КАВКАЗ – ЦЕ НЕ ПОЧАТОК ТРЕТЬОЇ СВІТОВОЇ,
А ТІЛЬКИ ПРИВІД ЗАМИСЛИТИСЯ НАД СИСТЕМОЮ
МІЖДЕРЖАВНИХ ВІДНОСИН

Олександр МАЙБОРОДА
доктор історичних наук, професор

Спроба Грузії підтвердити свій суверенітет над Південною Осетією і відновити там законну владу провалилась. Російські танки браво пройшлися своїми траками по усіх принципах міжнародних відносин – від визнання недоторканності існуючих державних кордонів до неприпустимості аґресії проти суверенних країн. Світ вкотре за століття існування Російської держави проковтнув гірку пігулку, випечену кремлівськими благодійниками людства. Проковтнув в надії підсолодити її нафтовою сильногазованою мікстурою. Ну що ж, Realpolitik, мабуть, і мусить бути реальною, як масло масляним. Однак, сприйняття даності як неминучості не позбавляє права на її оцінку і більше того, вимагає роздумів про наслідки того, що трапилося. Адже кожен епізод такого роду породжує історичний прецедент, який може бути використаний у майбутніх суперечках між етнополітичними суб'єктами, так само, як і кожен із сучасних епізодів також виникав на арґументах, що спиралися на попередні прецеденти. Тим не менше, народи мусять шукати загальноприйнятих і загальновизнаних принципів вирішення тих політичних проблем, які замішані на етнічних почуттях і прагненнях.

Етнонаціоналізм – колись шкідливий,
а колись і корисний: як для кого


Вторгнення російських військ у Грузію Кремль обґрунтовує необхідністю захисту російських громадян, якими стали майже усі південні осетини. Останні ж обґрунтовують своє невизнання тбіліського уряду правом народу на самовизначення. Цей нюанс в арґументаціях обох ініціаторів етнополітичної кризи на грузинській території досить показовий. Річ у тім, що принцип права народів на самовизначення зазнав упродовж історії свого втілення певних змін і зараз у системі міжнародного права є таким, що інколи породжує всередині нього так звані конфлікти.

Насамперед, треба мати на увазі багатозначність терміну «народ». Він може застосовуватися і до всього населення країни, і до етнічної спільноти, і до окремої нації, і до трудящих мас. Вперше гасло самовизначення стосувалося категорії нації. Принаймні так було 1917 р., коли воно з подачі і американського президента Вільсона, і лідера більшовиків Леніна запанувало у світовій політичний лексиці. Право націй на самовизначення аж до відокремлення вважалося найкращим засобом усунення причин міжнародних конфліктів. Треба мати на увазі, що нації розумілися в етнічному сенсі. Крім того, націями на практиці визнавалися ті етнічні спільноти, які мали для цього певні історичні підстави – були помітними і значимими суб'єктами історичних подій, мали історію своєї державності, вирізнялися достатньою кількістю тощо. Саме тому в Радянському Союзі право на національну державність отримали далеко не всі етноси. Враховувалося, приміром, що вся історія абхазів була невід'ємною від історії Грузії, що давало їм право тільки на автономію у складі цієї республіки. Враховувалося і те, що осетини на території Грузії не були автохтонним народом, що вони є нащадками тих, хто заселив землі, що історично були грузинськими. З цієї причини і виник зовні парадоксальний, але історично виправданий феномен двох Осетій – одна на своїх історичних землях у складі Російської Федерації, а друга на грузинських землях, колонізованих осетинами.

Після Другої світової війни, під час розпаду колоніальної системи принцип права народів на самовизначення почав втрачати суто етнічне обґрунтування. Річ у тім, що населення практично усіх колоній, які вимагали державної незалежності, було багатоетнічним. І ще один момент. Приблизно в цей самий час у демократичній частині світу почало утверджуватися нове, надетнічне розуміння нації як сукупності усіх громадян тієї або іншої держави. Взагалі, будь-які суспільні рухи, засновані на етнічних прагненнях, почали наражатися на упереджене ставлення. Стала утверджуватися думка, що вони породжують етнічний націоналізм, який є найнебезпечнішим для демократії, ліберальних цінностей, який є особливо аґресивним і конфліктопровокуючим. При цьому намагалися не помічати, що націоналізм багатоетнічних націй часом буває не менш егоїстичним, аґресивним і жорстоким.

