ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ І БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ
(ДОПОВІДЬ, ВИГОЛОШЕНА НА КОНФЕРЕНЦІЇ, ПРИСВЯЧЕНІЙ ПАМ'ЯТІ ЄЖИ ҐЕДРОЙЦЯ
«ЄВРОПА. МАЙБУТНЄ І СУЧАСНІСТЬ».25-26 ЛИСТОПАДА, 2006, КИЇВ, УКРАЇНСЬКИЙ ДІМ)

Ярослав ГРИЦАК,
доктор історичних наук,
професор Львівського національного університету ім. І. Франка

Хочу згадати ім'я Євгена Петровича Наконечного, директора одного з найбільших відділів бібліотеки імені Стефаника, колишнього Осолінеуму. Він був людиною великого серця та критичного розуму й намагався одне й друге, скільки було його сил, застосувати на полі міжнаціонального, особливо українсько-єврейського, примирення. Декілька місяців після помаранчевої революції він сказав мені приблизно таке: «Я все життя недолюблював поляків. І як мені приємно тепер зрозуміти, що я все життя помилявся».

Я розумію ціну цих слів. Із його власних оповідей та з оповідей інших людей цього покоління, чиї дитинство і юність припали на міжвоєнні та воєнні роки, можу судити, що в них не було надто багато причин любити поляків. Із пам'яттю про ці часи в них пов'язано багато особистих принижень, гіркота яких перевищує навіть пам'ять про радянські репресії. Мотом їхніх спогадів є часто повторювана фраза, що поляки були гірші за совєтів, бо совєти прагнули відібрати тільки тіло, а поляки мали намір забрати ще й душу.

Не з'ясовуватиму тут, чи правдиві ці слова, чи ні. Мені йдеться про щось інше. Про ілюстрацію того, через яку важливу частину свого досвіду довелося переступити людям на зразок нашого покійного приятеля, щоби подолати гравітаційне поле задавненого польсько-українського антаґонізму.

Я певний, що дедалі більше українців могли би тепер поділяти слова мого покійного приятеля. Думаю, по другий бік серед щораз більшої кількости поляків відбулося таке саме переоцінювання України. Українсько-польське примирення останніх десятиліть сміливо можна назвати одним із найбільших історичних феноменів Східної та Центральної Европи після занепаду комунізму. Із перспективи історичної ваги його можна порівняти з повоєнним французько-німецьким примиренням. Як створення осі «Париж-Бонн» стало засновком для творення нової Західної Европи, так вісь «Варшава-Київ» має шанси стати головною опорою нової Східної Европи, а в ширшому сенсі – ґарантом геополітичної стабільности в цій частині світу.

Це не сталося автоматично. Історія взагалі не знає автоматичної дії, її роблять живі люди. І коли говоримо про архітекторів нової Европи, зокрема нової Східної Европи, найперше зринає ім'я пана редактора Єжи Ґедройця. Він і його «Культура» сказали якісь 50 років тому, що для добра Польщі й усієї Европи поляки мають раз і назавжди змиритися з думкою, що Вільнюс є литовським, а Львів – українським містом.

На жаль, ми рідко вміємо віддати належну шану великим людям. Для мене є великим соромом, що у Львові досі немає вулиці Єжи Ґедройця. Іще більшим соромом є те, як мало в Україні знають це ім'я. Досить, може, одного прикладу: коли польський посол в Україні порушив питання про перейменування в Києві вулиці Дзєржинського чи вулиці Василевської на вулицю Ґедройця, українські медії, в тому числі й 5 канал, розповіли, що незабаром у Києві має з'явитися вулиця львівського історика Єжи Ґондровіча.

