ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД РОЗВ'ЯЗАННЯ МОВНИХ ПРОБЛЕМ:
ЯК ЙОГО ЗАСТОСОВУВАТИ В УКРАЇНІ?

Володимир КУЛИК, кандидат політичних наук Інститут політичних
і етнонаціональних досліджень НАНУ ім. І. Кураса

Застосування закордонного досвіду розв'язання тих чи інших проблем стало постійною темою українського політичного, медійного й наукового дискурсу від кінця 1980-х рр. Найчастіше українські автори посилаються на країни Заходу, відбиваючи й водночас утверджуючи цим його сприйняття як зразка облаштування суспільного життя. Різноманітність досвіду західних країн дає їм змогу вибирати серед різних варіантів той, що найбільше відповідає власним орієнтаціям. Це особливо стосується мовної проблеми.

Ті політики, журналісти та науковці, що обстоюють роль української мови як головної публічної мови нашого суспільства, посилаються на європейські нації-держави, в переважній більшості яких титульна мова безперечно панує. Натомість ті, що прагнуть зберегти в Україні майже необмежену присутність російської мови, посилаються на дво- й багатомовні країни. В кожному випадку, посилаючись на позитивні, з їхнього погляду, аспекти мовної політики певної країни, автори не згадують про інші аспекти, які цьому привабливому образові суперечать. А головне, майже всі такі посилання іґнорують конкретні характеристики й специфічний контекст мовної політики у згадуваних країнах, що зумовлював успіх чи невдачу їхньої мовної політики. Саме ці специфічні характеристики та контексти слід вивчити, перш ніж рекомендувати українським урядовцям і політикам запозичувати досвід тієї чи іншої країни.

Чинники успіху чи невдачі

Говорячи про умови успішності певних заходів, треба сформулювати самі критерії успіху та невдачі, що в мовній політиці є не зовсім очевидними. Влади багатьох країн уважають, що країні буде краще, якщо всі громадяни говоритимуть однією мовою, задля чого меншини й тим паче міґранти мають опанувати мову більшості, а з часом і цілком перейти на неї – принаймні в публічному мовленні. Втім, останнім часом деякі держави певною мірою сприяють захистові мов, яким загрожує зникнення, та вможливлюють або навіть заохочують уживання мов традиційних і, рідше, міґрантських меншин. В обох випадках, одначе, здійснення відповідної політики можливе лише тією мірою, якою вона не підважує суспільної єдності та стабільності, яка є, на нашу думку, оптимальним критерієм успішності мовної політики.

Головні чинники, які зумовлюють успіх чи невдачу мовної політики, можна поділити на чотири категорії. До першої категорії належать соціально-демографічні характеристики мовних груп. Найочевиднішою з цих характеристик є співвідношення чисельності груп, тобто наявність явної більшості й однієї чи кількох меншостей або ж двох чи більше приблизно однакових за чисельністю груп. У першому випадку влада зазвичай вимагає пристосування меншостей до мови більшості, що сама при цьому може мов цих меншостей не вчити. Натомість у країнах із не дуже відмінною чисельністю головних мовних груп можливе й більш-менш рівноправне співіснування двох чи навіть кількох мов, і панування однієї з них. Іншим важливим чинником є спосіб розселення носіїв поширених мов.

Розпорошення меншин уможливлює перевагу мови більшості в усіх реґіонах країни, створюючи сприятливі умови для її вживання як головної мови всіх публічних ділянок. Натомість зосередження членів меншини на певній території дає їм змогу опиратися марґіналізації своєї мови, особливо за умов демократії. Неабияку роль відіграє також рівень урбанізації мовних груп. У сільській місцевості менша інтенсивність контактів між носіями різних мов сприяє збереженню кожної з них, тоді як у містах меншинні мови зазвичай можуть пережити зміну поколінь лише в окремих ґетто. Важить і соціально-професійний статус носїв різних мов у суспільстві, адже вище соціальне становище дає людині змогу накидати умови комунікації тим, хто перебуває нижче від неї. Тому асиміляція зурбанізованих меншин із низьким соціальним статусом здебільшого відбувається навіть без репресивних заходів держави, завдяки прагненню їхніх членів забезпечити можливість успішної кар'єри собі чи бодай своїм дітям.

