ДИСКУСІЙНІ АСПЕКТИ УКРАЇНСЬКОГО ГОЛОДОМОРУ

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ,
доктор історичних наук, заступник директора Інституту історії України НАНУ,
спеціально для «Форуму націй»

Суть проблеми, яка постає нині перед політиками і науковцями, проста: чи є справедливою оцінка Голодомору як ґеноциду українського народу? В українському середовищі політики і науковці по-різному відповідають на це запитання. Різнобій у судженнях викликаний неоднозначними оцінками радянського минулого громадянами України, а також зовнішнім впливом. Потужний вплив йде з боку Росії. Він пояснюється двома причинами: по-перше, суто позитивним, як і у нас, ставленням значної частини її громадян до радянського минулого; по-друге, побоюванням політиків, що Україна «виставить рахунок» сучасній Росії за Голодомор у випадку міжнародного визнання трагедії ґеноцидом.

Ми пересвідчилися і в іншому: урядові кола США не наважуються прямо звинуватити Радянський Союз у ґеноциді українського народу. 23 вересня ц.р. Палата представників прийняла постанову, в резолютивній частині якої стверджувалося, що вона:

«1) вшановує 75-ті роковини Голодомору 1932–1933 років в Україні та висловлює щире співчуття жертвам, тим, хто вижив, та сім'ям, що стали свідками цієї трагедії;

2) засуджує систематичні порушення Радянським Союзом прав людини щодо українців, включаючи право на свободу самовизначення та свободу слова;

3) заохочує поширення інформації щодо Голодомору в Україні з метою поширення знань про цю трагедію; та
4) підтримує зусилля України щодо забезпечення демократичних засад, принципів ринкової економіки та повної поваги до прав людини, аби дати їй можливість реалізувати власний потенціал як важливого стратеґічного партнера Сполучених Штатів у реґіоні та у світі».

Вражає дисонанс між резолютивною і постановчою частинами документа. У постановчій частині, з посиланням на висновок комісії Конґресу США з розслідування українського голоду, яка працювала в 1986–1988 рр., говорилося: «У 1932–1933 роках Йосип Сталін та наближені до нього особи вчинили ґеноцид проти українців».

Наводилася тут же цитата з закону, прийнятого Конґресом і підписаного 13 грудня 2006 р. Президентом США про встановлення в окрузі Колумбія «меморіалу жертвам Голодомору-ґеноциду в Україні». А в резолютивній частині висловлювалася лише стурбованість щодо порушення прав людини. Невже свобода слова була актуальним питанням для заблокованих в своїх селах і вмираючих від штучно влаштованого голоду українських селян?

Та не будемо поспішати із звинуваченнями. Конґрес США ще 19 квітня 1988 р. схвалив звіт комісії з розслідування українського голоду, в якому формулювався висновок при вчинений Сталіним акт ґеноциду. Тепер конґресмени рекомендують нам поширювати в світі знання про цю трагедію. Крізь рядки документа проступає прихована думка: невже нам це потрібно більше, ніж вам? Переконуйте у вашій правоті Росію самі!

Ця точка зору підтверджується останніми діями міжнародних організацій у питанні про Голодомор. Тему Голодомору в ООН відклали на невизначений строк. Європарламент у жовтні 2008 р. визнав Голодомор злочином проти людства, але ухилився від його кваліфікації як геноциду. Це показує, що Європа усвідомлює унікальні масштаби трагедії українського народу, але не розуміє, чому вона сталася.

Конґресмени США за всієї нелюбові до комуністичної Росії, яку вони ототожнюють з Радянським Союзом, визнають інституційну нетиповість Голодомору. Вони мають рацію, коли вважають цю подію унікальною і обтяжують виною не комуністичну доктрину або радянську державу, а тільки «Йосипа Сталіна та наближених до нього осіб». Вони сподіваються, що посткомуністична Росія під тиском неспростовних фактів визнає Голодомор ґеноцидом, треба лише поінформувати як слід російську і світову громадськість.

