«ХТО ЗАХИСТИТЬ АВЕЛЯ?»

Інтерв'ю, що його дала газеті «День» письменник, культуролог, завідувачка кафедри україністики Римського університету «Ла Сап'єнца», науковий співробітник Інституту літератури НАН України Оксана ПАХЛЬОВСЬКА надзвичайно містке за суттю, в ньому заторкуються найважливіші проблеми сучасного життя України й українців. Не маючи змоги опублікувати його повність, наводимо лише вибрані нами фраґменти, розраховуючи, що читачі неодмінно прочитають повний текст. Адже це рідкісної ваги слово інтеліґентної людини.

Образ України – це образ «до» і «після». До помаранчевої революції – й після неї. До помаранчевої революції це була країна, яка впевнено йшла до свого небуття, до зникнення, до розчинення в євразійській пустелі. Помаранчева революція виявила несподівану енергетику, глибоко приховані – інтелектуальні, моральні – ресурси нації. Ця подія змусила Європу подивитися на Україну іншими очима. Хай на не офіційному поки що рівні, але Європа почала себе питати про евентуальність інтеґрації України до ЄС.

Однак осінь 2004-го – це був момент, пік напруження, екстрим. Цей момент обов'язково має стати процесом, – щоб і справді стало можливим зробити незворотним цей поворотний пункт в історії країни. В цьому вся проблема: для перетворення моменту в процес потрібно більше сил, рішучості, свідомості. Інакше кажучи, потрібні моральні якості, які тривають у часі, які консолідуються не в мить найвищого випробування, а щоденно, без героїки, без прапорів, без музики.

Власне, моральний вимір – це і є той вимір, де зустрічаються громадське і культурне життя. Тому в цьому сенсі й у громадському, й у культурному житті, з одного боку, відбувся великий поступ. А з другого – цей поступ ще не закріпився остаточно ні в психології суспільства, ні в стратеґії держави. Фактично долю країни вирішують мінімальні відсотки на чергових виборах. І чим мінімальніші відсотки – тим ширший простір для закулісних політичних ігор. Це дуже небезпечно. Звідси – відчуття стагнації країни, яка ще не зробила рішучого кроку щодо свого цивілізаційного вибору. А зараз питання цивілізаційного вибору – це питання життя і смерті. Цей вибір може бути лише між Європою та Євразією. Облишмо евфемізми. Будь-яка людина, яка має елементарні знання про західний світ, знає, що європейський простір має ту динаміку розвитку, яка дозволяє всім компонентам суспільства знаходити свою роль у житті, будувати перспективу. Євразійський простір – територія застиглих категорій, політичної риторики.

Простір, де немає руху, де історія іде по колу. Це – ментальний спадок Чінґісхана. Недарма його називають «лицарем Апокаліпсису». Власне, це і є якийсь розріджений апокаліпсис. Країни, які перебувають в євразійському просторі, не мають відчуття конкретного майбутнього. Вони живуть задушливим життям сьогодні в очікуванні якоїсь есхатологічної месіанської перспективи, яка обертається черговим обвалом, а в кращому разі, – черговим свинством. Тому проблема вибору – проблема не сьогоднішньої політичної кон'юнктури, а культурних категорій, що тривають вже століттями…

Ми занурені в рімейк феномена, який французькі лінгвісти свого часу назвали «радянська мова». Йшлося про риторичну, не наповнену жодним змістом вербальну плазму, де кожне явище можна було назвати згідно з актуальною на той момент ідеологічною потребою: «інтернаціоналізм» насправді означав виховання ксенофобії, режим ідентифікував себе у понятті «демократії». Ця «мова влади, яка стала владою мови», спричинилася до тяжких ушкоджень не лише інтелекту, а й психіки і моралі суспільства. Сьогодні ця «радянська мова» повернулася у формі «пострадянської» мови.