Друга група чинників стосується мовних репертуарів членів суспільства, тобто інших, крім рідної, мов, що їх вони більшою чи меншою мірою знають і, отже, можуть (хай і не завжди хочуть) уживати. Мова, котру знають – як рідну або чужу – більше людей, має кращі шанси на використання в спільних для членів різних груп практиках, аніж та, котру знають менше. А якщо в країні є мова, яку знає майже все населення, то саме вона найчастіше стає й мовою міжгрупового спілкування, й офіційною мовою держави. Вивчення найпоширенішої мови не лише найлегше забезпечити, адже навчати треба найменшу кількість людей, а й спонука вчити її найбільша, бо її знання дасть змогу спілкуватися з найбільшим числом людей у своїй країні, а часом і поза нею. Тому члени мовних меншостей найчастіше є двомовними, тоді як члени більшості зазвичай не знають жодної з меншинних мов. Утім, масштаб вивчення певної мови залежить також від її суспільного статусу, що визначає, які практики стають доступними для індивіда внаслідок її опанування. Мову, використовувану в роботі державних органів чи інших престижних суспільних ділянок, люди хочуть учити навіть у тому разі, якщо нею (поки що) говорять не дуже багато людей.

На успіх чи невдачу певної мовної політики впливає також ставлення мовних груп до мов одна одної. Очевидно, що ставлення до мов великою мірою залежить від історії та сучасного стану взаємин між групами мовців. Історія завоювання чи визиску однієї групи іншою спонукає відкидати її мову, навіть якщо вона вже знана й/або комунікативно вигідна. Неґативне ставлення до іншої мови посилюється в тому разі, коли її активне вживання сприймають як загрозу для власної. Ставлення до інших мов залежить також від ставлення до своєї, тобто від її місця в ідентичності мовців. Що більше людина ідентифікує себе з мовою, якою розмовляє, то менше сприймає її тільки як комунікативний засіб, що його за потреби можна замінити на інший.

Цій ідентифікації сприяє відповідність мовної практики людини її етнічному самоусвідомленню, загалом характерна для сучасного світу, де панує уявлення про мову як властивість і власність певної етнічної спільноти (народу). Якщо мовна практика відповідає етнічній належності, то це посилює обидві ідентичності, надто коли до них додаються ще якісь, зокрема релігійна та соціальна. Збіг різних ідентичностей індивідів обертається збігом ліній поділу суспільства на групи, окреслені за різними критеріями (мови, етнічності, релігії, соціальної належності), а сила ідентифікації означає малоймовірність міжгрупових переходів і подвійних лояльностей. Це перешкоджає асиміляції меншин на мову більшості й водночас посилює неґативне сприйняття її панування. Натомість коли лінії поділу не збігаються, жодна окрема ідентичність не визначає погляди й поведінку особи, а суспільство не є непорушно поділеним на протиборні групи.

Нарешті, остання група чинників, які визначають придатність або непридатність певної мовної політики, стосується характеру суспільства й держави, в якому функціонують мови та мовці. По-перше, дуже відрізняються ідентичності та стосунки членів модерних (пост)індустріальних суспільств і тих, які ще перебувають у процесі індустріалізації («розвиваються»). По-друге, схильності й можливості держави в проведенні мовної (та й будь-якої іншої) політики великою мірою зумовлює її демократична чи недемократична природа. Адже там, де держава здійснює тотальний контроль за життям своїх громадян, легше зберегти суспільний мир і досягти успіху в реалізації запланованої політики.

