ГУКАЛЫ ВЯСНУ, А ПРЫЙШЛА…ЗІМА?

Тетяна Хорунжа

Я повернулася з Мінська 26 березня ввечері. Щойно вийшла з вагона метро, як натрапила на свого сина. «Господи, з тобою все в порядку? Ми тут так хвилювалися. – Через що? – Ти що не знаєш про події у Мінську?»

Я не знала. 25 березня вдень ми були у Борисові, а ввечері я гуляла по вулицях Мінська, їздила транспортом, заходила в магазини і кафе, в столиці був міжнародний футбольний матч, чоловіки, що намагалися познайомитися зі мною на центральній вулиці, запитували, звідки я приїхала і пропонували на вибір Тбілісі й Єреван. Я одразу українською називала Київ. Але…за цілий вечір жодного разу я не почула розмови про денні події – цього дня свідомі білоруси мирною демонстрацією відзначали День Волі – 90-ту річницю проголошення незалежності Білоруської Народної Республіки. Святкування завершилося масовими арештами і побиттям демонстрантів. Затримано більш як 100 чоловік. Якби ж я знала, пробачити собі цього не можу.

На українську відповідали чемно, проте ніхто не поставив такого природного для нас запитання: «Ну, як ви там живете?» Приїхавши додому, я без кінця вдовольняла зацікавлення, ділилася враженнями, адже багато моїх друзів дуже хотіли почути про такий тепер незнаний край. Впродовж поїздки Білоруссю, організованої посольством Республіки Білорусь для бізнесменів з білоруської діаспори в Україні, ми зустрічалися з багатьма людьми, були в адміністраціях і на підприємствах, спілкувалися, але бесіди і розмови наші завжди відбувались у межах заданої теми. Вони не те, що не були відвертими, вони просто не передбачали відвертості і ніколи не заторкували питань політики, ставлення до влади, обговорення ситуації в країні, навіть просто побутових тем.

Хоч часто згадували братство слов'янських народів і охоче говорили про спільне минуле і можливий розвиток подій в цьому напрямі. Цікавість до України не передбачалася. Лише згодом я зрозуміла «нетактовність» мого тосту за Біловезьку Пущу – батьківщину нашої незалежності.

Найперше, що вразило мене в Білорусі – це білоруська мова. Ні, я не чула її у щоденному вжитку, хоч їхала разом з етнічними білорусами і зустрічалися ми на всіх рівнях з білорусами. Нею розмовляла Ірина Оржехівська – голова Спілки білорусів України. Ми сиділи з нею поруч в автобусі, жили разом в одному номері в готелі «Планета». Іра читала вірші Янки Купали, і білоруська мова полонила мене ласкавістю, образністю, особливою чарівністю. Потім я стала записувати назви населених пунктів, що ми проїжджали їх, – Жажелка, Губа Студзьона, Дарожні, Високії Ляди, Пуховічі, Асіповічі, Дзяди, Мар'їна Горка, Дразди, Раубічі, Сіреч, Дудутки. З Дудутків і почалося знайомство.

Зауважу, що з погодою нам «пощастило» просто неймовірно. З української весни одразу потрапили в зиму – вітер, мокрий сніг, мороз – і так всі дні. Як писала в ті дні газета «Звязда»: «Гукалы вясну, а прыйшла…зіма?»
Дорога була складною, їхали повільно, аби не втрапити в аварію. У Дудутки приїхали пізно ввечері. Картина за Гоголем – ніч перед Різдвом – простір, сніг, хати, темно-синє вкрите хмарами небо. Дудутки – приватний музей під відкритим небом на території 149 гектарів. Тут і живності багато різної розводять і сільськогосподарську продукцію вирощують, а також мають власних ковалів, гончарів, печуть хліб. І не просто хліб, а за народною традицією з трав'яними добавками, і чаєм пригощають, настояним на травах. А ще частують національним продуктом – самогоном власного виробництва. Якість – найвищого ґатунку – засвідчую. Але й закуска оригінальна – житній хліб, змащений медом, а зверху солоний огірок. Незвично, проте дуже смачно. А ще деруни, колдуни, картопля з ковбасками. До речі, у Києві останнім часом з'явився смачний хліб, що має назву «білоруський», але житні сорти білоруського хліба у Мінську варті особливої уваги. Тож на дорогу, на згадку й у дарунок рідним ми теж купили його в останній день подорожі.

Зранку зустріч в обласній адміністрації, потім в меншому колі розмова із завідувачем відділу освіти. Мене цікавив стан вивчення білоруської мови. Прошу статистику про кількість шкіл і мови навчання. Дають, але не одразу, та ще й, підозрюючи в опозиційних настроях, згадують Помаранчеву революцію. І хоч я горю бажанням передати все ще милі серцю враження, сприймають їх скептично. Тим не менш, з 680 шкіл у Мінській області з білоруською мовою навчання 449 у сільській місцевості, 19 – у містах, з російською 116 – в містах, 46 – в селах. Є школи двомовні – 46 – у містах, 14 – на селі. Ситуація зрозуміла і знайома, так нещодавно було й у нас. Проте, як переконують, вибір цілком добровільний.