Унікальність Голодомору не виключає його пов'язаності з ускладненнями, які виникли в СРСР у 1930–1932 рр. внаслідок настирливих спроб Кремля створити позбавлену товарно-грошових відносин цілісну директивну економіку. Сталінський терор голодом, наслідком якого став Голодомор, являв собою «нищівний удар» (за термінологією самого генсека), який мав попередити втрату Сталіним місця на вершині владної піраміди після прогнозованих чекістами стихійних повстань голодуючого українського селянства. Загроза втратити посаду найбільшою мірою вплинула на рішення Сталіна завдати цей удар по українських реґіонах. Однак у ситуації кризи, викликаної авантюристичною політикою «підхльостування» (знову ж таки за термінологією генсека), соціальний вибух в українському селі загрожував Кремлю й відпадінням України. Першим, хто прогнозував такий розвиток подій, був сам генсек. «Повторюю, ми можемо втратити Україну», – писав він у конфіденційному листі до Л. Кагановича 11 серпня 1932 р.

Вчені, які багато зробили на переламі 80-х і 90-х рр., щоб розкрити обставини ретельно замаскованого нищення українців, характеризували Голодомор як ґеноцид. Така характеристика випливала з фактів і здавалася природною. Але з вересня 1993 р. вона стала одним з каменів спотикання в українсько-російських відносинах. Виступаючи на науковій конференції, скликаній тоді у зв'язку з 60-ю річницею Голодомору, Л. Кравчук підкреслив: «Я цілком погоджуюсь з тим, що це була спланована акція, що це був ґеноцид проти власного народу. Але я тут не ставив би крапку. Так, проти власного народу, але за директивою з іншого центру». Як бачимо, термін «ґеноцид» у трактуванні першого президента України одразу набув гострополітичного звучання: йшлося про рішення, прийняте поза кордонами України, тобто звідти, де знаходилася Росія.

Політизоване трактування Голодомору в наші дні виявляє себе в надзвичайно гострих формах. Досить згадати заборону проводити на території Російської Федерації акцію вшанування пам'яті жертв Голодомору «Незгасима свічка». У жовтні 2008 р. цю акцію довелось проводити в Москві на території посольства України.
Кремль впродовж двох десятиліть (1918–1938) здійснював соціально-економічну революцію шляхом силоміць нав'язуваних суспільству кардинальних реформ. Будівництво комунізму засобами терору і пропаганди відбувалося в багатонаціональній країні, яка мала вигляд федерації республік із великими конституційними правами. Терористична складова в політиці Кремля мала особливо сильно проявитися в УСРР – найбільшій з національних республік, яка межувала з Європою. У випадку політичної кризи, коли силове поле центру послаблювалося, республіки здобували шанс реалізувати свої конституційні права. Сталін застосував терор голодом проти України, щоб вона не змогла використати цей шанс. З великим запізненням, тільки у 1990–1991 рр. такий шанс використала Російська Федерація, а вже потім – інші союзні республіки.

Виходячи зі сказаного, можна дати таку оцінку тезі Л. Кравчука про акцію, здійснену з іншого центру: ця теза була справедливою, але провокативною, тому що зосереджувала увагу на Росії. А насправді Російська Федерація 30-х рр. так само була підпорядкована компартійно-радянському центру в Кремлі, як всі інші союзні республіки. Кремль спирався на Росію як на державоутворюючу республіку, але вона не мала навіть тих владних повноважень, якими володіли національні республіки. В Москві не могли існувати одночасно два центри влади.
Оцінка Голодомору, озвучена В. Ющенком у виступі в ООН у вересні 2008 р., має об'ємніший характер, тому що спирається на велику дослідницьку роботу, здійснену науковцями за наступні півтора десятиліття. Ющенко зробив Голодомор зрозумілішим, тому що поставив його в контекст всієї репресивної політики Кремля, спрямованої на знищення національно-визвольного потенціалу українського народу: «Терор голодом в Україні мав цілеспрямований характер ґеноциду, що супроводжувався тотальним знищенням національної еліти, громадського проводу та духовенства. Метою було упокорення багатомільйонного народу, який, за визнанням режиму, неможливо було увесь вивезти до Сибіру». Ремарка про депортацію в Сибір запозичена з повідомлення М. Хрущова у доповіді «Про культ особи та його наслідки» на ХХ з'їзді КПРС.