Але є ще один спосіб невластивого вшанування, який болить найбільше. Це забронзування імені Єжи Ґедройця без належної уваги до того, що, власне, передбачало його послання. Це високотиражоване захвалювання імені та букви послання при майже повному ігноруванні його духа. Боюся, що з Ґедройцем може статися те, що сталося з багатьма класиками: про них багато говорять, але їх мало читають, а ще менше розуміють.
Ми дуже потребуємо адекватного розуміння Ґедройця по тому, як його доба вже завершилася. Ґедройцеві писання постали в певних історичних контекстах, які більше ніколи не повторяться. Багато з того, що він писав, – на добре чи на зле – втрачає сенс у новому контексті, у світі після 1989 року, а тепер ще й після 2001 та 2004 років. Польсько-українські стосунки, на щастя, владналися. Але і для поляків, і для українців постали нові виклики й нові загрози. Питання, на яке ми повинні відповісти, якщо хочемо бути чесні самі з собою, звучить так: «Що по Ґедройцеві?».

Наші дискусії «Що по Ґедройцеві?» нагадують мені слова однієї відомої львівської пісеньки: «Tramwaj za tramwajem, za tramwajem tramwaj, a za tum tramwajem jeszcze jeden tramwaj». Ми не можемо вийти з глухого кута інтелектуального комфорту, коли головне, чого добивався і чого хотів Ґедройць, уже здійснилося, і нам залишається лише хвалити його мудрість і його далекоглядність. Так ми уникаємо самооцінки власної мудрости й далекоглядности. Бо насправді єдиним, що тепер варте серйозного обговорення, є питання, які розв'язки ми можемо запропонувати в нових історичних умовах, ідучи не за буквою, а за духом Ґедройця?

Якщо говорити коротко, найбільшим викликом для сучасної Східної Европи є продовження стабілізаційної осі «Варшава-Київ» далі на схід, до Москви. Всі знаємо, яку значну роль і місце у стратеґічному мисленні Єжи Ґедройця займала Росія. Будь-яка реалістична політика не може іґнорувати значення російського чинника. Специфічно для України стратеґічно важливими є нормалізовані стосунки зі своїм великим східним сусідом. Скажемо щиро, що шансів на появу російського Ґедройця на найближчі роки, вочевидь, немає. А навіть якби він з'явився, то за сучасного стану російського політикуму та російської публічної думки мало шансів, що його слова могли би мати хоч якийсь поважний вплив. Москва є, певно, єдиною європейською столицею, яка інспірує сепаратистські рухи серед найближчих сусідів, і простором, де впродовж останніх п'ятнадцяти років постійно чути розмови про неминучий розкол України.

Іронією ситуації – чи, навпаки, шансом для її можливого позитивного розв'язку – є факт, що російсько-українське історичне примирення має відбутися найперше в самій Україні. Заки з'явиться російський Ґедройць, є велике поле діяльности для Ґедройця українського. Він мав би відповісти на головне запитання: для добра української справи. Донецьк має бути українським чи російським містом?

Зрозуміло, що це питання є значною мірою риторичним. Його риторичність полягає навіть не в тому, що найближчим часом малоймовірним є розпалення у Східній Европі великого геополітичного конфлікту й перегляд державних кордонів. Риторичний характер цього запитання добре видно з внутрішніх реалій, особливо коли вдатися до часто повторюваної паралелі між міжвоєнною Польщею та посткомуністичною Україною. Тодішня Польща була – а теперішня Україна є – новопосталою національною державою з неоднорідним населенням, сильним реґіоналізмом та поділеною історичною пам'яттю. Але кожне історичне порівняння кульгає. Пригадаймо, що Ґедройць та його журнал формулювали тезу про українськість Львова, коли у Львові та його околицях мав потужні впливи український націоналістичний рух, коріння якого виростало з міжвоєнної Польщі. Натомість у сучасному Донбасі немає Організації російських націоналістів, близької за впливами до Організації українських націоналістів у міжвоєнній Польщі. Сучасний Донецьк не хоче йти геть від Києва. Навпаки, його політична еліта йде до Києва, щоб його здомінувати.

