ІНТЕЛЕКТУАЛ І ВЛАДА

Ярослав ГРИЦАК

Для початку скажу, що у формулі «інтелектуал і влада» мене найменше тривожить її другий член, тобто влада. Попри всі емоції, викликані конфліктом між двома улюбленцями Помаранчевої революції, вважаю, що політична влада в Україні залишається стабільною. Бо справді: Україна показала себе як життєздатна спільнота з життєздатною демократією. А цього в українській історії раніше ніколи не було. У минулому Україні постійно чогось бракувало: або вона не була спільнотою, або була нежиттєздатною як спільнота, або як життєздатна спільнота не подавала переконливих шансів на демократію.
Сьогодні ситуація є докорінно іншою. Ніколи в історії українська демократія не була така сильна, як тепер. У свій парадоксальний спосіб, нинішня політична криза є виявом сили української демократії. Після розколу помаранчевого табору на владу й опозицію ніхто не сів у тюрму, не втік за кордон, не залишився поза критикою медій, ніхто з журналістів не зник чи не загинув за нез’ясованих обставин. Усі дійові особи живі й здорові, всі при справі. Припускаю, що вони навіть відчувають певну втіху від поливання одні одних компроматом.
Так, сьогодні ми почуваємо сильне розчарування та роздратування нашими лідерами, але ці почування показують, що наша політика не є нам чужою. Що не хочемо, аби нашу долю вирішували без нашої участи. Чи міг пересічний радянський громадянин дозволити собі публічно розчаруватися в Сталіні? Або чи був сенс українському громадянинові дратуватися Кравчуком чи Кучмою? Майдан був революцією духу та протестом проти приниження нашої гідности. Доки переживаємо за стан справ у своїй державі, доти почуття гідности залишається з нами.
Скажу більше: теперішній розкол зміцнює, а не послаблює життєздатність української демократії на майбутнє, бо нарешті відкриває шанс побудувати дво-трипартійну систему з сильними владою й опозицією. Якщо так буде, то перед українським виборцем постане більш-менш рівнозначний і, правдоподібно, малоцікавий вибір. Cкажімо, вибір між Ющенком і Тимошенко. Як історик я, може, ще пошкодую, що українська політична історія втрачає інтриґу. Але як громадянин, котрий свідомо вибрав собі місце життя в Україні та вірить у перспективи української демократії, волію мати cпокійні, нудні вибори, ніж іще один Майдан.
Кожен із нас може говорити про свій досвід розчарування. Я говоритиму про власний. За ті дев’ять місяців, які минули від часу змін, я мав декілька можливостей спостерігати владу дуже зблизька. Я був поміж тих, хто готував конґрес Міжнародної асоціяції україністів у Донецьку, проведення якого зазвичай фінансує держава. Я брав участь, принаймні на початковому етапі, у розмовах про університетську автономію. Я був серед підписантів, котрі звернули увагу влади на те, що МАУП розпалює в Україні національну ворожнечу. Й останньо я, як і мої львівські та київські колеґи, є свідком перебігу слідства у справі викрадення цінних матеріялів із львівських архівів. Жоден із тих досвідів не був, м’яко кажучи, позитивним. Влада діє поволі або ж не діє взагалі. А заяви міністрів та інших високопосадовців і далі діляться на брехню, напівправду й обіцянки. І то немає різниці, про який табір ідеться: теперішньої влади чи опозиції. Обидва у своїх звичках подібні до cтарої партії влади.
Cприймаю це як особисту поразку. Бо насправді розумію, що ніколи не матиму такого близького мені уряду, як той, що правив країною в лютому – вересні цього року. Йдеться не лише про ідеологічну близькість. Більшість міністрів є нашими однолітками; деякі з них – навіть нашими знайомими. Після їхньої відставки я більше ніколи, напевно, не матиму доступу у високі кабінети – про що, щиро кажучи, не дуже жалію. Чого справді шкода, то це змарнованих можливостей. Доведеться розпрощатися з мрією зачинитися в кабінеті й покидати його лише за необхідности. Бо всі ці неґативні приклади вкладаються в певну систему й cтають радше правилом, аніж винятком. А отже, ми знову опиняємося перед неминучістю роздвоєння: між покликанням революціонера й обов’язками чиновника.
Чому так сталося? Навряд чи тут справа в історичній інерції. У тому, що, як кажуть, старі звички вмирають поволі. Бо революції, власне, тим і характерні, що принаймні на короткий час творять розрив у традиції, відкривають можливість змінити cтару траєкторію. Значна частина відповідальности за невикористаний шанс падає на нас самих. До президентських виборів ми говорили собі, що тільки-но Ющенкова команда прийде до влади, будемо готові з першого ж дня критикувати її, а до того солідаризуватимемося з нею, щоб не применшувати її шансів у боротьбі з Кучмою та Януковичем.
