РЕЛІГІЯ У ФОРМУВАННІ НОВОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

«Закони і установлення без цінностей і співвіднесенням із тим, що виходить за межі звичайного людського досвіду, перетворюються на порожні папірці і мертві процедури», – вважає Віктор Єленський, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії НАНУ, головний редактор журналу «Людина і світ», президент Української асоціації релігійної свободи.

– Пане Вікторе, едина Європа розпочала процес прийняття Основного Закону, каменем спотикання при обговоренні якого стала відсутність у преамбулі згадки про християнську спадщину Європи. Як Ви вважаєте, згадка про фундаментальні релігійні цінності в Конституції Євросоюзу є даниною традиції створення подібних документів чи спробою окреслити національно-релігійну самобутність в мульткультурній і поліконфесійній Європі?

– Питання про згадку/не згадку християнської спадщини в преамбулі Конституції об'єднаної Європи має велику кількість вимірів й підтекстів. Звернімо увагу на, принаймні, три з них. Перший вимір – це прагнення історичних церков Старого Континенту зберегти свій привілейований статус. В деяких країнах Європи існують державні церкви (Англія, Данія, Греція, Норвегія, Шотландія та ін.), в інших – ті чи інші церкви мають особливий статус (Австрія, Італія, Іспанія, Бельгія).

Тому на спеціальній нараді, зокрема православних церков, яка відбулася півтора роки тому на острові Кріт, учасники не просто висловилися за те, що Конституція Європи має містити прозоре посилання на християнську спадщину Континенту, але й за те, щоб вона ґарантувала релігійну свободу не лише як особисте право людини, але й як право традиційних європейських церков. Такі прагнення – і це інший бік проблеми – стикаються з антиклерикальними настроями, які є сильними в багатьох західноєвропейських країнах і згадками про те, що Церква далеко не завжди була в авангарді боротьби за цінності, котрі лягли у підмурок спільного європейського дому: права людини, суверенність особи, релігійна свобода, демократія тощо.

Принагідно зазначу, що Західна Європа – очевидний виняток із загальної картини світу, який стає свідком «великого повернення релігії». Однак проблема має і третій вимір – європейська культура викристалізувалася під визначальним впливом християнства, у діалозі з ним і боротьбі, якщо хочете, з надмірними претензіями його служителів. Сама ідея єдиної Європи і її реалізація дуже щільно пов'язана з християнською демократією, а здійснена в преамбулі спроба перескочити через колосальний культурний шар між греко-римською спадщиною і Просвітництвом дійсно обрубує дуже важливі європейські корені. І нарешті: цей «стрибок» виводить, по суті, за межі європейського кола суспільства православної культури.
– Співвідношення свободи релігій і національної ідентичності є важливою проблемою, адже базова віра предків виявляється загроженою визнанням права на свободу совісті, а отже, може й призводить до формування іншої національної ідентичності. Тож, перехід від церкви національної до церкви вільного вибору є процесом еволюційно невідворотнім, позитивним чи загрозливим?

– Насправді, перед посткомуністичними суспільствами постала цілком нова для них проблема, а саме: винайдення адекватного демократичному суспільству балансу між захистом релігійної свободи індивіда і збереженням релігійної ідентичності спільноти. Фундаментальним принципом сучасного розуміння релігійної свободи є право особи змінювати релігійні переконання, полишати релігію, до якої належали покоління його предків, і приєднуватися до будь-якої іншої, а «ринок сенсів життя» пропонує цій особі нескінченну множинність виборів. Однак «стара» релігія постає для цілих людських колективів як метафізична невимовність, що єднає, через нині сущих, тих, хто вже пішов із тими, хто прийде за ними.