Я і мої колеґи десять років займаємося зіставленням Львова та Донецька, двох політичних полюсів сучасної України. Зі всією відповідальністю можу сказати, що кількість мешканців Донецька, котрі вважають себе передовсім росіянами, відносно невелика: принаймні їх набагато менше від тих, що вважають себе в Донецьку українцями. По-друге, на відміну від Львова, Донецьк цікавий тим, що, коли у Львові політичні лояльності й преференції є стабільними та мовби висіченими в граніті, то в Донецьку вони ще м'які і їх можна формувати.
Тому питання, яке стоїть перед українським Ґедройцем, можна переформулювати інакше: що треба зробити для примирення двох Україн, що їх символізують Львів і Донецьк? Що потрібно, щоб, попри численні кричущі відмінності, вони відчули себе частиною спільного політичного та культурного простору?
Не буде перебільшенням сказати, що слабкість демократії в сучасній Росії безпосередньо пов'язана з внутрішньою слабкістю України. Якби помаранчева революція привела до творення сильної демократичної України із сильно розвиненим внутрішнім економічним ринком, Путінові шанси в Росії чи Лукашенкові в Білорусі на майбутнє були би дуже бліді. Натомість слабкість і, значною мірою, непередбачуваність України дає змогу одному й другому показувати пальцем у бік Дніпра, мовляв насправді демократія ні до чого доброго не приводить.
Слабкість України полягає у відсутності консенсусу щодо підставових питань розвитку країни. Який зовнішній напрям має вибрати Україна? Яка модель економічного розвитку найкраще відповідає українським обставинам? Якщо Україна є національною державою, то якою має бути українська нація? Одномовною чи двомовною? Українським народом чи народом України? Без розв'язання цих запитань неможливо думати про хоч якусь політичну стабільність. Її брак, своєю чергою, відлякує великий капітал, без якого неможливо здійснити модернізацію української економіки.

Однак на українську ситуацію можна дивитися з оптимізмом. Хай які великі будуть розбіжності між різними частинами України, є певний консенсус щодо її цілісности. Жоден реґіон не вважає, що йому було би краще, якби він не був частиною України. Українці дуже розходяться в ставленні до історичного минулого, але більшість згідна в тому, що Сталін був поганий і робив для України погані речі. Це вельми контрастує із ситуацією в Росії, де Сталінові багато чого готові вибачити лише за те, що він побудував велику світову супердержаву. Імперське мислення не властиве більшости населення України.

Українці надто добре знають, яку ціну треба платити за імперські амбіції. Адже Україна в XX столітті була одним із головних воєнних театрів у сутичці між світовими суперпотугами. Досить сказати, що на українських землях від початку Першої світової війни і до кінця Другої від насильницької смерти загинули, за підрахунками демографів, кожен другий чоловік і кожна четверта жінка. Вважається, що жоден інший європейський народ, за винятком євреїв, не зазнав таких великих людських втрат, як український. Це, мабуть, є причиною однієї зі сталих тенденцій у поведінці українського політичного електорату: систематичного небажання його більшости голосувати за ті партії та рухи, які в його уяві репрезентують політичний екстремізм чи то крайньо правих націоналістів, чи то крайньо лівих комуністів.

Полишена сама на себе, без аґресивного зовнішнього втручання, незалежна Україна просто приречена на демократію. Вона настільки велика, різноманітна та поділена, що жодна політична сила не може правити нею одноосібне. За ілюзію одноосібної влади вже поплатилася помаранчева коаліція. Виглядає, що цей урок засвоїли і її блакитні противники. В Україні неможлива ані повна перемога однієї сили, ані повний реванш другої. Для політичного довготривалого успіху в Україні доконче треба йти на компроміси. А компроміси є хлібом і вином демократії.

Політичну історію незалежної посткомуністичної України можна представити як серію політичних криз, котрі, однак, увінчувалися укладанням компромісів. Так було 1991 року, коли більшість українців у момент розпаду Радянського Союзу проголосували за українську самостійність. Так було під час президентських виборів 1994 і 2004 років, коли, попри глибоку політичну кризу, вдалося мирно передати владу від одного президента іншому. Так було під час дискусій про українську конституцію в 1996 році. І в такий самий спосіб було розв'язано політичну кризу влітку 2006 року.
За кожну таку кризу та компроміс Україна, проте, мусить платити велику ціну. Нею є брак стабільности і повільні темпи посткомуністичної трансформації. Як на мене, головною причиною є те, що всі компроміси є ситуативними, тобто враховують лише тимчасові вигоди, їх укладають політики, а від політиків важко очікувати інших розв'язків. Зменшити ціну могли би лише стратеґічні розв'язки. Як показує і вчить приклад «Культури», привілей формування стратеґічних розв'язків мають інтеліґентні середовища. Це, на мою думку, випливає з простої формули: у питанні тривкості і стабільности будь-якої країни політика сильніша за географію, але ні політика, ні географія, навіть разом узяті, за силою впливу не можуть дорівнювати культурі.