Уже в наступній зустрічі ректор Державного лінгвістичного університету, член Ради Республіки Національних Зборів Білорусі пані Наталя Баранова скаже, що компонент білоруської мови в навчанні посилено, вступні тести здають в мовних пропорціях 50/50, проте потоки навчання обирають переважно російські – успішне працевлаштування передбачає знання саме цієї мови. Сама пані ректорка зауважує, що вивчила білоруську вже у 80-ті роки із вдячності за право ненасильницького вибору, однак тему білоруської мови вважає акцентованою письменством, що пише рідною мовою, проте не має широкого читацького загалу. І така арґументація нам знайома.

Університет – заклад престижний, готує перекладачів-синхроністів, які потім працюють переважно в міжнародних організаціях. Навчання коштує $1500 на рік, і ця сума, як на сьогодні, невелика, є стабільною. Це також приваблює багатьох іноземних студентів. І хоч Білорусь не приєдналася до Болонського процесу, рівень навчання високий (стандарт освіти контролюється Департаментом якості), маґістрів готують за аспірантськими програмами. Приємно було дивитися, як пані Баранова демонструвала нам класно облаштовані аудиторії, фонотеки (одна з них у колишньому помешканні Британської Ради, яка вже не працює в Білорусі), навіть багаті літературою книжкові кіоски в приміщенні університету, розповідала про численні договори про співробітництво з вищими навчальними закладами.

Палац книги – Національна бібліотека імені Франциска Скорини – споруда непересічна, епохальна як римський водогін. Як сказав один керівник в іншому місті, але про аналоґічну масштабну подію, для будівництва було задіяно всі економічні і людські ресурси.

Ну що сказати – вражає. Сучасна архітектура й інтер'єри, найсучасніше обладнання процесу доставки замовлень із книгосховища, електронні каталоги, безкоштовний доступ до Інтернету (щоправда, не мали змоги дізнатися, наскільки вільний) можливість стати читачем для кожного від 16 років, незалежно від країни проживання. І стоїть бібліотека в парковій зоні, а не на Московській площі, як ЦНБ у Києві, серед транспортного содому. На жаль, погода не дозволила нам піднятися на оглядовий майданчик.

На окрему увагу заслуговує урядова програма боротьби за збереження майбутнього покоління. Кожного дня бачимо ми тисячі безпритульних дітей, що покинули свої неблагополучні сім'ї і заполонили вулиці міст. У Білорусі існує програма, згідно з якою у людей, що не виконують своїх батьківських обов'язків, дітей забирають в інтернати і фостерні сім'ї, де забезпечуються державні соціальні стандарти опіки. Проте, ґарантуючи дітям нормальні умови проживання, освіту і відпочинок, та ж таки держава змушує батьків-дармоїдів працювати і платити аліменти на утримання дітей, а відтак, хоч вимушено, але повертатися до нормального життя. Процес цей щойно розпочався і ще не завжди проходить вдало, але, як сказав президент країни на нараді з білоруськими правниками (я бачила це у теленовинах), йдеться про майбутнє держави, не буде дітей – не буде й держави. Ось в цьому я з ним згодна.

Назагал у Білорусі вражає організованість життєвого простору. Тут не побачиш саморобних і малоестетичних транспортних зупинок і кіосків. З кількох розроблених варіантів обирають придатний лише для певної місцевості. Їдучи дорогами через села, бачиш пофарбовані в різні кольори паркани центральних вулиць, хоч цей парад, щоправда, різко обривається за рогом. Реально функціонують стандарти в житловому будівництві. Кожне місто, а особливо Мінськ, пишається чистотою вулиць, зеленню, нічним освітленням, причому це робиться не за рахунок ліхтарів, хоч вони також є, а внаслідок освітлення карнизів будинків.

Неймовірно, але тут суворо дотримуються правил дорожнього руху і непорушно стоять на переходах в очікуванні зеленого світла. Нас попередили, що викинути недопалок на вулиці можна спробувати, але цього вчинку оточуючі не зрозуміють. Так і було, але ж і урни на кожному кроці. Транспорт, за нашими мірками, дорогий, але ходить регулярно. Метро вражає храмовістю – чисто і пусто, ні реклами, ні торгівлі, лише один раз бачила вуличних музикантів.

У бажанні держави організувати і контролювати всі процеси (тут збережено посади секретарів з питань ідеології та існує Спілка білоруської молоді), одні побачать прагнення до порядку і стабільності, інші – бажання не випускати з під контролю жоден з ланцюгів суспільного простору, що небезпечно з огляду на необхідність формування свідомого громадянина, схильного приймати самостійні рішення і готового до відповідальності за них. Рано чи пізно білоруська держава зрозуміє, що тотальний контроль – не панацея, світ уже живе в інших вимірах.

Проте це ще не всі враження, якими я хотіла поділитися з вами, але про них у наступному номері.
А на прикордонному пункті йшов сніг, якого не буває в живій природі – такий буває лише на сцені. Лапатий білий, він живописно вкривав землю. Гіпнотичне видовище, шкода, що не можна було знімати. Але одразу за кордоном сніг зник, а далі дорога до Києва була сухою і місцями навіть зеленою. Ми повертались у весну.

Авторка дякує за запрошення й увагу до преси
першого секретаря посольства
Республіки Білорусь Сергія Зайця