Уявна «модернізація» часто має вигляд культурного вандалізму. Нав'язується «десакралізація» в суспільстві, яке пережило профанацію основоположних екзистенційних і культурних цінностей. Свобода слова як один з пілястрів демократії тут часто перетворюється на вседозволеність. Так і політики – вони проголошують рух України до євроантлантичних структур через референдум, а самі тим часом непрощенно мало зробили для «десов'єтизації» суспільної ментальності, для вкорінення в ній реального знання про те ж НАТО чи ЄС. Так що в певному сенсі частина суспільства, репрезентована Майданом 2004-го, по суті, виявилася набагато зрілішою від власної еліти. Люди часто не знають, як розшифровуєься НАТО…

Неможливо реалізувати конкретні кроки в цьому напрямі, маючи за плечима широкі категорії суспільства, які впродовж десятиліть навіть не визирнули на світ з ментальної в'язниці. Ірраціональна зненависть до НАТО – це насамперед вплив російського комплексу меншовартості, комплексу уявної супердержави з реальними стандартами життя країни третього світу. Вже не кажучи про цілковиту відсутність найелементарнішого аналітичного мислення. Якби НАТО перестало бути стримуючою силою для тероризму, для проліферації військових режимів у деспотичних країнах, для китайського, зрештою, Дракона, то чи не першою здобиччю цих сил могла б опинитися саме Росія?

Основна ж біда – у глибокій неморальності тієї частини суспільства, виразом якого є пострадянський політичний клас. Цей клас роками гріб фінансову допомогу з Європи і США, вигадуючи при цьому «багатовекторність», «нейтральність» та інші фіктивні концепції, щоб і західні гроші покласти в кишеню, і зі східним «старшим братом» випити. Візьміть, наприклад, той же Луганськ, що оголосив себе «територією без НАТО». Проте там працюють НАТівські спеціалісти, там НАТО надає кошти на перепідготовку військовослужбовців Збройних сил України, звільнених у запас, допомагає цим військовим адаптуватися до мирних форм життя.

Де ж логіка? Або нещодавно, коли Америка нам надала одноразові комбінезони для боротьби з пташиним грипом в Криму, – чи треба було, щоб феодосійські пенсіонерки викинули їх у море та й одяглися для цієї справи в надійні російські «ватники»... Ці категорії населення живуть за межами історичного часу. Ті, хто сьогодні є проти НАТО, вчора посилали на заклання власних дітей в Афганістан. І сьогодні послали б їх у Чечню. А онуки їхні тікатимуть з України – ворогами України, але й не «друзями» Росії, а так, анонімним безрозмірним людським матеріалом для «багатовекторного» вжитку на світовому ринку.

Приклад останніх подій у парламенті: депутати розвішують полотнища проти НАТО, а реальна причина – не лише страх перед можливим консенсусом проти депутатської недоторканності, а й свідомість того, що евентуальний вхід України в НАТО неминуче підставив би під удар всю систему корупційних схем і в політиці, і в економіці. Так про яку ж інтеґрацію йдеться, якщо країна ще не готова до неї за жодним із параметрів? Взяти хоча б наші дороги – точне відтворення відомих усьому світові неможливих російських доріг. Цікаво, до речі: дорога – це символ. Країна, яка має погані дороги, не знає, куди йде.

Радянська система залишила такі прірви невігластва і цинізму, що в них може впасти ще не одне покоління. І ні політики, ні інтелектуальна еліта не мають права цього не знати. І не мають права не боротися з цим явищем.
Люди часом «бояться» Європи саме тому, що не мають достатньо інструментів для визначення своєї культурної ідентичності. Ось тому інтелектуальна, культурна інтеґрація в Європу має передувати політичній…

Наприклад, взяти хоча б фактор русифікації. Історія русифікації не написана. Насправді йдеться не про той чи інший «указ», а про унікальний механізм нищення підкореної культури, який став бумерангом для «метрополії». Росії великою мірою вдалася операція відчуження значної частини українського суспільства від його власної культури. Але результат той, що Росія, яка за рахунок русифікованої маси розширила «русский мир», наситила цей «мир» неокультуреними верствами населення, які сприяли відчуженню від культури самої російської мови. Той плебеїзований, спотворений варіант російської мови, яку захищають певні діячі в південно-східній Україні, на території легендарного ПІСУАРу, – це люмпен-мова, яка має руйнівну дію насамперед стосовно російської мови.

