МЕРЦИШОР У БІЛІЙ ЦЕРКВІ

Олександр РИБАЛКО,
спеціально для «Форуму націй»

Щороку у березні румуни та молдавани відзначають свято приходу весни – «Мерцишор». Аналогічне свято також існує в болгар, які називають його «Мартєніци». За традицією в цей час люди чіпляють на свій одяг червоно-білі кутики, які вони носять впро-довж місяця, а потім розвішують на фруктових деревах. Вважається, що це приносить щастя на цілий рік.

В Україні також не забувають про це свято, зокрема на Закарпатті, де компактно проживають румуни. У Рахівському районі Закарпатської області є село, яке називається Біла Церква, де вже понад десять років поспіль проводиться фестиваль румунської культури на честь свята Мерцишор. Цього року святкування відбулися 9 березня.

Село Біла Церква розташоване неподалік від Солотвина, відомого своїми соляними копальнями, вздовж берега річки Тиса на самому кордоні з Румунією. В селі дійсно стоїть світла, майже біла церква, через яку, напевно, воно й отримало свою назву, що румунською звучить як Бісеріка Албе.

Нині переважну більшість мешканців села складають етнічні румуни. Та й взагалі дух «румуньства» тут є присутнім скрізь – двомовні україно-румунські вказівники села на трасі, двомовні вивіски у самому селі, мовою викладання в місцевій школі та мовою спілкування серед місцевих мешканців тут також є румунська. Блукаючи селом ще можна зустріти старовинні традиційні будиночки з верандами, оздоблені характерним різьбленням по дереву. Але в сучасних двоповерхових будинках також деінде можна простежити мотиви, притаманні традиційній румунській архітектурі.

Колись у цьому селі жили не лише румуни. Про це свідчить старовинний єврейський цвинтар, який ще й донині зберігся, але впритул до нього вже побудовано хати та поставлено паркан. А меморіальна дошка на будинку школи з надписом «1944-2004. Євреям с. Білої Церкви, загиблим під час Голокосту» нагадує нам про трагічні події тих часів, через які напевно й занепало життя єврейської громади у селі.

На відміну від інших карпатських місцин, закарпатська Біла Церква не користується шаленою популярністю серед туристів, тому тут не дуже звикли бачити лижників, курортників чи то просто екскурсантів.

Відтак можна спокійно насолоджуватися місцевими гірськими краєвидами, посидіти на березі Тиси, обпершись на прикордонний стовп, споглядаючи за спливаючою водою, вдивлятися у далечінь, де вже видно будиночки сусідньої Румунії. До речі, по той бік кордону розташовано українські села.

Попри відсутність туристів гостям тут щиро раді. Вас запросто можуть запросити у гості, пригостити «халуштє» (голубцями з рисом та м'ясом) і домашнім вином. Якщо місцеві вам скажуть «мерев ля кавеі» («ходімо на каву»), то окрім власне кави неодмінно запропонують чарочку-другу місцевої оковитої й поцікавляться вашими справами, не очікуючи нічого навзаєм.

Але цього дня на гостей чекали. Від самого ранку у селі почали готуватися до свята. Заздалегідь причепурили будинок культури, прикрасили державними прапорами України та Румунії, навели лад в етнографічному музеї, в якому зберігаються предмети побуту, старовинний одяг, посуд, яскраві килими, зібрані місцевими краєзнавцями.

Свято розпочали урочистим відкриттям погруддя видатному румунському поетові Міхаю Емінеску, встановленому біля будівлі школи. Крім представників органів Закарпатської обласної та Рахівської районної влади, на офіційну церемонію відкриття пам'ятника також прибули Генеральний консул Румунії у Чернівцях Ромео Синдулеску, представниця мерії румунського міста Сіґет і багато інших гостей.

А попереду на всіх чекав концерт у будинку культури, який розпочали господарі. Місцевий шкільний гурт «Мукурел» показав уривок старовинного обряду румунського весілля.

Виступали фольклорні гурти із сусідніх закарпатських сіл, де компактно проживають румуни – Нижньої Апші (колишньої Діброви), Великого Бичкова, Середнього Водяного, Добріка, Солотвина. Фестиваль у Білій Церкві не обминули своєю увагою й колективи з Румунії – прибули виконавці народних танців та пісень з Сату Маре та Сіґета.

По закінченні концерту гостей запросили до столу, де частували мамалигою та халуштє. Лунала румунська музика. Нікого не треба було вмовляти йти до танцю. Танцювали всі. Пити-їсти можна й вдома. А от разом потанцювати – оце саме те. Неформальне святкування тривало до опівночі.

Приємно вразило те, що румунська молодь з обох берегів Тиси щиро, не на публіку чи то задля фестивалю, поважає, цінує та щиро любить мову, музику, пісні, танці свого народу. Немає потреби переконувати їх у тому, що, мовляв, «треба плекати рідне слово та пісню». Вони це й так самі добре знають і відчувають.

Але чому тоді в інших реґіонах нашої країни представники інших етносів віддають перевагу російському шансонові та попсні? Така собі загадка, що й годі сподіватися розгадати. Не буду ламати голову. Краще послухаю народні румунські мелодії Мараморщини та згадаю, як було добре у Білій Церкві на Закарпатті, яких привітних і гостинних людей я там зустрів. До наступного Мерцишора.