Певні релігійні традиції й інституції поставали визначними дійовими особами в процесах творення цієї єдності; часом, для деяких етнічних колективів вони виявлялися провідними учасниками націєтворення. На мій особистий погляд, цей баланс винаходиться там, де національній Церкві вдається стати для особи Церквою абсолютно усвідомленого вибору. Деяким Церквам це насправді вдається. Хоч проблема, як завжди, є значно складнішою – люди, які приходять до «релігійного супермаркету», поводять себе істотно інакше, ніж на звичайному базарі: вони «купують» товари, які їх не завжди влаштовують, відмовляючись від «товару», не завжди шукають йому замінників, а високий монополізм, вбивчий для звичайного ринку, не впливає часом на «релігійний ринок». Ми маємо справу з культурними системами, де релігія озброює людину і спільність могутнім символізмом, і часто цей символізм видобувається з традиційних шарів.

– Презентуючи програму нового уряду у Верховній Раді, пані Юлія Тимошенко сказала буквально таке: «Перший розділ програми присвячений тому, щоб народити справжню віру в Бога в нашому суспільстві. І це значить, що наша віра і віра наших людей потрібна не Богові, вона потрібна людині і потрібна нашому суспільству. І це значить, що ми з вами отримаємо справжній моральний стержень нашого життя». І ще: «Україна ніколи не встане з колін, поки не стане на коліна перед Богом». Прокоментуйте, будь ласка, ці урочисто проголошені, але далеко не всім громадянам країни співзвучні принципи.

– Мені важко коментувати слова прем'єр-міністра – очевидно, прерогатива такого коментарю мала б належати її речникам. Сподіваюсь, що пані Тимошенко розуміє: віра в Бога не народжується зусиллями уряду, і наразі йдеться про те, що закони і установлення без цінностей і співвіднесенням із тим, що виходить за межі звичайного людського досвіду, перетворюються на порожні папірці і мертві процедури. Принаймні, мені б хотілося, щоб підтекст тут був саме таким.

– Дехто в нашій країні вважає, що на міжнародній арені Україна має позиціонуватися як християнська держава, проте існує чітко зафіксована норма – Церкву відділено від держави. Як же в такому випадку розуміти позицію уряду і його голови про те, що «нам потрібно зробити частиною нашої освіти духовну складову. І, ви знаєте, коли я була в одній з розвинутих європейських країн і в неділю потрапила до загальноосвітньої школи, і побачила, що маленькі діти 7-8 років, які тільки почали навчатися, вони починають свій тиждень з того, що йдуть до церкви, повірте мені, це тільки дає дітям духовність, моральність, наснагу».
Отож, чи має право держава допустити Церкву в загальноосвітню школу і армію і як в такому випадку бути з релігійною свободою як гарантованим особистим правом людини? Чи не дочекаємося, що загрозливим стане залишатися атеїстом і так виховувати своїх дітей?

– Це питання потребує доволі розлогої відповіді. Говорячи про духовну освіту в загальноосвітніх школах, часто побоюються розширення зони міжцерковних конфліктів, дискримінації представників релігійних меншин, побоюються некомпетентності й моральної невідповідності вчителів, низької якості підручників тощо. Але звернімо увагу на те, що більшість опитуваних батьків, які, до речі, мають право впливати на зміст навчального процесу як батьки і платники податків, незмінно висловлюються за духовну освіту. А також на те, що практично повсюдно в Європі така освіта існує, і в тому числі в тих країнах, де запроваджено режим відокремлення Церкви і школи. Але тут мають бути дотриманими такі принципи.

Передовсім це – добровільність. Право вирішувати вивчати чи не вивчати релігію, є фундаментальним принципом релігійної свободи, що актуалізує, між іншим, проблему адекватної форми заяви про релігійне навчання. У Португалії та Польщі Конституційні суди визначили, що їхні конституції ґарантують «право на мовчання» в питаннях, які стосуються релігії. Тобто якщо формується група з вивчення, то прийнятними є лише позитивні відгуки. Особа (чи, до певного віку, – її батьки), яка не бажає відвідувати такі уроки, може про це просто не сповіщати. У деяких європейських країнах при цьому оцінки з релігії навіть не виставляються в атестати зрілості.