Особливо гострої критики так званий етнічний націоналізм зазнав у російських наукових та інтелектуальних колах як головний винуватець розпаду «Великої держави». Досить погортати сторінки російських наукових журналів, таких як «Полис», «Социс» та ін. Не кажу вже про патріотичну публіцистику. Одне з головних звинувачень у бік етнонаціоналізму, що він породжує так звану етнократію, тобто принцип формування влади з представників переважно або навіть винятково титульного етносу. Ремствування російської еліти з цього приводу зрозумілі, адже значно зменшувалися можливості насичувати владу у колишніх республіках проросійськими політиками. Разом із тим проявилася цікава деталь. Засуджувався тільки той етнонаціоналізм, який вів до дистанціювання від Росії. Навпаки, той етнонаціоналізм, який виступав під проросійськими прапорами, на практиці Кремлем всіляко заохочувався, стимулювався і, коли треба, військово підтримувався. Так було створено конфліктні точки у Південній Осетії, в Абхазії, у Придністров'ї. Аналоґічний сценарій готується у Криму. Отже, на практиці підтримуючи вигідні їй етнонаціоналістичні рухи, Росія досі змушена на словах осуджувати їх, аби не провокувати етнонаціоналізм на власній території. Зрозуміло, арґумент про захист своїх громадян виглядає пристойнішим для виправдання аґресії. Росія має у своєму арсеналі й інший арґумент – про захист «співвітчизників», до яких зараховують усіх, хто розмовляє російською мовою і тримається російської культури. Втім, мова і культура є етнічними характеристиками, і Росія не помічає, як сама стає адептом етнонаціоналізму, який вона критикує в інших народів.

Південним осетинам, абхазам, росіянам Криму, придністровцям, кримським татарам етнонаціоналізм ховати немає потреби. Кожна з названих спільнот є етнічно відмінною від національної більшості країни, а тому вважає себе у праві виставляти окремі вимоги і заявляти про свої окремі інтереси. Однак, це аж ніяк не означає, що кожна з них може автоматично претендувати на застосування щодо себе права на національне самовизначення. Одна справа, наприклад, кримські татари, які живуть на своїй етнічній батьківщині, а інша справа придністровці, з яких більшість живуть на колонізованих ними українських етнічних землях, але тих, що зараз перебувають у складі держави Молдова. До речі, з точки зору використання етнонаціоналізму у власних інтересах, то саме Україна могла б швидше стати стимулятором конфліктності у Молдові, ніж Росія, посилаючись на «історичну справедливість», але ніколи цього не робила, дотримуючись принципу непорушності державних кордонів і правил добросусідства. Україна відмовилася від використання історико-етнографічних чинників у міжнародних відносинах, але ця відмова аж ніяк не означає, що ці чинники взагалі не існують. Справа тільки у конкретній історичній ситуації, де вони або діють або можуть бути використаними.

Територія проживання і етнічна земля –
не завжди одне й те саме


Тепер настав час торкнутися такого чинника збереження етнічної самосвідомості, як уявлення про «свою рідну землю». Якщо виходити з нинішніх уявлень про вищість громадянського націоналізму над етнічним, то поняття етнічної вітчизни мусить бути маловартісним. Добре це чи погано? Спробуємо відповісти прикладом радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. Яким закликом намагалися політруки піднімати солдатів у бій? – «За Родину! За Сталина!» А чому обидві складові цього гасла не розміщувалися навпаки? Цілком зрозуміло, що головним було «За Родину!», тобто за рідну землю. А «За Сталина!», тобто за політичний режим, до цього гасла пристьобувалося. Навіть ідеологічно зашорені політтехнологи тих часів зрозуміли пріоритетність етнотериторіального компонента свідомості. Тепер росіяни, які вигравали війну під гаслом збереження «рідної землі», хочуть переконати і грузинів, і весь світ, що для інших якась частка «своєї» землі не варта того, аби віддавати за неї життя. Що з цього приводу сказати? А раптом така сама ідеологема запанує і серед самих росіян? Чи стануть вони вмирати заради Далекого Сходу, якщо, раптом, Китай почне там захищати своїх громадян, яких у цьому реґіоні, за різними підрахунками, налічується не сотні тисяч, а мільйони? Вірогідно, у світі є такі транснаціональні структури, яким було б вигідно, аби народи позбулися ідеалістичних сентиментів щодо своїх вітчизн. А раптом так і станеться? Хто дбатиме про довкілля, про екологічний баланс саме на тій або іншій території, про збереження етносів як неповторних культурно-соціальних систем, та й взагалі, про збереження самої структури міжнародних відносин? Може тоді самим росіянам не треба перейматися збереженням територіальної цілісності Російської Федерації? Переконаний, що останнє запитання у етнічних росіян може викликати тільки обурення. Погоджуся, що обурення буде цілком справедливим. Тоді інше запитання – чому ж Росія провокує рухи, які зневажають історичну свідомість титульних етносів в інших нововиниклих державах?

