ЧЕРЕЗ ТРИ ГОДИНИ ЗУСТРІЧЕЙ

Марія ІСАЧЕНКО

Хто з дитинства не знає давніх мудрих істин: «Cім раз відміряй – один раз відріж», «щоб пізнати людину, треба з нею пуд солі з'їсти»… Але нерідко в житті щось змушує нас чинити з точністю до навпаки – доля ніби випробовує. Втім, хіба це має значення – аби все добре закінчилося, – переконана 76-літня Фекла Камалєєва з маленького (нині там мешкає 26 людей) хутора Лютівка, що на Чернігівщині.

Вона вийшла заміж «через три години кохання і зустрічей» і прожила з чоловіком 46 років. І хоч не завжди було гладко, жодного разу у них не доходило до розлучення. Численні «несхожості» – в релігії, характерах, кухні – Фекла подолала швидше, ніж у селі звикли до незвичного імені її чоловіка – Фарій.

Коли виходила заміж, не знала, що він татарин, – сміється жінка. Не було часу. Ввечері вони познайомилися, а вранці (був саме вихідний) він уже переконував іти до загсу. Обом тоді було по 20 «з хвостиком». Обоє приїхали на Донбас «по вербовці». Щоправда, Фекла уже працювала на шахті, а Фарій ще проходив спеціальне навчання.

Все було, ніби жартома, – згадує моя співрозмовниця. – Подали заяву, пішли розписуватися. Подруги веселилися. Заохочували. Потім гуртом зайшли на базар, купили літр горілки, риби, яблук. Святкували. А мені не вірилося, що я уже заміжня, і що цей хлопець, якого я ледве знаю, – мій чоловік. Пізніше він зізнався, що теж відчував щось подібне. Думалось – все це тимчасово. А вийшло – на все життя.

У Лютівці вирішили пожити (приїхали в 1956-му), коли Фарія засипало в шахті, і він більше місяця пролежав у лікарні. Планували ненадовго. Але саме тут, у маленькому українському хуторці знайшов татарин Фарій Камалєєв своє останнє пристанище, ледь не доживши до 70-річчя. Тут у них народилося три доньки і син.
– Він був проти абортів, – згадує Фекла Йосипівна. – Казав: гріх убивати дітей. Був віруючою людиною. Завжди молився перед сном, перед тим, як різав хліб. Батюшка пропонував йому «вихреститись» – не погодився, сказав: я мусульманином народився, мусульманином і помру. Проводжали його в останню путь без батюшки. А хрест на могилі все ж поставили.

Він не їв сала і ревнував свою половину. Його наперебій запрошували усі, хто будувався, – кращого не було ні муляра, ні штукатура. Не умів лише косити, але навчився.
З часом односельці зрозуміли те, що давно усвідомила дружина: Фарій суворий, але справедливий. Його поважали.

– Дітей ніколи не бив, – розповідає Фекла Йосипівна. – Міг тільки гримнути. Цього було достатньо: вони його слухалися. Але, не дай Боже, було комусь скривдити чи посміятися над його рідними: «Не можете за себе постояти, я за вас постою», – казав у таких випадках.

Він був невисокий. Не багатир. Але в нього був характер справжнього чоловіка. Таких нечасто зустрінеш, – сумує вдова.

Каже, без нього жити дуже самотньо, хоча діти (а ще у неї 12 онуків і 7 правнуків) допомагають, підтримують. Не звична сидіти без роботи, вона порає город (з господарства, правда, тільки коза). Але ніщо не може заповнити в душі пустку, котра утворилася після смерті чоловіка.

Дарма, що побралися з ним начебто легковажно. Головне прийшло потім. Воно згладило всі непорозуміння, різницю у вихованні, звичках, воно зробило двох несхожих людей одним цілим.
«Головне – це любов», – підсумовує Фекла Йосипівна. В її очах – тепло і спокій.

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2008
Дизайн та підтримка- О. З.