УКРАЇНУ НАМАГАЮТЬСЯ ДИСКРЕДИТУВАТИ
ПРАЦЮЮТЬ ПРОФЕСІЙНІ АНТИСЕМІТИ Й РУСОФОБИ

Тарас ВОЗНЯК

Одним із найнеприємніших для кожної країни, організації чи людини є ярлик антисемітизму. Так уже склалося після Другої світової війни – запідозрені в ньому одразу опиняються в такій собі цивілізаційній ізоляції. Зрештою, подібне ставлення мало б стосуватися й інших видів ксенофобій: україножерства чи полонофобії. Однак ці прояви нетолерантності не настільки відомі світу, а тому часто іґноруються.

Та одна річ реальний антисемітизм як у переконаннях, так і у діях, а інша – використання цього жупелу для дискредитації чи деморалізації. При цьому принцип простий – головне першим затаврувати чиюсь доньку як повію, а потім нехай він оббіжить ціле місто та доведе кожному, що насправді у нього доньки немає.

Так і тут. Головне якомога гучніше затаврувати когось як антисеміта. Або ж цілий народ – а потім нехай доведуть протилежне.

Такі технології застосовують не лише долаючи політичних опонентів, але й на міжнародній арені. Причому часто навіть не одразу й видно, хто ж насправді запустив цю машину дискредитації того чи іншого політичного руху чи країни. Буває, що її якраз запускають режими з явно ксенофобською ідеологією. Однак вони чудово розуміють, що для світового співтовариства цей жупел знаковий, а отже ефективний. Тому й не гребують подібного роду політичними технологіями.
Одразу треба застерегти, що таку технологію застосовують не єврейські товариства чи Ізраїль, а «треті сторони». Тобто зовсім інші країни, що прагнуть дискредитувати якусь державу щонайперше перед США, Євросоюзом та все тим же Ізраїлем. Бо ж зрозуміло, що антисемітський ярлик для Ірану чи Лівії – і не ярлик зовсім. Так і з Україною: маємо навколо багато зацікавлених у тому, щоб українська влада, президент постійно виправдовувалися. Ми, мовляв, не ксенофоби й не антисеміти.

Скажімо, якщо це комусь потрібно у Росії, то у Львові обов’язково вкотре розбивають фігурку Пушкіна на фасаді Російського товариства або ж підпалюють єврейську школу в Києві. Причому виконавців не знаходять. Тим більше не встановлюють їхнього зв’язку із якимись більш професійними спецорганізаціями з улаштування провокацій.
Тому й ґрасують країною орди подібного роду провокаторів. От вони добралися й до Говерли. А ми – «відкрили справу». І на тому кінець, як завжди.
Особливо активізуються ці провокатори напередодні значних міжнародних подій. Коли президент чи хтось із високопоставлених осіб вибирається десь до Вашингтона чи Тель-Авіва. Перед тим обов’язково має пройти марш українських крайньо-правих – бажано, щоб це був факельний, у стилі 1930-х. Або ж принаймні мають бути побиті вікна у синагозі. Бажано, щоб у центрі Києва – у Синагозі Бродського. Після того організовується масова кампанія у пресі. І таким чином усе той же президент отримує відповідне тло для свого візиту. Щось подібне відбулося нещодавно.

Однак все та ж «третя сторона» останнього разу дещо переборщила – хакерська атака на інтернет-сторінку головного рабина України надто вже нагадала такий самий напад на естонські державні сайти, на сайт президента України та низку американських державних сайтів. Організувати їх можуть лише високотехнологічні структури, а не зграї вуличних ксенофобів та антисемітів. Як то кажуть – видно пана по халявах.
Не відстають від такого роду «антисемітів» і професійні «русофоби», які працюють виключно перед камерами російського телебачення. І знову постає питання – кому це вигідно. Україні? Навряд чи. Очевидно, що випереджувальна дискредитація так і не перестала бути інструментом міжнародної політики. Однак знову ж запитаймо себе: а хто ж зацікавлений у саме такій дискредитації українського суспільства та української влади?
2007-й став роком, коли остаточно окреслилися нові протистояння у світі. Іран впритул підійшов до створення атомної зброї. І в його риториці з’явився дуже чіткий мотив – Ізраїль має бути скинутий у Середземне море. Штрейкбрехерську позицію у стримуванні Ірану зайняла Росія. Вона пробує виторгувати для себе щось, ну хоча б ексклюзивний вплив на Україну чи блокування її вступу до НАТО взамін посередництва між Вашингтоном і Тегераном.

І у цьому контексті дискредитація нашої держави в очах тих же США зовсім Москві не завадить. Хоча, звісно, ці дрібні антисемітські ексцеси є лише маленькими штришками у великій геополітичній грі.
А є ще дуже делікатне й складне питання Голодомору. Принциповим для України є визнання його не як «трагедії», як це нещодавно зробило ЮНЕСКО, а саме як ґеноциду. А з цього випливає кілька наслідків. Бо якщо був ґеноцид, то були й виконавці, які мають бути покарані. Принаймні засуджені морально. І це не лише люди, але й організації – ЧК, ГПУ, НКВД, КДБ... Сучасна Російська Федерація назвала себе спадкоємцем СРСР. Отже повинна сплачувати всі борги – не лише фінансові. Тому опір по цій лінії зрозумілий.

Донедавна Голокост вважався абсолютно унікальною трагедію, що забрала 6 млн людських життів. Але згодом ґеноцидами було визнано і знищення вірмен турками, і масові вбивства у Камбоджі та Руанді. Те саме стосується Голодомору. Виявилося, що людство припустилося не одного такого гріха, як Голокост. Для України визнання Голодомору ґеноцидом є моральною сатисфакцією і, можливо, політичним арґументом. Що теж не всім подобається.

Разом із тим я далекий від того, щоб ідеалізувати українське суспільство. Як і в інших, у ньому не бракує проявів кренофобії, зокрема побутового антисемітизму як одного з його підвидів. Проте стикаючись із проявами україножерства, русофобії та антисемітизму, будьмо уважні. Пильнуймо, чи це насправді примітивна ксенофобія, чи політична технологія.

http://www.gpu.ua/index.php?&id=190662