На жаль, ми не виконали своєї обіцянки. Тут зіграла злий жарт звичка нашого мислення, яке казало, що в піяніста-початківця не стріляють перші сто днів, поки він вчиться грати. Як виявилося, правило погано пасує для українського політикуму. В Україні в піяніста є cенс стріляти, власне, в перші сто днів, бо інакше він ніколи не навчиться грати. Досвід із Кравчуком у 1992 чи Кучмою в 1994 роках мали би чогось нас навчити. Ми ж повелися на особистий чар наших лідерів і забули про структурні речі: а саме, що кожна влада корумпує, а абсолютна влада корумпує абсолютно. Якщо влада не відчуває, що суспільство обмежує та контролює її, зіпсуття неминуче.
Важливо вигравати не кожну битву – важливо виграти війну. А для цього конче думати не лише про тактику, але й про стратегію. Щодо тактики, то, на мою думку, немає важливішої мети за скріплення нашої внутрішньої солідарности в діялозі з владою. Помаранчева революція розкинула Україну на два антагоністичних табори. І влада, й опозиція намагаються зліпити ці два шматки, переконуючи нас, що помаранчеві й блакитні стрічки поєднуються в колір національного прапора. Хай буде так. Зрештою, не можна відмовити нашим політикам рації: лінія на дезінтеґрацію українського суспільства є самовбивчою для будь-якої влади. Чого, однак, не можна допустити – то це повністю віддати справу суспільної інтеґрації до рук влади, бо така інтеґрація може зійти на закулісні змови і маніпуляції громадською думкою. Протистояти цьому можна так, щоби поруч із державною інтеґрацією провадити власну політику на скріплення нашої солідарности й cолідарности нашого суспільства.
На шляху до суспільної інтеґрації є дві небезпеки. Обидві походять не від влади, а від нас самих. Перша – це перенаголошування того, що нас ділить, і недооцінювання того, що нас єднає. Тут маю на увазі візію «двох Україн», яка проводить велику мовно-культурно-цивілізаційну лінію між Україною україномовною та російськомовною, між Україною Західною та Східною, між Львовом і Донецьком. Пам’ятаю, як минулого року, за декілька місяців до самого розпалу виборчої кампанії, одна відома українська поетка в Києві у приватній розмові почала вираховувати, заплющивши очі, що має робити Ющенко, аби виграти на виборах: він має оголосити позитивну дискримінацію української мови й української культури, заявити про підтримання українських видань тощо. Це, власне, перелік того, чого Ющенко не мав би робити й, на щастя, не робив, бо інакше не виграв би виборів. Ефект Майдану саме тому був можливий, що розрахунок Януковичевих політтехнологів на розкол України за мовно-культурним принципом виявився марним.
Другою небезпекою є іґнорування ролі національного взагалі. На конференції, присвяченій тоталітаризму, яку в Києві зорганізував Інститут Критики, мене особливо вразили виступи двох колеґ із Києва, котрі зараховують себе до ліберального табору. Вразили не глибиною думки чи точністю спостережень, а лексикою. Щоразу, коли їм треба було сказати: «національний дискурс», «національна ідеологія», «національна ідентичність», вони говорили: «націоналістичний дискурс», «націоналістична ідеологія», «націоналістична ідентичність». І тут не йшлося про обмовку: вони робили це систематично. Обоє володіють англійською та знають, що нормою в таких випадках є «national discourse», «national identity», a не «nationalist discourse» та «nationalist identity». Просто слово «національний» не пролазило їм крізь горло й, щоб полегшити його проходження, вони, як змазку, конче додавали суфікст «-істичний». За такою поставою бачу інтелектуальний снобізм, марну спробу дистанціювати себе від того, що відбувається в Україні, бачити в усіх змінах лише чергову загрозу ксенофобного націоналізму, антисемітизму тощо.
Уважаю й одну, й другу позицію не лише помилковими – бо їх сперто на дуже стереотипному сприйнятті того, що сталося в Україні за останні 15 – 20 років, – а й просто самовбивчими. Заки ми роз’єднані, в Донецьку закриватимуться опозиційні газети, а у Львові й далі крастимуть архівні збірки. А всі ми разом як українські інтелектуали не матимемо шансу на автономію свого стану та свободу думки.
Наша солідарність є можливою та конче потрібною, якщо усвідомимо, в чому полягають наші спільні інтереси. А вони, власне, у створенні такої ситуації, коли влада й інтелектуали не те що повністю відсепаровані, але автономні одне від одного. Коли дилема співпрацювати чи не співпрацювати з владою є справою вільного вибору, а не конечною потребою.
Майже рік тому ми писали у відозві від імені міжнародної академічної спільноти на підтримку чесних виборів: «Фронт боротьби за демократію сьогодні проходить через Україну». Тоді ми щиро вірили в ту формулу, але не до кінця усвідомлювали її значення. Бо сьогодні, через дев’ять місяців після вирішальної перемоги, боротьба не закінчилася. Фронт і далі там. Ми виграли битву. Ми програли битву. Але війна за демократію та за Україну триває.

Друкується із скороченнями. Повний текст див.: http://www.krytyka.kiev.ua/articles/s.1_10_2005.html