ПРО РОМІВ, ЇХНЮ ТРАГІЧНУ ІСТОРІЮ ТА НЕЛЕГКУ ДОЛЮ

Валерій СУХОМЛИНОВ

Вихід у світ з друку книжки – завжди подія, а коли це ще й ромська, то подія напевно у кубі. Адже, на превеликий жаль, мало у наш час пишуть про ромів. Немає пушкіних, меріме, лорок. Книжки, про які піде мова, написані ромами, тому мають особливе значення і надзвичайну вартість, хоча є невеликими за обсягом. Йдеться про збірку художньо-документальних оповідей «Білий камінь з чорної катівні» групи авторів на чолі з Аладаром Адамом (Ужгородська міська друкарня) та збірку «Циганська доля що вітер в полі. Нерідні діти світу» Володимира Бамбули (Видавництво СПД Карпу, м. Переяслав-Хмельницький).

Перша являє собою колективну розповідь про жахи, що їх пережили роми Закарпаття під час Другої світової війни, коли нацисти та їхні поплічники – угорські хортисти – знищували ромів. Про знущання, страждання, біди, про опір, який чинили найдчайдушніші, про те, як нелегко було жити у повоєнні роки та як важко доводиться і нині цим, уже дуже літнім, немічним і переважно дуже незаможним людям, небагатьом тим, хто вцілів і хто дожив. Автори з надзвичайною обережністю і тактовністю художньо опрацювали схвильовані спогади простих, малоосвічених, а то й зовсім неписьменних людей, залишивши незайманим характер і стиль мови і навіть мовні особливості, що робить їм честь. Розповіді від цього стають такими достовірними, що, коли читаєш їх, то ніби чуєш голоси людей, чиї світлини супроводжують кожну розповідь.

Серце стискається від болю співчуття, від жаху по шкірі «бігають мурашки», а на очі навертаються сльози. Уява малює жахливі картини людського страждання. Інколи важко зрозуміти: як таке могли витримати слабка жінка, підліток або ж і зовсім ще маля? Але все ж таки вижили! І тоді розумієш – це сам Бог зберіг їм життя, щоб вони це розповіли, аби люди дізналися правду і робили усе, щоб ніколи не змогло більше статися подібне.
У книжку також вміщено низку документів, які свідчать про правдивість розповідей постраждалих ромів, а також Постанову Верховної Ради України про відзначення щороку 2 серпня Міжнародного дня винищення ромів, передруки матеріалів про увічнення пам’яті загиблих в окремих містах України. Книжка складається з двох частин – україномовної та мовою романі, що є особливо цінним, адже свідчення мовлені по-давньому, як тепер мало хто розмовляє, і це робить їх ще й неабиякими лінгвістичними пам’ятками.

Другу книжку, про яку йдеться, можна назвати малою ромською народною енциклопедією – стільки в ній сконцентровано народної мудрости, історичної правди. Зміст, побудований на нібито побутовій тематиці, являючи собою фактично життєпис одного великого роду, охоплює значний відтинок часу – від горезвісних тридцятих, через воєнне лихоліття і повоєнні поневіряння, аж до непростих нинішніх часів.

Написана живою народною мовою, книжка змушує і заплакати, коли читаєш про людське горе, яким так «багата» доля ромів, і посміятися, коли автор описує якусь кумедну бувальщину. Відчувається, наскільки все це є близьке авторові, як він любить рідний народ, як йому хочеться зафіксувати, зберегти для нащадків те, що поступово втрачається, відходить у минуле, бо сучасна молодь багато чого вже не знає і не розуміє. Втрачається мова, з підвищенням рівня освіти змінюються погляди. Вікові традиції, завдяки яким фактично і вдалося ромам зберегтися у цьому жорстокому ворожому світі, перестають відігравати вирішальну роль, як це було завжди, але що не є головним віднедавна. Все це відображено автором щиро і відверто. За це йому велика дяка. Ця книжка може прислужитися і тим читачам – не ромам, які схочуть краще пізнати і зрозуміти своїх земляків, котрі водночас є чужинцями для них. Можливо це змінить їхні погляди і ставлення до ромів. Дуже шкода, що наклади обох книжок зовсім невеликі і до широкого загалу читачів вони не дійдуть.

Мушу, однак, додати й «ложку дьогтю», ще й немалу. Це стосується мови. Зауваживши кільканадцять щонайгрубіших помилок в україномовних текстах, я, звичайно ж, засмутився, бо хотілося б, щоб нарешті у видавництвах працювали справжні знавці державної мови. На жаль, поки що таких в Україні відчувається істотний брак. Що ж до текстів на романі, то тут вже не знаю: до кого апелювати – чи може до авторів? Але факт, що в очах аж ряботить від орфографічних ляпів. Кому ж ставити «двійку» з ромської – не ясно...