Висновки, що випливають із сказаного вище, можна сформулювати двома тезами: по-перше, потрібно максимально зблизити політичні і наукові оцінки Голодомору; по-друге, зближені оцінки треба довести до свідомості широкої громадськості безпосередньо в Україні і в усьому світі. Це змусить керівні кола Росії зваженіше підходити до цієї теми. За достатньо широкої поінформованості світової громадськості у питанні про те, чим відрізняється загальносоюзний голод 1932–1933 рр. від Голодомору, російські дипломати потраплять у неприємне становище. В такому становищі перебували українські дипломати в ООН до 1987 р., коли їм заборонялося визнавати сам факт голоду 1932–1933 рр.

Найголовніше, що слід зробити, це – відділити загальносоюзний голод 1932–1933 рр. від Голодомору. У дискусіях, які точаться між українською і російською сторонами, все, що відбувалося в Україні у 1932–1933 рр., перша називає Голодомором, а друга – загальносоюзним голодом. Обидві сторони вважають причиною смертних випадків від голоду конфіскацію хліба державою. Погодитися з обома сторонами у цих питаннях не можна. У 1932–1933 рр., якщо розглядати їх як цілісний період, в Україні спочатку спостерігався загальносоюзний голод, викликаний хлібозаготівлями, а пізніше – Голодомор, спричинений замаскованою під заготівлі каральною акцією. Суть цієї акції полягала в конфіскації нехлібного продовольства на всій території УСРР і Кубані. В інших реґіонах така акція здійснювалася лише епізодично.

Люди справді вмирали десятками і сотнями тисяч через те, що їм забракло хліба. Ще у постанові ЦК Компартії України «Про голод 1932–1933 років на Україні та публікацію пов'язаних з ним архівних матеріалів» від 26 січня 1990 р. причиною голоду було названо «згубну для селянства хлібозаготівельну політику». Україна відрізнялася від інших хлібовиробляючих реґіонів тільки тим, що почала голодувати раніше. Держава забрала в республіці майже весь хліб урожаю 1931 р., внаслідок чого сільське населення стало голодувати ще в першій половині 1932 р. Тут більшою мірою, ніж в інших реґіонах, чекісти реєстрували «гострі настрої» серед голодуючого населення. А в другій половині 1932 р. почалися заготівлі хліба, які призвели до голоду 1933 р. у всіх хлібовиробляючих реґіонах. Голод спостерігався і в хлібоспоживаючих реґіонах СРСР, населення яких частково або повністю знімалося з централізованого постачання.

Російські політики і вчені підкреслюють, що голод був загальноселянською трагедією, викликаною хлібозаготівельною політикою уряду. Ця політика засуджується, але певною мірою й виправдовується. Мовляв, хліб забирали, щоб дістати валюту для новобудов першої п'ятирічки. Індустріальна слабкість країни, як підкреслюється, не дозволила б здобути перемогу у Великій вітчизняній війні.

Хлібозаготівлі, хоч би якими вони були, можна пояснити державними інтересами, в даному разі – прискореною індустріалізацією. Можна кивнути на Велику депресію 1929–1933 рр., під час якої світові ціни на сільськогосподарську сировину впали більше, ніж на устаткування для новобудов, що закуповувалося радянськими зовнішньоторгівельними організаціями. Можна, нарешті, підкреслити, що радянський уряд змушений був виставляти на продаж музейні скарби, щоб своєчасно оплатити векселі, це теж правда.
Держава відбирала хліб у селян, щоб врятуватися від банкрутства, викликаного політикою «підхльостування». Ця політика не має прямого стосунку до свідомого створення умов, несумісних з фізичним існуванням людей. Саме таку кінцеву мету вимагає встановити Конвенція ООН «Про попередження злочину ґеноциду і покарання за нього».