Втім, більша леґітимність демократичних держав почасти компенсує меншу тотальність їхньої влади, бо громадяни охочіше виконують її приписи. По-третє, можливості здійснення тієї чи іншої політики залежать від ступеня централізації влади в державі, зокрема від її унітарного чи федеративного устрою. В централізованій системі ухвалені «нагорі» рішення порівняно легко донести до всього суспільства. У федерації рішення можуть більше відповідати місцевим реаліям, проте їм неминуче бракує злагодженості й однорідності. В унітарній державі порозуміння між представниками мовних груп можливе лише на центральному рівні, а у федерації столичні домовленості мають шанс на виконання тільки тоді, коли їх підтримають провінції.

Головні типи мовної політики

На найзагальнішому рівні мовну політику держав можна умовно поділити на ту, що спрямована на задоволення прав і/або потреб усіх громадян і ту, що переймається головно однією групою та мовою, найчастіше титульною. В принципі, турбота про одну мову може мати на меті забезпечити на її основі єдність усіх груп суспільства – проте для реалізації цієї мети членам більшості груп треба прищепити бажання та здатність уживати ту мову замість рідних, що зазвичай потребує певного елемента примусу. Недемократичні держави можуть досягати певних успіхів навіть у політиці, що явно підтримує членів панівної групи й іґнорує прагнення всіх інших. Проте демократична влада не може собі дозволити відверто піклуватися тільки про одну групу, навіть якщо вона використовує та підтримує тільки одну мову. Закликаючи вивчати й уживати цю офіційну/національну мову, така влада визнає право чи принаймні потребу частини громадян говорити також іншими.

Другий поділ стосується орієнтації мовної політики на забезпечення права чи задоволення потреб громадян уживати своєї мови в певних практиках. Перший підхід передбачає повагу до вибору громадянина, якою саме з уживаних у країні мов він воліє говорити з державними установами та споживати їхні послуги. Натомість у другому випадку держава визнає, що в громадянина чи іншої особи, котра опинилася під її владою, вибору немає, бо вона не знає достатньою мірою мови або мов, усталених у певній практиці. Такій особі влада дозволяє вживати своєї мови, проте розглядає це як гуманне ставлення, міру якого вона може вибирати на свій розсуд, а не як обов'язок, що випливає з непорушного права особи.

Сучасні демократичні держави виявляють таке ставлення головно до біженців та інших міґрантів, припускаючи, що вони не мали змоги вивчити офіційної мови й водночас не мають права вимагати мовної адаптації від держави, громадянами якої не є. Вивчення мови стає для них однією з передумов набуття громадянства, тому доки особа здобуває право чогось вимагати від держави, вона вже, в принципі, не має потреби вимагати права говорити своєю рідною мовою, бо досить добре знає мову держави та/чи сама бажає вживати її, щоб інтеґруватися в суспільство, де ця мова панує. Втім, якщо чисельність і компактне розселення прибульців створюють можливості для їх функціонування у суспільстві без знання державної мови, то з часом це стає для держави проблемою. Мабуть, найяскравіше ця проблема нині виявляється в США, де поява впродовж кількох десятиліть багатьох мільйонів іспаномовних вихідців із країн Латинської Америки перевершила спроможність держави й суспільства їх мовно асимілювати чи навіть адаптувати.

Більшість держав, у населенні яких чималу частину становлять «традиційні» мовні меншини, мірою демократизації визнавали за членами цих меншин право вживати своєї мови в певних ділянках. Зазвичай це право не означає можливості не знати й не вживати мови більшості, яка має статус офіційої. Однак у деяких країнах головні мовні групи більш-менш однакові за розміром, тож офіційний статус і публічне поширення здобувають дві чи кілька мов (як у Бельгії), або ж якісь меншини мають досить велику чисельність, концентрацію та/чи суспільний вплив, аби вимагати для своєї мови рівного статусу з мовою більшості (як у Канаді або Фінляндії). В кожному разі, якщо держава надає певні права носіям кількох мов і, отже, певні статуси всім цим мовам, вона має вибирати поміж двома головними способами розмежування сфер уживання мов (реалізації прав), тобто двома типами мовної політики.