Чому українські інтелектуали не формують спільного культурного простору? Це питання заслуговує докладнішого дослідження. Тут обмежуся лише коротким оглядом декількох пунктів.

Пункт перший: ідея історичного примирення не може появитися зразу, вона повинна визріти. Нагадаймо, що польсько-українське примирення забрало трохи більше півтора століття, якщо рахувати від роботи польсько-української погоджувальної комісії на Слов'янському з'їзді 1848 р. Теза, що заради добра польської справи Львів має бути визнаний українським містом, теж не нова – її задовго до Ґедройцевої «Культури» 1886 р. проголосив редактор львівського журналу «Przeglad Spoleczny» Болеслав Вислоух. До того ж сам Ґедройць, як випливає із недавніх досліджень, теж не одразу прийняв цю ідею: йому забрало трохи часу, заким він зміг із нею «зжитися». Тому українській інтеліґенції можна дати те, що англосакси називають «privilage of doubt» – «привілей сумніву»: їй треба дати ще часу, заким вона покаже, на що здатна.

Пункт другий: для примирення потрібні відповідні історичні умови.. Той же самий Вислоух під час українсько-польської війни пізньої осені 1918 р. перейняв польську «рацію стану». Ідеї «Культури» не знайшли би відгуку в повоєнній Польщі, коли б у повоєнному Львові поляки продовжували зберігати більшість. Їхня насильна депортація та посунення польського кордону сильно на захід стали одним із головних результатів Ялтинських умов. У тому сенсі Ґедройць був би неможливий без Сталіна.

Україна ж досі не може вийти з окопів холодної війни між двома Вікторами, кожен з яких конче хоче дорівнювати своєму імені. Оскільки українські інтелектуали є активними учасниками цього протистояння, від них важко чекати слів примирення. До різкости тону їх провокує «дискурс екстрем», що панує в українському мас-медіяльному просторі – а рівно ж ситуація власної марґіналізації у цьому просторі – у порівнянні політиків із поп-зірками: за таких умов, щоб бути почутим, треба голосніше кричати.

І, нарешті, їм бракує достойного партнера з протилежної сторони – російськомовної чи російської інтеліґенції, яка могла б ввязатися у сенсовну дискусію. Не є секретом, що російськомовне інтелектуальне життя в Україні є друговартісною копією російської культури у самій Росії, де дискурси є ще екстремальнішими, а тон набагато цинічнішим. За умов її непереборної провінційности й аґресивности дарма чекати від російськомовної інтеліґенції оригінальних голосів. Принаймні поки що, бо, з огляду на появу цікавішого молодого покоління, їй треба теж дати «привілей сумніву». У кожному випадку, вона мовчить, а мовчанка дорівнює згоді та солідарности з урядами, котрі говорять про національний мир, але продовжують національну війну.

Кожну з названих вище причин породжено певними історичними умовами, котрі, як слід думати, не є вічними, а підлягають динамічним змінам. Інакше є зі зрушеннями у сфері ментальних структур, котрі позначені сильною інерцією. Тут переходимо до головної причини браку всеукраїнського примирення. Ця причина полягає у живучости певних міфів, успадкованої як з радянської, так і з національно-демократичної традиції.