Від суспільства, що виросло на радянських піснях, а потім – на російській попсі, ви не почуєте рядка Пастернака, Мандельштама та навіть і Лєрмонтова. Загалом колоніальна культура відбиває специфіку імперії. Як-не-як, Індія звільнилася від британського колоніалізму, не втративши своєї культурної ідентичності, й вступила в третє тисячоліття економічно потужною демократичною державою. А спадок російського колоніалізму – це позбавлена ідентичності така собі гігантська Миргородська Калюжа, історія якої полягає в її об'їжджанні. Спочатку – за годинниковою стрілкою, а потім – проти. І так увесь час.

Українська культура і українська мова врятувалися лише тому, що з давніх часів мали диверсифікований поліморфний культурний код, були підключені до європейської цивілізації, до латинської мови, до польської. Відомий політолог Ральф Дарендорф сказав якось украй цікаву річ: кордон демократичного світу збігається з кордоном поширення латинської культури. Справді, в XVI-XVII ст. неолатинська культура була невід'ємною частиною української літератури. І фактично лінія поширення цієї культури збігається сьогодні з кордоном демократичного електорату. Через латину Україна була прилучена до Європи. Через те в радянські часи в Київському університеті була взагалі закрита кафедра античності. А ректор Львівського університету і нинішній міністр освіти Іван Вакарчук вже кілька років як ввів латину на всіх факультетах свого університету. От і порівняйте з Луганським університетом, де за вживання української можна отримати і струс мозку. Тому цивілізаційна лінія поділу між Європою та Євразією визначається насамперед культурою. І Росія фактично бореться проти Європи на теренах України, стаючи завдяки цьому дедалі менш європейською і дедалі більш азійською реальністю.

Є дуже цікаві дослідження польсько-британського соціолога Зиґмунта Баумана, який написав багато робіт про постмодерний світ як про «розріджене», «плитке» суспільство самотності, в якому немає коріння, прив'язаності до жодних стабільних вимірів життя. Це – наслідок ґлобалізації, нової інформаційної системи, яка прийшла з комп'ютером; технології, що зумовила нові форми роботи, переміщення по світу, а отже, викликала ідентитарні кризи. Ці процеси стосуються й України. Але автоматично переносити такі категорії на український ґрунт – все одно, що сказати: «Паризький 1968-й – це те саме, що Празький 1968-й». Анітрохи. Бо в Парижі молоді маоїсти громили кафедри, протестуючи проти Влади як такої, а в Празі молодь самоспалювалася, захищаючи свою Батьківщину від радянських танків. В плані історично-культурного досвіду між Заходом і Сходом Європи досі ще пролягає не одна прірва, над якою не надто обачно грати в «довгу лозу».

Подолати острах перед Європою можна лише через усвідомлене знання своєї культури як невід'ємної частини європейського процесу.
Нещодавно в Лос-Анджелеському університеті було проведене дослідження з метою прогнозу: скільки часу потрібно східноєвропейським державам на подолання наслідків комуністичної системи? Виявилася цікава закономірність. Чим ближчою була країна до Росії, тим більше часу їй треба для досягнення стандартів західного світу. Якщо Словенію вже зараз називають слов'янською Швейцарією, то Румунії потрібно 50 років, Угорщині – 35, Чехії – 25 років. Болгарії ж, яка мала сумнівний «привілей» бути «кращим другом російського слона», потрібно не більше не менше як... сто років!