Загальносоюзний голод 1932–1933 рр. був наслідком комуністичного будівництва. 1932 р. такий голод спостерігався і в Україні. Перед тим, як підійти до Голодомору, слід визначити, що було зроблено для подолання такого голоду і недопущення повторення його у майбутньому.
Сталін намагався довести до кінця розпочату Леніним реалізацію комуністичної програми партії. Для цього треба було ліквідувати товарно-грошові відносини і зімкнути міську економіку з сільською на засадах натурального продуктообміну. Однак 1930 р. він не спромігся загнати селян у комуни через опір, який найяскравіше проявився в Україні. Довелося погодитися з тим, щоб у селян залишився уламок приватної власності у вигляді присадибної ділянки. Цю поступку, на його думку, колгоспники мусили відпрацьовувати трудом на державу в громадському господарстві. Три роки підряд у них забирали хліб майже без відшкодування. Залишаючись із «паперовими» трудоднями, вони з кожним роком працювали все гірше. 1932 р. не менше половини врожаю загинуло в Україні внаслідок забур'яненості полів, перестоювання на пні, втрат під час жнив і перевезень.

У січні 1933 р. Кремль оголосив про перехід від безрозмірної контрактаційної системи заготівель до хлібопоставок на засадах натурального податку. Це означало, що держава відмовлялася вважати колгоспну продукцію своєю власністю і погодилася задовольнятися фіксованим податком. Внаслідок цього у селян з'явилося зацікавлення у збереженні урожаю. Колгоспи здобули автономне становище в директивній економіці. У країні залишилися товарно-грошові відносини. Державу-комуну, яку Ленін після повернення з еміґрації у квітні 1917 р. закликав побудувати, так і не було реалізовано в цілісному вигляді.
Терор голодом, наслідком якого став Голодомор, полягав у конфіскації під прикриттям хлібозаготівель усіх продовольчих запасів, нагромаджених селянами до нового врожаю. Йшлося не про заготівлі хліба, його відібрали раніше. Це була каральна акція, свідомо спрямована на створення умов, несумісних з життям. Жодної іншої мети вона не мала.

Вилучення нехлібного продовольства переводило голодування в іншу якість. Якщо раніше гинули тільки ті, хто не мав налагодженого присадибного господарства, то тепер голодна смерть загрожувала кожному. Придбати продовольство селяни могли лише в магазинах мережі «Торгівля з іноземцями» (так звані «торгзини»), яку держава завбачливо просунула до районного рівня. Але врятуватися від голодної смерті таким способом могли лише ті, хто мав побутове золото.

Коли «хлібозаготівельники» забрали всю їжу, селяни опинилися у цілковитій харчовій залежності від держави. У цьому й полягала мета сталінської акції: змусити кожного відчути цю залежність і в такий спосіб попередити хоч і неорганізовані, але масові виступи голодуючих проти влади, які прогнозувалися чекістами.
До 75-річчя голоду в СРСР російські архіви випускають в світ фундаментальний збірник, в якому мало не кожний другий документ розповідає про державну допомогу продовольством голодуючим селянам. Від лютого до липня 1933 р. УСРР одержала 176 тис. т хліба, Північний Кавказ – 89 тис. т, а всі інші голодуючі реґіони – 55 тис. т. Ці підсумкові дані вперше було опубліковано 2004 р. англійським вченим Робертом Девісом і його австралійським учнем, професором Стефеном Віткрофтом. Дивлячись на них, російські колеги запитують нас: як можна стверджувати, що Москва застосовувала ґеноцид проти українського народу?

Наведені цифри точні, але їх треба сприймати в контексті тогочасних подій. Ми стверджуємо, що Кремль (не Москва!) вилучив все продовольство в УСРР і на Кубані, тоді як в інших голодуючих реґіонах було вилучено тільки хліб. Звідси й різниця в масштабах допомоги. Ніхто не говорить, що Сталіну раптом спало на думку знищити голодом всіх українських селян. Коли поставленої мети було досягнуто, держава почала годувати селян через колгоспи і радгоспи, в порядку підготовки до весняної сівби. Ця продовольча допомога широко висвітлювалася в пресі, допомагаючи замаскувати акцію з вилучення їжі, яка їй передувала.
Дії сталінської команди в організації Голодомору документально встановлено. Наведемо п'ять свідчень, які складаються в єдине ціле.