Другий принцип – це недискрімінаційність. Уроки релігії не можуть ображати почуття представників будь-яких релігій, мають враховувати потреби дітей з релігійних меншин і пропонувати вільний і добре обґрунтований вибір у духовній сфері. У багатьох країнах при цьому підкреслюється, що школи виховують моральну людину, а не доброго католика чи протестанта і тому надають релігійній освіті широкий загальнохристиянський, а не вузькоконфесійний характер. Зрозуміло, що при цьому не забувають і про юдеїв, мусульман чи буддистів. Навчаючи однієї релі-гії, загальноосвітня школа має піклуватися про створення подібних умов для визнавців інших релігій. Звісно, що принцип рівності має стосуватися й невіруючих або тих, кого з різних причин не влаштовує наявна програма викладання релігії. У більшості країн для такої категорії учнів запроваджено альтернативні уроки етики або морального виховання. У Бельгії спеціально обумовлено, що ці уроки не повинні захищати жодну філософську систему або надихатися войовничим секуляризмом. Втім, у деяких країнах відвідування і цих уроків не є обов'язковим. Хто навчатиме релігії? На це питання правові системи тих чи інших європейських країн відповідають по-різному, але для України важливим було б, видається, забезпечити для початку державну систему ліцензування і атестації таких вчителів.

І, звісно, якість підручників. Виявляється, навіть про християнський моральний ідеал можна написати так нудно, зарозуміло, багатослівно і з таким несмаком, що урок християнської етики обернеться найгіршого штибу бурсою. І останнє. Найочевиднішою для мене наразі є відповідь на питання: «З чого почати?» Почати варто з шкіл, які створюються церквами і ліцензуються державою, – вони мають обов'язковий компонент – від математики до фізкультури – і додаткові виклади. Словом, як у всьому світі, де існує незчисленна кількість католицьких, протестантських й інших конфесійних шкіл, що працюють у правовому полі відповідних країн.

В українському законодавстві немає заборон на такі школи, але немає й дозволу. Невелика кількість конфесійних, по суті, шкіл існує як школи національних меншин (єврейські або угорські), декотрі працюють напівлеґально. Такий стан є антиконституційним хоча б тому, що дискримінує різні типи власності. Як швидко воно зміниться залежить від чинників, які знаходяться поза релігією. Але і від релігійних лідерів щось залежить. Якщо такі школи не тільки створюватимуться, але й доведуть свою високу конкурентоспроможність на ринку освіти, то питання про непрофесійну духовну освіту в Україні виглядатиме, видається, оптимістичніше.

– Мене надзвичайно насторожує теза з програми уряду про «підтримку діяльності... релігійних організацій, спрямованих на піднесення національного патріотизму і зміцнення духовності молодих громадян». Чого-чого, а спеціалістів з патріотизму і духовності у нас розвелося неміряно, тепер до них долучаються й священнослужителі. Передбачається, що саме у них найвищий професійний рівень?

– Якщо ті чи інші програми церкви дійсно спрямовано на зміцнення духовності, то я не бачу підстав, чому держава мала б відмовити церкві у підтримці цієї програми. Церква має величезний досвід доброчинності, і якщо вона гуртує волонтерів для праці у лікарнях для невиліковно хворих або для краєзнавчих розвідок чи для роботи із дітьми, хворими на церебральний параліч і т.д. і т.п., – то чому державі їй не сприяти? Адже держава сприяла «духовним» фондам, які нічим, крім витонченого смаку при купівлі на державні кредити «мерседесів» та аґітації на минулорічних виборах, так і не виявили себе. Бо ті невідокремлені від держави, а Церква відокремлена. Тоді як Церква має, погодьтесь, досвід у плеканні любові до іншого. Хоч, звісно, Церква не повинна претендувати на монополію у плеканні цього почуття.