Ось наслідок тієї «східної» цивілізаційної приналежності, яка блокувала розвиток всього велетенського східнослов'янського ареалу. Питання: отже, скільки років потребувала б Україна для досягнення стандартів західного світу?! Двісті?
І саме через те (на жаль!) поняття «місії» ще довго може не втратити свого сенсу. Але, як на мене, то зміст його має бути не патетичний, а конкретний, навіть, якщо хочете, прагматичний. Це означає, що в наших умовах зобов'язання і відповідальність на сьогодні приречені бути більші від звичайного. Східноєвропейським країнам довелося тяжко працювати над своєю євроінтеґрацією. І почали вони цей процес ще задовго до падіння Берлінського муру. Якби вже тоді Україна рухалася в цьому напрямі, як Польща, зараз вона б не зависала періодично над цією порожнечею. А нині кожен пропущений день стає втраченим роком, а кожен пропущений рік стає втраченими десятьма роками. Тому практично вже не можна наздогнати у позитивний спосіб ситуацію. Її можна тільки намагатися наздогнати у спосіб травматичний.

Необхідні далеко не безболісні реформи, щоб Україна стала прийнятною для вступу в ЄС і НАТО. Популізм у політиці, паразитарна, з одного боку, і рабська – з другого, свідомість значної частини суспільства будуть гальмом для необхідних перетворень. Що можна сказати донецькому шахтареві, який, щоразу піднімаючись на поверхню з пекла, йде голосувати за тих, хто прирік його на це неіснування? Коли він навчиться думати: «Я маю право на життя»? Очевидно, щось пороблено цьому суспільству. Зрештою, не треба тішити себе ілюзіями. Тоталітаризм в інших країнах все-таки тривав короткий відтинок часу, а в нас – 70 років. Це означає, що саме тут був для цього сприятливий суспільний ґрунт.

Хоч як сумно це говорити, сьогодні жодне з дорослих поколінь в Україні краще жити не буде через те, що це суспільство не хотіло, не змогло і не було готове захищати своїх інтересів із початку незалежності. Якщо Україна не захищає власні інтереси, то хтось захищатиме свої інтереси – проти неї та за її ж рахунок.

Тому за будь-яких умов єдиний напрям для виживання, а потім і життя – це Європа. Європа є дуже складною і зовсім не безпроблемною реальністю, що творилася століттями. Але її благословенний культурний код – єдність у розмаїтті – заснований на ідеї центральності людини. Євразійський світ, навпаки, комплектується завдяки омолоґації, уніфікації всього сущого, бо центральною в ньому є не людина, а держава, і не сама держава, а – тотальна Влада. Проте культурну трансформацію в напрямі демократії не можна забезпечити «зверху». Ідею центральності людини має засвоїти і освоїти все суспільство. Коли кожна людина знатиме, що її не можна образити, принизити, з нею не можна повестися брутально на жодному з рівнів її існування, – тоді громадянин України перестане відчувати острах перед Європою, бо зрозуміє, що тут його історичне коріння.

Але я згадую коментар Адама Міхніка в його «Gazeta Wyborcza» на ранок після того як Польща офіційно стала членом ЄС 1 травня 2004 р. Слова одного з протагоністів «Солідарності» звучали незвично втомлено. Приблизно так: ми зробили свою справу. Тепер черга за вами.
Сьогодні такі слова можна – і треба – сказати молодшим поколінням. Це вони мають вибирати, в якій їм країні жити.
Після війни Німеччина лежала в руїнах, зганьблена на весь світ, в Італії їздили на ослах, Норвегія була однією за найбідніших країн Європи, Ірландія перебивалася картоплею. За якийсь десяток років Німеччина стала однією з найнадійніших демократій Європи та економічним її локомотивом, Італія пережила «економічний бум», Норвегія стала чи найбагатшою країною Європи, навіть не будучи членом ЄС, а Ірландія – «кельтським тигром». За цим стоять не чудеса а ля Гаррі Поттер, а воля до життя, вміння працювати, національна гідність, зрештою. «Етична праця», як кажуть англійці.