Якщо говорити про першу, радянську традицію, то тут головним є назагал неґативне ставлення до поняття нації та пов'язаної з ним ідеї націоналізму. Святою коровою радянської ідеології був «народ» – зіткана з високих ідеалів і насильницької політики безконфліктної й однорідної спільноти чесних трудівників. На відміну від цього, нація була відсутня у словниковому запасі «будівника комунізму» – вона була чужорідним («західним», «буржуазним») імпортом, котрий загрожував порушенню радянської гармонії (звернімо увагу, що згідно з радянською риторикою, в СРСР будували «радянський народ», а не «радянську націю», а країни комуністичного блоку були «народними», а не «національними демократіями»). Відповідно, націоналізм представлявся як винятково аґресивний, шовіністичний, кривавий і т.п. політичний рух, що погрожує стабільности і безпеці – що, зрештою, виявилося, почасти правильним з огляду на ту роль, яку зіграли національні рухи у розвалі СРСР та Югославії й у тому кривавому сліді, який вони залишили на Кавказі та Балканах.

Живучість цього міфу найбільше видна на Сході й Півдні України та серед російськомовної (хоча, зрозуміло, не всієї) еліти, для якої немає страшнішого внутрішнього ворога за націоналізм. Але не тільки. Опитування, проведене 2005 р. Центром імені Розумкова, показує, що відносна більшість (41%) громадян України поділяє неґативне ставлення до українського націоналізму як до ідеології, що розколює суспільство і передбачає обмеження прав неукраїнців. Однак йдеться тут не про опитуваних – зрештою, частка відносної більшости може збігатися з електоратом Януковича – як про саме опитування: у перелік можливих відповідей українські соціологи не включили нейтрального значення націоналізму, тобто як руху та ідеології, головним принципом якого є «кожній нації – своя держава». Висновок очевидний: навіть серед українських соціологів, які за інших умов продемонстрували свою фаховість і безсторонність, живуче – хай навіть підсвідоме – упереджене ставлення до націоналізму.

А якщо так, то ідея національного будівництва і національного примирення має доти невеликі шанси, доки у її формулі присутнє слово «національне»: у свідомости багатьох українців «національне» дорівнює «націоналістичному».

Якщо для радянської традиції характерним було пейоративне трактування нації і націоналізму, то українська національно-демократична традиція у цьому відношенні представляла перевернуте зображення: для неї нація – це найвища цінність, а національна єдність є найпершою умовою нормального існування українського суспільства. Очевидно, що в цій традиції не було однозгідности, що має представляти собою українська нація. Лінія розколу в українському випадку нагадує поділ між прихильниками «п'ястівської» та «яґелонської» традиції в польській інтелектуальній традиції: етнічна (мовно-культурна) супроти політичної (мультикультурної) концепції. Я не буду тут торкатися старих суперечок, а рівно ж тої частини сучасної україномовної інтеліґенції, для якої ідея будь-якого примирення з будь-ким рівноцінна національній зраді. У контексті заявленої теми мене найбільше цікавить позиція тих українських інтелектуалів, які наставлені досить критично до старої традиції, сповідують ліберальні цінности – а разом з тим не хочуть стати українськими Ґедройцями.

Припускаю, що тут злий жарт зіграла з ними (чи з нами, оскільки я теж ідентифікую себе, принаймні почасти, з цією традицією) відкритість України з кінця 1980-х років на зовнішній світ. Результатом стали пошуки альтернативи як до радянської, так і старої національно-демократичної ідеології. Такою альтернативою для людей, які шукали виходу з провінційного закапелку, стали популярні у післявоєнному Заході модернізаційні теорії. А що цих теорій було «до кольору і до вибору», то з них вибиралися ті, які найбільше пасували до модернізації національної ідентичности, й у першу чергу – модерні теорії націоналізму. У них майже з математичною точністю «доводилося», що творення націй пов'язане з модернізацією й що чіткі національні ідентичности є ознакою модерної людини. Значна частина українців по падінню комунізму не мала виразної національної ідентичности або ж не надавала їй достатньої ваги. Відповідно, вони трактувалися як першочергова мішень «запізнілої» модернізації – зрозуміло, на українських умовах та з допомогою української держави.

За цих умов українські інтелектуали найчастіше вибирали мовну, а не політичну українізацію з причин, які не буду тут обговорювати через брак місця. Важливим є наслідок. Для більшости частини мешканців Сходу і Півдня такий сценарій не є прийятним. Вони таки українізуються, але поволіше і на своїх умовах. Результатом стало взаємне відчуження і взаємна ворожнеча.