Безвідповідальність versus цинізм:
одне одного не краще


Тут доведеться повернутися до питання про роль прецеденту у міжнародних відносинах. Росія спровокувала перехід осетинсько-грузинського конфлікту у воєнну, силову фазу. Загалом логіка її, як однієї з великих держав, зрозуміла. Сполучені Штати стимулювали і підтримали відокремлення Косова від Сербії. Звісно, відповіддю стало стимулювання сецесії реґіону тієї держави, яка обрала своїм геостратеґічним союзником США, тобто російського конкурента. Тобто, йдеться про дзеркальну відповідь. Однак, дії США, які втрутилися в етнополітичний конфлікт далеко від своїх кордонів, можна назвати геостратеґічною безвідповідальністю. Дії ж Росії можна вважати цинічним злочином. Звісно, стосовно США можна згадати крилатий вислів Талейрана: «Це гірше ніж злочин. Це – помилка». Хай Росія цим висловом виправдовує свій злочин, Але від цього він «білішим» і «розумнішим» не стане. Понад те, цей злочин рано чи пізно стане фатальною помилкою самої Росії, незалежно від того як довго триватиме національне приниження грузинів чи як швидко їй вдасться провести аналогічну операцію у Криму. Тих, хто чинить злочин, можуть боятися. Тих, хто робить помилки, зневажають і перестають боятися їхньої сили. Отже, Росія перед вибором. Навіть якщо сама вона наївно вірить, що перед вибором стоять її сусіди. «Блаженні ті, хто вірять».

«Блаженність» російської віри (національної мрії), навіть якщо вона на якийсь час здійсниться, полягає у тому, що створювані внаслідок її реалізації прецеденти провокують міжнародний хаос. І не можна виправдовуватися посиланнями на безвідповідальні дії інших великих держав. Їхня моральна відповідальність ще попереду. Адже після південно-осетинського чи косівського прецедентів великим державам доведеться відповідати на виклики з боку тих самих курдів, басків, корсиканців, тамілів та інших (і це тільки початок списку) і пояснювати їм, чому вже вони не можуть розраховувати у реалізації «права на самовизначення» на підтримку сильних світу цього чи просто терористичних угруповань. Або інакше доведеться розпрощатися з міжнародним авторитетом. Але система міжнародних відносин, де немає регулюючої ролі авторитету сильних держав, дуже легко може стати некерованою.

Сепаратизм автономій – небезпека
для світової системи


Чому так може трапитися? Тому що і США, і Росія підтримали сепаратистські рухи, у яких не було переконливих арґументів для свого виправдання. Коли сецесія може вважатися виправданою? Свого часу відомий російський етнополітолог Галина Старовойтова виділила кілька, на її думку, можливих критеріїв самовизначення. Перший з них – неможливість існування етнічної групи у складі «не своєї» держави. І що, життя південних осетинів чи абхазів у складі Грузії дійсно було нестерпним? Здається, вони не могли ремствувати на примусову грузинізацію або побоюватися ґеноциду. Інший критерій – апеляція до історичного права. Хай абхази релігійно відрізняються від інших грузинських субетносів, але історично вони ніколи не мали окремої від грузинів держави. Про історичні права південних осетинів, яким грузинські правителі дозволили переселитися на частину споконвічних грузинських земель, годі й казати. Не кажу вже про «історичні права» росіян Криму або Придністров'я. Хіба що це право колоністів. Втім, історія знає випадки, коли і воно було арґументом для сецесії. Згадаймо як американські колоністи мексиканського штату Техас відтяли його від Мексики а потім увійшли до складу Сполучених Штатів. Поганий приклад, але тепер вже вагомий арґумент у перекроюванні державних кордонів на принципі «самовизначення» навіть не нації, а просто населення.

Ще два критерії, що їх пропонувала Г. Старовойтова, взаємопов'язані. Йдеться про етнічний склад населення і про народне волевиявлення. Будь-кому зрозуміло, що там, де національна меншина складає кількісну більшість, вона завжди може використати цей факт у будь-якому референдумі.