Я дуже люблю цей «геній Європи», цей пульс життя, якому цілковите чуже «східне» заціпеніння. А починала я працювати в умовах, коли здавалося, що побудувати процес рецепції україністики в тій же Італії було практично неможливо. Але я вірила в те, що це необхідно. Як там у Канта: мушу, значить, – можу.
Великою мірою культурна дезорієнтованість суспільства пов'язана з тим, що у нас імпорт домінує як в економіці, так і в культурі: імпортовані терміни, поняття, теорії, явища, при тому не враховано глибину ушкодження цього суспільства, його примусову деґрадацію, рівень його відчуження від власної культури – і від культури взагалі. Тому завдання інтелектуалів – повернути суспільству його ж власну культуру, вивівши її з радянського виміру – в європейський. І це таке важке й важливе завдання, що не буде перебільшенням назвати його «місією»...

Я цілковито згодна з терміном Джеймса Мейса [про те, що наше суспільство – постґеноцидне]. До цього можна тільки додати, що це також суспільство і постхристиянське. Адже насильницький і варварський радянський атеїзм не мав нічого спільного з послідовною секуляризацією, яку пережив Захід, – в добу Ренесансу, Просвітництва тощо. Саме звідси – безрозмірний цинізм і моральний анальфабетизм (невіґластво. – Ред.) у цьому суспільстві. Через Голодомор відбулася не лише етнічна, а й моральна підміна нації, підміна людини як такої. Людині було заборонено ховати своїх мертвих, оплакувати їх і пам'ятати. Ба більше, для того, хто вижив, його замордовані рідні мали стати ворогами. В дохристиянській античності сюжет з непохованим братом Антігони став однією з найбільш емблематичних драм: супроти земної влади, що забороняє поховати тіло брата, Антігона покликається на моральний закон богів. А в нас «рахунок» – на мільйони. Приклади такого садистського єзуїтства – поодинокі в історії. Але в радянській системі саме жорстокість була умовою «ініціації» в Систему.

Людина вийшла з цих ідеологічних катакомб глибоко ушкоджена, нечутлива до минулого, сліпа до сучасності. Порівняно з кошмаром пережитого кожна кинута їй кістка здається учтою – і пострадянський політичний клас грає на цьому ось уже 17 років. Тому проблема реконструкції історії як побудови пам'яті в такому суспільстві стоїть дуже гостро. Але річ не тільки у фактах. Звичайна людина може й не читати історичних розвідок, але вона повинна знати, що її особисте життя, життя її предків, її родини у вузькому значенні – й широкому сенсі родини як нації – найвища цінність. Якщо ж проголошується, вслід за Фукуямою, що ми повинні бути «вільні» від історії, що займатися проблемами смерті селянської цивілізації – це «народництво», що увага до ґеноциду – це «некрофілія», вважаймо, що Імперія як машина знищення людини досягла своєї мети.

Голодомор не може бути фактом для згадування лише в роковини. В такі моменти неуникні якісь моменти риторики. Роковини мають бути лише сигналом повернення до потреби пам'яті, до потреби знання свого минулого, але насамперед – до милосердя, до християнського виміру відчуття людини. Це має бути щоденною пам'яттю – так, як кожна людина має потребу час від часу іти на могилу своїх рідних, згадати їх і все, що пов'язувало з цими людьми, які завжди залишаються дорогими, оплакати їх. Постґеноцидне суспільство – не просто те, яке втратило мільйони свого населення. Це – суспільство, яке не пройшло очищення пам'яттю, катарсисом, каяттям.
Нещодавно на Заході проходила кампанія «Не торкайте Каїна». Йдеться про боротьбу проти смертної кари. Мене завжди дуже вражав цей рух: політики й інтелектуали об'єднуються, щоб захистити убивць. Щоразу, коли десь по світу скасовувалася смертна кара, в Колізеї запалювалися вогні на знак того, що врятоване одне людське життя. Життя злочинця! І постає така ніби елементарна думка: а хто захистить Авеля?