За першого, територіального, типу ґарантоване право вживати певної мови обмежене якоюсь частиною території держави, де зазвичай тільки ця мова й має право на офіційне вживання. Саме цю мову використовують у своїй роботі органи влади й інші державні установи, і тільки її розуміння та вживання у відповідь громадянин має право вимагати від працівників цих установ. Найвідомішими прикладами реалізації такої політики є Швейцарія та Бельгія, де в кожній частині країни (за кількома винятками) вживається якась одна з офіційних мов і тільки на федеральному рівні вони мають рівні права. Головною передумовою ефективності цього розв'язання є територіальна концентрація мовних груп, тобто явне переважання однієї мови практично в кожному реґіоні країни. Однак цієї передумови не досить: потрібне також бажання мовних груп (принаймні їхніх еліт) визнати одна за одною право першості на певній території. Для можливості такого визнання велике значення мають тривалість і обставини територіалізації, співвідношення рівнів добробуту мовних груп і готовність їхніх членів адаптуватися при переїзді на «чужу» територію, яка зумовлює сталість міжгрупових меж і, отже, не породжує відчуття загрози. У Швейцарії ці чинники діють більшою мірою, ніж у Бельгії, тому її територіальна модель вочевидь успішніша.

Варто зазначити, що територіальний принцип розмежування сфер застосування різних мов не конче означає рівність статусів і становищ цих мов. Одним із видів застосування цього принципу є асиметрична територіалізація, тобто вживання однієї мови в усій країні, а інших – лише в окремих частинах. Саме такого принципу дотримувався від 1930-х рр. радянський режим: російська мала безперечне право публічного вжитку на всій території країни, тоді як мови інших національностей можна було вживати лише у відповідних республіках (цю політику загалом продовжує пострадянська Росія). Із західних країн найвідомішим прикладом асиметричної територіалізації є Іспанія, де крім загальнонаціональної іспанської, в окремих провінціях від кінця 1970-х рр. офіційно вживаються мови тамтешніх титульних груп – каталонська, баскська й галісійська. Успіхові цієї політики після падіння режиму Франко сприяли не лише асиметрія кількісного співвідношення та способу розселення мовних груп Іспанії, а й історія франкістської заборони реґіональних мов, яка сприяла підтримці їх повернення в обіг із боку більшості іспаномовного населення. Особливо разючим це повернення було в Каталонії, де носії місцевої мови не лише залишалися більшістю, а й панували серед еліти, тоді як чималу частину іспаномовців становили робітники-міґранти з інших частин країни.

Альтернативою до територіального принципу є персональний, за якого закон надає певні права особам чи групам безвідносно до території, на якій вони живуть, тобто дозволяє людям, так би мовити, «переносити» свої права з собою. Хоча на практиці реалізація прав нерідко вимагає зосередження в одному місці певної кількості носіїв цих прав, у принципі кожен громадянин має право вживати своєї мови незалежно від територіальної концентрації членів групи. Цей принцип, отже, забезпечує права членів розпорошених груп і таким чином заохочує їхню географічну мобільність. Саме його вирішив наприкінці 1960-х застосувати канадський уряд, аби покласти край дискримінації франкофонів: нова політика двомовності мала дати кожному громадянинові право спілкуватися з федеральними установами тією з двох мов, якій він надає перевагу. Попри помітний успіх у здійсненні цієї політики, вона не привела до реалізації мовних прав громадян у всіх суспільних ділянках, оскільки у федеративній Канаді багато з них належать до компетенції провінцій, влади яких не підтримали орієнтації на двомовність. Одномовність провінцій обернулася територіалізацією мовних прав: франкофони мають їх повною мірою тільки в Квебеку, а англофони – тільки поза ним. Отже, канадська мовна політика виявилася, по суті, сумішшю персонального й територіального підходів.