Адже у тих реґіонах, де вона кількісно переважає представників титульного етносу, останні опиняються у становищі «меншини у меншині». На жаль, міжнародне право не конкретизує, якими можливостями у питаннях збереження цілісності держави наділена ця «меншина у меншині». Хоч як би там було, але вона і в реґіонах, заселених національною меншиною, все ж таки представляє національну більшість і свідома поняття «рідної землі», яку вона добровільно надала для колонізації іноетнічного населення. Зневажаючи цією самосвідомістю, можна закласти вибухівку під базовий принцип міжнародних відносин – визнання основними їхніми елементами націй-держав, особливо тих, що утворені національними більшостями. Звісно, бувають і винятки, коли етнічна група опиняється у складі держави, утвореної титульним етносом, проти власної волі, і тоді національна більшість не має морального права оголошувати території її проживання «своїми» історичними землями. Такі меншини живуть і в Україні – угорці у Закарпатті, румуни на Буковині.

Але що цікаво, маючи більше історичних прав на сецесію і на провокування етнополітичних конфліктів, вони на це не йдуть. Ймовірніше тому, що їхні історичні батьківщини стали членами НАТО і, відповідно, вони тримаються західного принципу непорушності кордонів. Причому Україна особливо й не заперечує, щоб ці люди отримували громадянство своїх історичних батьківщин. Може, це певна наївність розраховувати на порядність цих історичних батьківщин і віра у те, що вони не стануть використовувати подвійне громадянство для інтервенції у внутрішні справи України. Хай це і наївність, але поки що вона підтверджується поведінкою українських західних сусідів. На подібну порядність південно-східного сусіда, як показали події у Грузії, годі й розраховувати.

Варто торкнутися і останнього критерію, запропонованого Г. Старовойтовою. Йдеться про наслідки сецесії. Може, це й не критерій, а просто передбачення, але їх треба обміркувати. Насамперед з точки зору, а хто має відповідати за наслідки – ті, хто провокує сецесію, чи ті, хто прагне їй запобігти? У випадку, коли центральний уряд намагається силою встановити свій суверенітет над автономією, саме його найлегше звинуватити у руйнівних наслідках такої акції. В той же час, чи мають бути увільненими від відповідальності етнічні лідери, які провокують свої групи на протистояння центральній владі? Вони ж бо свідомі того, що сецесія не обійдеться без збройного конфлікту, і тим не менш, надихають свої невеличкі автономії ілюзіями самостійності, не думаючи про наслідки у разі успішності затіяних ними авантюр.

До непередбачуваних для самої Росії наслідків мабуть призведе і рішення Кремля офіційно визнати незалежність Абхазії і Південної Осетії. Визнати їх незалежними можна тільки в одній якості – як суверенних і самостійних окремих держав. І якщо державу Абхазію ще хоча б теоретично можна уявити поряд з Російською державою, то державність Південної Осетії може обернутися для Росії курйозом. Південна Осетія є по суті історичною осетинською діаспорою. Отже, діаспора матиме свою державність, а історична батьківщина осетин залишатиметься автономією у складі Росії. Неважко передбачити і одночасне прагнення усіх осетин до об'єднання. Тоді виникне питання – у якій політико-правовій формі таке об'єднання народу можна здійснити? У формі приєднання історичної батьківщини до тепер вже одержавленої діаспори?

Це можна зробити, тільки дозволивши вихід Північної Осетії зі складу Російської Федерації. Важко сказати, як прореагують на це російські націонал-патріоти, але легко передбачити, як на це прореагують ті ж самі чеченці, яким такий вихід було заборонено силовим шляхом. Інший вихід – ініціювати у «незалежній» Південній Осетії референдум за приєднання до Росії, а потім милостиво погодитися з «народним волевиявленням». Але приєднання Південної Осетії до Північної Осетії у складі РФ означатиме лише одне – що російське втручання у конфлікт мотивувалося не миротворчими, а відверто анексіоністськими намірами. Залишається сподіватися, що північні осетини погодяться на існування поруч із собою діаспорної осетинської держави і що обидві частини народу не чинитимуть жодних іредентистських дій. Якщо такі сподівання є, то вони просто наївні. Адже самі ж росіяни отруїли осетин, як і абхазів, духом державоруйнівництва.

Світ ґлобалізується у сенсі інтенсифікації міждержавних і бізнесових контактів. Для декого ця інтенсифікація стала арґументом для заперечення національних держав як провідних суб'єктів міжнародних відносин. Небезпечна ілюзія. Зневажливе ставлення до держав (хай з моно-, хай з поліетнічним населенням) рано чи пізно завершиться геополітичною катастрофою. Шкода, що у замилуванні власною військовою силою про це не думають великі держави, коли вони стимулюють ті сепаратистські рухи, що видаються їм вигідними. Адже зневажання національно-державним принципом рано чи пізно може колись торкнутися і їх самих. Зараз вони вірять у свою непохитність. Знову таки, «Блаженні ті, хто вірять».

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2008
Дизайн та підтримка- О. З.