– Хто, на Вашу думку, здійснюватиме державний контроль за порушеннями релігійної свободи, протизаконною участю Церкви у політичній боротьбі (приклади ще досить яскраві), антиукраїнськими висловлюваннями священнослужителів, діяльністю так званих тоталітарних сект? Держкомрелігії ліквідовано під приводом невтручання держави у справи церковні, але ж проблеми залишаються, тим більше, коли в програмі уряду є розділ «Віра»?

– Це питання також передбачає розлогішу відповідь. Наразі невідомими є плани уряду у цій царині. Лише оголошено про ліквідацію Державного комітету у справах релігій «як клас».
Ризикну припустити, що він не зникне без останку, а обов'язково десь виявиться. І не тільки тому, що у Законі про свободу совісті прописаний державний орган у справах релігій і для його ліквідації треба міняти закон. Ще істотнішим є те, що функція породжує орган, а Держкомрелігій має цілу низку функцій, яку треба комусь виконувати. І їх виконуватимуть; причому якщо ліквідувати державний орган у справах релігій, то відповідні чиновники з'являться у різних міністерствах і відомствах, так що кошти навряд чи вдасться заощадити. Найкраще можливий розвиток подій можна відстежити на прикладі Росії – російській закон не дозволяє створення федерального органу у справах релігій. Але чиновники, які займаються справами релігійних організацій, є і в путінській адміністрації, і в апараті уряду, і в міністерстві юстиції, і в кожному з суб'єктів федерації. Причому в Татарстані, до прикладу, це ціла Рада у справах релігій. Втім, часом те чи інше відомство стає таким одіозним, а сама його структура й, сказати б, дух, таким очевидним гальмом на шляху реформування певної галузі, що його ліквідація виглядає необхідною і очікуваною прелюдією змін. Однак Держкомрелігій навряд чи підпадає під цю категорію.

Україна досягла цілком пристойного рівня у забезпеченні релігійних свобод, і це визнає міжнародне співтовариство. Наївно стверджувати, що це цілковита заслуга Держкомрелігій, але визнати, що він якимось чином спричинився до цього було б логічно. Далі, звернімо увагу на те, що напруга у міжцерковних відносинах, яка на початку 1990-х рр. реально загрожувала підвалинам громадянського миру в країні, неухильно пом'якшувалася і навіть спроби розіграти на минулорічних виборах дестабілізаційний сценарій, вдаривши по міжконфесійних відносинах як по слабкому ланцюгу, провалилися. Знов-таки, якась заслуга Держкомрелігій в цьому пом'якшенні певно існує. Мені також важко прийняти арґумент про те, що Держкомрелігій дискредитував себе, не виступивши проти брутальних порушень закону з боку УПЦ МП. За такою логікою, треба було б ліквідувати усі виконавчі органи влади.

Можу також припустити, що ліквідація Держкомрелігій не сприятиме реалізації президентського наміру відкрито працювати з кожною з релігій. По-перше, хтось має «відкрито працювати» – тобто йтиметься про якусь групу осіб. Однак ліквідація державного органу у справах релігій і розпорошення його функцій, скидається, здатна тільки затінити механізм прийняття рішень у цій сфері. Причому першими відчують на собі ліквідацію Держкомрелігій релігійні меншини. Якщо домінуючі Церкви легко додзвонюватимуться до губернаторів і вирішуватимуть питання, то іншим це буде значно важче, а декому взагалі неможливо. При цьому варто врахувати, що в Україні навіть найбільші Церкви в деяких областях опиняються у ролі релігійних меншин. До речі, ліквідація Держкомрелігій не сприятиме ще одному важливому завданню нової влади – завданню склеювання країни, оскільки неминуче призведе до посилення реґіональних церковних політик, жертвами яких незмінно виявляються Церкви, які в області становлять меншість. Між іншим, багато хто з впливових релігійних лідерів країни вже повідомили, що не у захваті від цієї новації.

– Щиро вдячні за можливість спілкування, сподіває-мось, що відтепер постійного.

Розуміючи надзвичайний інтерес читачів до
заторкнутих проблем, запитання формулювала
Тетяна Хорунжа.