віченці, старовинному італійському містечку, де було проведено конференцію з нагоди 70-річчя Голодомору в Україні. Тоді знайшовся час і для коротких прогулянок, і для подорожі до Венеції, яка всього в якихось сорока хвилинах поїздки їхньою «електричкою» від Віченци.

Юрій Шаповал, Джеймс Мейс, Наталка Дзюбенко, Станіслав Кульчицький, Юрій Щербак на конференції з нагоди 70-річчя Голодомору в Україні. Італія. 2003 р.

Я записав одну нашу розмову під час вуличної прогулянки. Ми говорили про різні речі, милувались будинками, що їх на радість нащадкам створив знаменитий архітектор Андреа Палладіо, і бесіда наша якось непомітно вийшла на тему «Навіщо італійцям український голодомор?». Скоріше за все, я запропонував поговорити про це. Джим задумався, а потім вимовив: «Знаєш, треба вміти зрозуміти чужу біду, як свою. Італійці здатні на це. На жаль, не всі так роблять. Наприклад, у світі багато хто розуміє, що в Україні на початку 30-х Кремль чинив справжній ґеноцид, але хтось вперто стоїть на заваді визнанню цього». Недаремно тоді, у Віченці, Мейс назвав свій виступ «Is the Ukrainian Genocide a Mith?». Вперто і послідовно він доводив, що інфернальні події 1932–1933 рр. в Україні були наслідком злочинної політики (а не погодних катаклізмів) і підпадають під загальноприйняту дефініцію «ґеноцид».

Того року здавалося, що нарешті впаде «остання барикада» у дискусіях про голод, і міжнародною спільнотою буде визнано, що дії Кремля мали конкретну антиукраїнську спрямованість. 2003 р. цього не сталося. Одначе я особисто не втрачаю надії і вважаю, що це ще попереду. Це обов’язково станеться.
…Одного разу Джеймс Мейс, оцінюючи внесок тих, хто сприяв відродженню правди про Голодомор, написав: «...Якщо є історик, який заслуговує на пам’ятник (а історики зазвичай віддають перевагу книзі, а не мармуру), то це Дмитро Соловей». Цю фразу, гадаю, варто адресувати і самому Джиму. Він таки заслуговує на пам’ятник, на пам’ятну дошку, а меншою мірою на те, щоб пам’ять про нього увічнили бодай у назві якоїсь київської вулиці. Може, тоді якийсь киянин запитає у знайомого: «А хто це, Мейс?» А у відповідь, сподіваюсь, почує: «Це той американець, який досліджував наш голод». Можливо тоді наші співвітчизники знатимуть, що був голод і був такий американець, Джеймс Мейс, який прагнув розповісти світові правду, яка необхідна не лише українцям.
P.S. Вже після написання цього матеріалу стало відомо, що своїм рішенням Президент України Віктор Ющенко розпорядився увічнити пам’ять про Джеймса Мейса.
Буде споруджено пам’ятник, на будинку, де мешкав Джим, буде меморіальна дошка, а одна з київських вулиць носитиме його ім’я. І слава Богу!