Іншу суміш двох підходів обрали еліти Фінляндії, за умов унітарної держави маючи змогу накидати «згори» норми мововжитку для увсіх рівнів. На додаток до двомовності на загальнонаціональному рівні, що дає кожному громадянинові право обирати для спілкування з органами влади одну з двох офіційних мов, встановлено певний мовний режим для кожної громади, який визначає мову роботи її органів влади та спілкування з органами вищих рівнів. Цей режим залежить від чисельності носіїв мовних груп на території громад і може бути змінений щодесять років згідно з результатами перепису населення.

За роки незалежності країни число суто шведськомовних громад зменшилося більш як удвоє, проте переважна більшість членів меншини й далі живе у шведсько- або двомовних громадах, де їм забезпечено такий самий обсяг прав, як і членам більшості. Ця рідкісно сприятлива для носіїв меншинної мови модель стала можливою завдяки низці чинників, головними з яких були високе соціальне становище членів шведської меншини, їхня готовність до політичної мобілізації, наполегливість їхніх представників у парламенті й бажання фінськомовної більшості забезпечити громадянський мир і міжнародне визнання своєї держави. Втім, ці чинники поступово втрачають важливість, тому більшість змушує меншість потроху віддавати «привілеї». Статус шведської мови як офіційної зберігається, але його значення для реального захисту прав носіїв цієї мови поступово зменшується.

Кожен із двох розглянутих принципів розмежування сфер уживання мов і, відповідно, захисту прав їхніх носіїв має свої переваги та вади з погляду забезпечення єдності та стабільності. Реалізація територіального принципу дає меншині не лише змогу використовувати свою мову в більшості практик, а й певний рівень контролю над «своєю» територією, а отже, впевненість у збереженні нинішніх можливостей на майбутнє, яка сприяє лояльності її членів до держави. Проте цей тип політики по суті замикає членів меншини в межах певних територій, оскільки в інших реґіонах їхні мовні права забезпечено непорівнянно меншою мірою – або ж змушує відмовлятися від цих прав задля кращої праці чи вищого рівня життя.

А це може викликати невдоволення членів меншини, особливо тих, які живуть поза виділеною їй територією. Натомість застосування персонального принципу дає змогу носіям різних мов реалізувати своєї права, в принципі, й у тих реґіонах, де цих носіїв небагато. Але якщо в суспільстві панує мова більшості, то навіть надання деяких послуг мовою меншини не конче дає її членам відчуття справедливого ставлення, яке має спонукати до лояльності. До того ж застосування однакового підходу до всіх територій підважує пріоритет меншинної мови на її історичній батьківщині, де носії цієї мови становлять більшість чи значну меншість. Таким чином, вибір поміж двома підходами зводиться до того, що мовна група, по суті, обмінює права меншості в одному реґіоні на права більшості в іншому. При цьому здійснюється також вибір між пріоритетом колективних прав та інтересів групи й індивідуальних прав її членів і між правами й інтересами групи в цілому та її окремих реґіональних частин.

Висновки для України

Щоби зробити висновки про придатність якогось типу для української ситуації, треба описати цю ситуацію у вигляді певного набору демографічних, соціолінґвістичних, ідеологічних та політичних параметрів і встановити її подібність за кожним із них до тих чи інших країн, де така політика має успіх. За демографічними характеристиками Україна є двомовною країною із приблизно рівними групами носіїв української та російської мов (якщо окреслювати ці групи за мовою повсякденного вжитку), досить розпорошеними, але з виразним переважанням однієї з них на певній території та проміжною зоною, де дві групи поєднуються в більш-менш рівних частках. З погляду чисельності мовних груп українське суспільство подібне радше до бельгійського, а з погляду їх розселення – радше до канадського. Крім того, російськомовне населення набагато більше зурбанізоване, а україномовне безумовно переважає в селах. Мовна відмінність між містами й селами багатьох реґіонів розмиває межу між територіями переважання двох мов: за мовою міст вона проходить ледь не по Збручу, а за мовою сіл – аж по Перекопу. Носії російської мови назагал освіченіші й посідають вище соціальне становище – що, втім, певною мірою є наслідком переходу на цю мову тих носіїв української, які прагнуть функціонувати в престижних суспільних ділянках. Тобто русофони є досить привілейованою групою, подібною до англофонів у Квебеку перед «тихою революцією» кінця 1960-х чи шведськомовного населення Фінляндії на початках її незалежності, а не до іспаномовців у Сполучених Штатах.

