МАЙОР НАПИСАВ ІСТОРІЮ СВОГО РОДУ

Марія ІСАЧЕНКО

Вийшовши у відставку, Георгій Лепнюк нарешті почав втілювати в життя давню мрію – писати свій родовід. Упродовж багатьох років він збирав матеріал: вивчав архіви, розшукував церковні книги, записував розповіді сільських старожилів. Щоправда, тривалий час Лепнюк жив далеко від рідного Займища (на Щорсівщині): виїхав ще в молодості освоювати цілинні землі, потім чверть віку служив у Збройних Силах. Нині йому 67. Виросли не лише діти (дві доньки), а й онуки. Їм – нинішнім, а також завтрашнім поколінням Лепнюків адресував автор свій художньо-публіцистичний твір, який назвав «Джерела пам’яті».

...Прізвище Лепнюк в Займищанських церковних книгах з’явилося в 1770-х рр. Його «принесли» в село брати Нестор, Григорій та Леон, котрі втекли від кріпосника звідкись із-за Десни. Місце для нового поселення брати вибрали не лише відлюдне (навкруги були непрохідні болота, озера і великий ліс), а й красиве – неподалік монастиря, що знаходився на узвишші над річкою Снов. (Нині це урочище називається Монастирище.) Іван Лизогуб, що володів тоді селом, дав братам дозвіл звести хати.
Прослідковуючи життєвий шлях кожного з нащадків братів Лепнюків, автор аналізує, порівнює, розмірковує, пересипає оповіді про рідню фактами з життя займищан, розказує про побут, подає цікаві топонімічні дослідження. (Адже назва кожного земельного володіння – Блюдне, Дідівщина, Вершини, Зайчиків Ліс – має свою історію. А самого Георгія Лепнюка в селі досі називають Єврахом – від назви урочища Єврахівщина, де син одного з братів-утікачів – Кузьма – одержав колись сінокіс.)

Сільські прізвиська – окрема історія. (Як тут не згадати відомі слова Гоголя про те, що як приліпить народ комусь слівце, піде воно йому і в рід, і в потомство, понесе він його з собою і на службу, і у відставку, і на край світу.)
У селі було багато однофамільців, тож Комісаренок, що жили на хуторі, прозивали Макарами, Борисенків – Лаврінченками, Дорошенків, що оселилися ближче до центру, – Кабрилями (спробуй зрозуміти без екскурсу в історію села, що воно таке!)

Зі сторінок твору так і просяться в сьогодення народні свята, обряди, звичаї. «...Підготовка до Великодня починалася у четвер, що називався чистим. Напередодні перед іконою ставили посудину з водою. Вранці умивалися нею або росою. Особливо урочисто і весело було в перший день свята. Найпоширенішою в селі була гра «в битки», коли били яйцем об яйце. Чиє не тріснуло, той вважався переможцем і забирав у суперника надбиті трофеї. Дід Савостій приходив грати з порожнім кошиком, а йшов з повним – йому завжди щастило. Поки Миша Гець не перехитрив діда: випустив із сирого яйця вміст і залив усередину розплавлений віск. Вперше дід Савостій програв.»

Взагалі, про що б не йшла мова, у автора завжди знаходиться ілюстрація з життя села – іноді пересипана гумором, часто – драматична. Так, скажімо, описаний процес колективізації Займища. (Серед тих, хто через небажання вступити в колгосп змушені були виїхати з села, – два рідних дядьки автора. Їхні долі – поневіряння відірваних від землі хліборобів – теж знайшли місце на сторінках родоводу.) Він (обсягом 160 сторінок), проілюстрований фотографіями різних років, був виданий невеличким тиражем – лише 50 примірників: для своїх. Але книга знайшла набагато ширше коло читачів і шанувальників.