Є сили, які захищають Каїна. Але це в західному суспільстві, центром філософії якого є абсолютна цінність людського життя. А наших Авелів убивали мільйонами. Однак досі ця наша національна катастрофа не стала остаточно в ряд абсолютних катастроф, як Голокост, визнаних світом. І це не лише результат «схеми історії союзників», про яку говорить Норман Дейвіс у своїй «Історії Європи», тобто небажання алеатів Другої світової порушувати «незручні» для Росії питання. Це також і результат недостатнього зусилля з нашого боку захистити «нашого Авеля» – і в себе в країні, й за її межами. Хай захистити посмертно, але захистити. В наших мертвих нікого немає, крім нас.

Це місія? Мабуть, так. Але насамперед – моральний обов'язок. І треба пам'ятати, що це дуже складне завдання. Свого часу в Італії в авторитетному геополітичному журналі «Limes» (2004, № 6) вийшла друком стаття «Автобус Сталіна. Нотатки для Панегірика», в якій стверджувалося, що Сталін мав право депортувати мільйони людей, позаяк такими були закони його держави. Так що куди нашим печерним комуністам до таких «висот» «ліберальної думки»! Коли я запитала у редактора, як вони могли надрукувати цей матеріал, у відповідь почула: «У нас плюралізм...». Однак якби комусь заманулося сказати, що Гітлер зробив Голокост, бо такими були закони його держави, за подібне твердження в Європі можна потрапити до в'язниці. Чому? Тому що нація, яка стала жертвою Голокосту, зуміла захистити своїх мертвих! І, зокрема, й за це вона заслуговує на щонайвищу пошану. Єврейський народ зумів довести, що найбільша і найменша жертва в його історії заслуговує на повагу і пам'ять, а хто цієї думки не поділяє, не гідний називатися людиною.

А ми навіть не знаємо розмірів нашого кладовища. І не тільки ж Голодомор, а Вінниця, Биківня, на місці якої мало не зробили колись автобусну станцію, – ми все ще продовжуємо жити на непохованих останках наших співвітчизників. Нещодавно по радіо було повідомлення про те, що чоловік у Західній Україні розкопав цвинтар, де поховані жителі Східної України, що приїхали в Західну в пошуках хліба. Їх убили НКВДисти. Убили, як завжди, пострілом у тім'я. Більше того, розтрощили їхні кості, коли люди були ще живими. Для ґарантії.

Можна, звичайно, знайти виправдання цій амнезії. Суспільство, яке впродовж десятиліть, сказати б, вегетувало у гігантській катівні, настільки звикло до тортур і приниження, що навіть втратило больовий поріг. Але саме це і є вияв рабської психології, який ризикує стати у свою чергу запрошенням до нових знущань. Подібного ставлення до себе немає в балтійських народів – всі вони виставили не лише моральні, а й матеріальні рахунки до Росії за злочини проти цих народів: розстріли, репресії, депортації. Ні поляки, ні чехи не дозволять нікому – ні самим собі, ні світові – забути їхні жертви. А у світі поважають лише народи, які поважають самих себе.

І це теж одна з ознак тих ґлобальних геополітичних змін, які відбуваються сьогодні у світі, зокрема, в історії слов'янської цивілізації. Слов'яни нині переживають драматичний поділ на слов'ян-європейців і слов'ян-НЕєвропейців . З першими рахується Європа, Америка і світ. Другі в перспективі ризикують стати «підножним кормом» для коней майбутнього Чінґісхана. І одна з кардинальних ліній поділу між європейськими та неєвропейськими слов'янами проходить по кордону пам'яті.

Ще задовго до вступу Польщі до ЄС, 2000 року, видатний дослідник польського романтизму Марія Яніон написала книжку «До Європи – так, але разом з нашими мертвими». Ось справжня формула інтеґрації до Європи. Для нас має стати аксіомою переосмислений картезіанський вислів: «Я мислю, отже, я існую»: «МИ ПАМ'ЯТАЄМО, ОТЖЕ, МИ ІСНУЄМО». У постґеноцидному суспільстві саме пам'ять – це той дантовий Верґілій, який виводить людину з пекла минулого на свободу.

«День», №19, 2 лютого 2008

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2008
Дизайн та підтримка- О. З.