Якщо говорити про мовні репертуари, то російська залишається мовою, яку мешканці України знають краще, ніж українську чи будь-яку іншу. Хоч рівень знання української мови за роки незалежності зріс, рівень індивідуальної двомовності серед україномовного населення суттєво вищий, ніж серед російськомовного, тому саме російська й досі є головною мовою міжгрупового спілкування – як англійська в Канаді чи титульна в Іспанії. Тому більш ніж меншинна присутність російської мови та мовної групи в українському суспільстві є не тимчасовим, а постійним явищем – хоч міра цієї присутності, ясна річ, може змінюватися. Водночас із погляду ідентичностей в українському суспільстві є суттєві перешкоди для надання російській мові статусу, що відповідав би чисельності її носіїв та обсягові нинішнього вжитку.

З одного боку, поширена ідентифікація з українською серед багатьох людей, які спілкуються переважно російською, означає відсутність у суспільстві чіткого поділу на мовні групи. Поміж двома групами з чіткою орієнтацією є багато людей, у яких мовна ідентичність розмита або не збігається з практикою, зумовлюючи амбівалентне ставлення до мовної політики. З другого боку, спадок радянської інституціалізації «національностей» і «національних» мов зумовлює чільне місце української мови в уявленнях багатьох людей (у тім числі й російськомовних) про мовно-культурні підвалини української держави. Щоправда, з огляду на добре знання та більш чи менш активне вживання російської мови переважна більшість громадян не застосовують цих уявлень до практичної політики, тобто не підтримують радикального звуження сфери вжитку цієї мови. Але принаймні на символічному рівні пріоритет української мови як державної та національної є важливим для більшої частини тих людей, які нею розмовляють і/або вважають її рідною.

Чи не найбільшою мірою впливає на можливості застосування закордонного досвіду загальний характер українського суспільства й держави. По-перше, це суспільство є модерним та індустріальним, тому до нього навряд чи застосовні, скажімо, політичні практики африканських країн, де велика частина населення ще веде племінний спосіб життя. По-друге, хоч українська політика далеко не повністю демократична, принципова орієнтація державного устрою та суспільної свідомості на демократичні норми не викликає сумнівів, та й належність до низки міжнародних організацій суттєво обмежує можливість застосування недемократичних методів. Тому запозичувати треба рецепти усталених демократій, реалізація яких водночас має посприяти консолідації демократії в Україні. По-третє, українська держава є і найближчим часом, мабуть, залишиться унітарною, тому мовну політику – як, власне, й будь-яку іншу – здійснює передусім центральна влада. А отже, рішення про корекцію цієї політики мають ухвалюватися на загальнонаціональному рівні.

З огляду на розпорошеність мовних груп і розмитість міжгрупових меж реґіональні політики представляють у Києві саме реґіони, а не групи. Тому міжгруповий компроміс у мовному питанні в Україні буде радше міжреґіональним – тобто компромісом між реґіональними елітами і/або між загальнонаціональними партіями, переважно спертими на еліти й маси певних реґіонів. Проте він не може бути суто територіальним розмежуванням мовних режимів, яке дозволило б одній частині України вживати української мови, а іншій – російської. Таку межу, по-перше, було б важко провести, а по-друге, інституційне пов'язання мов із певними територіями посилювало б реґіональні відмінності та, за умов слабкої національної ідентичності, перешкоджало б утвердженю єдності різних частин країни.