Можна думати, що за такої політичної гри для потенційного українського Ґєдройця залишається дуже мало місця. На щастя, так не є. Не забуваймо, що Ґедройць і «Культура» формулювали свою східноєвропейську геополітичну візію за обставин, коли по Волинській різні та інших взаємних етнічних чистках рівень взаємної не те що відчужености, а взаємної ненависти в українсько-польських стосунках був найвищим із часів Хмельницького. Та й коли нова, посткомуністична польська еліта реалізувала візію Ґєдройця, образ українця у Польщі був одним з найнеґативніших – на рівні циган і румунів.

Завданням інтелектуалів не є закликати до того, що вже стало можливим. Їхнім першорядним обов'язком є час до часу – користаю тут з Франкового образу – виходити «поза межі можливого». Іронія ситуації полягає в тому, що справа міжукраїнського примирення не є аж такою неможливою, її шанси є набагато вищими аніж, скажімо, шанси на українсько-польське примирення за часів Ґєдройця. Є правдою, що мешканці українських реґіонів чують себе ближчими до жителів сусідніх держав, аніж один до одного.

Але образ кожного з цього реґіонів все ще поміщається на позитивній частині шкали. Рівно ж відповідає дійсности, що від виборів 2004 р. розбіжности між населенням Західної і Східної України не зарубцьовуються, а в деяких моментах навіть поглиблюються. Однак знову ж таки: більшість (73% у липні 2006 р.) не вважає ці розбіжности суттєвими або такими, що мають культурну («цивілізаційну») ознаку. Не вдасться заперечити: кожен п'ятий українець вважає, що конфлікт між окремими реґіонами України зумовлений різними політичними інтересами українського населення. Та водночас більшість (62,5%) думає, що цей конфлікт не виходить «знизу» зі самого суспільства, а зумовлений боротьбою різних бізнес-еліт за владу або протистоянням Росії та США за вплив на Україну. Ідею історичного порозуміння підтримують 50,6% при 16,8% «проти» (вересень 2006 р.) – при цьому така ж виразна перевага прихильників над противниками спостерігається у всіх без винятку реґіонах.

Специфікою посткомуністичної України була і залишається її амбівалентість. Якби сьогодні проводився референдуми за вступ України до «східнослов'янського союзу» білорусів, росіян та україців, чи за вступ до Європейської Спільноти, за збереження української самостійности чи відновлення СРСР, то кожен з референдумів – судячи з даних соціологічних опитувань – виграли б. За таких обставин вмілий політик чи далекоглядний інтелектуал, користаючи з системи ваг і противаг, міг би виробити нову стратеґічну лінію розвитку України.

Досі, однак, робиться ставка на тактику «дві України» – що, в грубших рисах, є вдалою грою на коротшу мету. Проблема, однак, полягає в тому, що ця тактика має свої межі: як не маніпулюй, ці «дві України» не стають Сербією і Хорватією, або, на крайній випадок, Чехію та Словаччиною. Незважаючи на свою підвищену політизованність, українське суспільство виявляє достатній запас міцности.

Зрозуміло, для чого «колять» Україну політики: неспроможні грати на «чужому» електоральному полі, вони зі всієї сили тиснуть на больові точки «свого» електорату. Важче зрозуміти, чому українська інтеліґенція з двох таборів так радо приймає відведену їй у цій грі роль приспішника. Прибутків з цього у неї мізерні, а задоволення мало – це так само, як дозволити змії вкусити свого приятеля, заради моральної втіхи виссати отруту і тим самим спасти йому життя.

А головне: роль, яку на себе беруть українські інтелектуали, розходиться з відповідальністю, яку накладає на них їхнє кредо бачити дальше і першими бити тривогу. Вони не можуть бути відповідальними, бо не хочуть ними бути. Коли йдеться про безсилля інтелектуалів, то я би волів би іншу, чеснішу формулу: хочуть, але не можуть. Бо принаймні бажання рахується.