УКРАЇНА ІНША

	В артцентрі Павла Гудимова, екс-учасника групи «Океан Ельзи», «Я галерея» (по вулиці Волоській, на Подолі) пройшла виставка серії робіт фотографа Олександра Чекменьова «Вуличні портрети», або «Вуличні люди». Олександр Чекменьов – наш колеґа. Ми працювали з ним багато років у різних виданнях і можемо засвідчити, що це просто унікальна людина.
Фото Василя АРТЮШЕНКА

Редакційне фото завжди має бути ситуативним, оперативно зробленим і достовірним. Начебто все просто.

І журналісти завжди покладалися на Сашка стовідсотково, знаючи, що все буде виконано вчасно, якісно, знали, що запропонує він багато варіантів однієї теми, і все це буде аж ніяк не ординарне. Вже не працюючи разом, ми залучали його до роботи (так пишуть у титрах фільмів) як спеціально запрошену зірку.

Потім з'явився проект «Останнє фото», удостоєний міжнародної премії. На світлинах були старші люди, що фотографувалися на свій останній паспорт. І роки, що пройшли, і нелегкі долі, і безпорадність старості, і бажання зберегти гідність у негідній ситуації. Все було в тих фотопортретах цілого покоління країни, що йшла у минуле.

Чим цікава нинішня виставка? Рідної Луганщини людей майстер знімає, не намагаючись анітрохи прикрасити дійсність. Бомжі, п'янички, діти вулиці. Марґінали, Інша Україна.

Фотографа насамперед цікавила таємниця цих людей: чому ж вони стали такими? Чому дійшли до такого життя? Чому в них виразки на ногах, немає зубів, пальців, а незмінний супутник – склянка горілки? Навіть у стандартних ситуаціях він бачить образливі парадокси нашого життя. Але всі ці люди йому надзвичайно цікаві.

«Я не можу точно сказати, чому ці люди вулиці так мене приваблюють. Люблю їх, напевно, – зізнався «Дзеркалу тижня» Олександр Чекменьов. – Вони підкуповують мене саме своїми усмішками. Якщо політик посміхається, то видно фальш. А ці – сама добродушність! От і все. Уявіть, багато хто з них просив у мене знімки, за які пропонували останні гроші. Виходить, що вони цінують фотографію! Коли ви помітили – всі ці люди відкрито дивляться в об'єктив. Я ж, коли їх знімаю, так само їм усміхаюся. За все, що зняв до 1997 року, не отримав ані копійки.

А в 1997-му цикл цих фотографій зацікавив одну з київських газет. Те, наскільки я виклався в зніманні до 1997 року, повернулося сторицею тепер, через десять років. Багато хто може звинуватити мене в «непривабливому» поданні Луганщини.

Але такі люди є в кожному обласному центрі й у кожному селі. І немає тут ніякої політики чи поділу на Схід і Захід. Це «вуличні портрети». Тут немає прив'язки до якогось реґіону. Якби я був у Західній Україні, то знімав би таких самих жебраків. Адже нашим політикам, грубо кажучи, однаково, що відбувається з усіма цими громадянами…»

Тетяна ХОРУНЖА

Фото з альбому
«Чорно-біла фотографія. Олександр Чекменьов». – К.: артбук, 2008