Водночас без певної територіалізації розв'язання мовної проблеми годі досягти компромісу між прагненнями цих частин. Адже мешканці переважно російськомовних реґіонів домагаються не лише практичних умов для вживання своєї мови, а й визнання її офіційного статусу, бачачи в ньому визнання леґітимності їхньої особливої версії українськості. Інакше кажучи, вони прагнуть не так задоволення потреб, як ґарантування прав. Але для мешканців переважно україномовних реґіонів статусна рівність мов неприйнятна, бо суперечить їхнім уявленням про те, якою має бути українська держава, бодай на символічному рівні.

Тому компроміс має передбачати певні відмінності в мовних режимах різних територій, не ділячи, однак, Україну на дві різномовні частини. Найкращим його варіантом було би поєднання іспанської та фінляндської моделей. З одного боку, українська має залишитися єдиною державною мовою, обов'язковою для вживання в державних установах і вивчення в освітніх закладах на всій території країни. З другого, в місцях переважаня носіїв російської мови вона повинна мати статус місцевої офіційної, вживаної в установах і викладаної в школах поряд із державною. Компромісним критерієм визначення таких місць ми вважаємо 50-відсотковий «поріг» числа осіб, які називають цю мову рідною на переписі населення, декларуючи таким чином ідентифікацію з цією мовою та, бодай у принципі, підтримку її супільного вжитку.

За такого критерією російська мова дістала б реґіональний статус лише в Криму та Донбасі – єдиних реґіонах, мешканці яких, за даними опитувань, уважають проблему статусу мов однією з пріоритетних. Крім того, на місцевому рівні російську було б визнано офіційною мовою низки великих міст інших областей сходу та півдня – без накидання двомовного режиму переважно україномовним сільським районам тих областей. Місцевий офіційний статус (на рівні районів чи окремих населених пунктів) здобули б також інші мови, носії яких компактно мешкають у деяких реґіонах, як-от: угорська, румунська, кримськотатарська та ін. Цей варіант є компромісом між бажаннями членів різних мовних/реґіональних груп, тому, за відповідної пропаґандистської кампанії партій, сприйманих як виразники їхніх інтересів, його може підтримати більшість населення в усіх чи майже всіх частинах України.

Аби таке розв'язання мовної проблеми сприяло єдності та стабільності, територіальну диференціацію має бути доповнено низкою інших елементів, із яких тут назвемо лише найголовніші. По-перше, держава мусить забезпечити, щоб офіційна двомовність в окремих реґіонах не обернулася російською одномовністю, а україномовний режим решти країни не означав іґнорування мовних прав член меншин. Задля цього вона має, з одного боку, запровадити атестацію працівників державних установ на знання державної та, в двомовних реґіонах, їхньої офіційної мови (перед цим організувавши достатню кількість безплатних курсів вивчення цих мов), а з другого, чітко окреслити в законах мовні права громадян і забезпечити реальну можливість їх судового захисту.

По-друге, держава повинна суттєво децентралізувати мовну політику, даючи змогу місцевим владам самим вирішувати повсякденні питання відповідно до преференцій більшості – й водночас сприяючи забезпеченню прав меншості не лише судовим захистом індивідуальних прав, а й підтримкою з центрального бюджету групових потреб відповідних меншин. По-третє, мовне законодавство має передбачити механізми задоволення тих потреб, на порушення яких члени мовних груп нині скаржаться найчастіше, як-от: переклад двома мовами інструкцій щодо вживання ліків чи наявність на півдні та сході газет і книжок українською. Нарешті, дуже важливо популяризувати нову мовну політику як компроміс між різними групами в ім'я національної єдності, а не поступку одних сил тискові інших, що спонукав би цих останніх до ескалації своїх вимог.

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2008
Дизайн та підтримка- О. З.