18 листопада 1932 р. було опубліковано постанову ЦК КП(б)У, а 20 листопада – постанову РНК УСРР, які мали однакову назву – «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Підготовлені В'ячеславом Молотовим і відредаговані Сталіним постанови передбачали покарання боржників натуральними штрафами – м'ясом і картоплею.

27 листопада Сталін розкритикував на об'єднаному засіданні політбюро ЦК і президії ЦКК ВКП(б) тих членів ЦК, які звинувачували його особисто в провалі хлібозаготівель. Причинами провалу він назвав саботаж і шкідництво в колгоспах. На саботаж слід було відповісти «нищівним ударом». На початку грудня «нищівний удар» було завдано по жителях сіл, занесених на «чорну дошку». За свідченням очевидців, у колгоспах і селянських садибах заблокованих сіл тривали безперервні пошуки прихованого хліба, супроводжувані натуральними штрафами.

10 грудня Сталін звинуватив Миколу Скрипника у зв'язках із націоналістичними елементами. Вина українського керівника полягала в тому, що він добивався возз'єднання Кубанського округу РСФРР з УСРР і організував українізацію майже половини районів Північного Кавказу. 14 і 15 грудня таємними постановами ЦК ВКП(б) українізація поза межами УСРР було оголошено «петлюрівською» і припинено. Кремль зобов'язав ЦК КП(б)У і РНК УСРР забезпечити «вигнання петлюрівських та інших буржуазно-націоналістичних елементів з партійних і радянських організацій». В Україну на постійну роботу приїхав Павло Постишев. Залишаючись у ранзі секретаря ЦК ВКП(б), він організував чистку, в результаті якої півмільйонна КП(б)У була скорочена до 1939 р. майже наполовину.

1 січня 1933 р. Сталін звернувся через ЦК КП(б)У до українського селянства з телеграмою, яка складалася з двох пунктів. У пункті першому повідомлялося, що селян не будуть репресувати, якщо вони добровільно здадуть хліб. Пункт другий стосувався тих, хто це попередження проіґнорував. Такі селяни мали бути репресованими відповідно до закону від 7 серпня 1932 р. про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації. З повідомлень ОДПУ генсек знав, що у селян немає хліба. Отже, метою телеграми, негайно продубльованої постановами нижчих структур владної вертикалі, були не хлібозаготівлі. Два пункти цього документа поєднувалися між собою таким чином, що сама собою виникала вимога, яка читалася між рядками: обшукати кожну селянську садибу! Іншим способом не можна було знайти тих, хто іґнорував попередження, висловлене в пункті першому. За заявами людей, які пережили Голодомор, під час обшуків конфісковували все їстівне, а не тільки картоплю і м'ясо.

Нарешті, 22 січня Сталін власноруч написав від імені ЦК ВКП(б) і РНК СРСР листа місцевим керівникам із наказом встановити блокаду УСРР і Кубанської округи, щоб припинити масові втечі голодуючих в інші реґіони.
В офіційному листуванні навіть із грифом «цілком таємно» було заборонено вживати слово «голод». Заборона становила частину механізму організації Голодомору, бо паралізувала несанкціоновану Кремлем допомогу голодуючим. Санкціоновану допомогу регулювали через «особые папки». Документ, який встановлював заборону, не знайдений або не створений. Проте в ньому нема потреби. Кожний знає, що називати «продовольчі утруднення» голодом заборонялося 54 роки, аж до грудня 1987 р.

За наполяганням громадських організацій Л. Кучма встановив указом від 26 листопада 1998 р. День пам'яті жертв Голодомору – четверту суботу листопада. Потім до жертв Голодомору було додано жертв політичних репресій, ще пізніше – жертв голодів 1921–1923 і 1946–1947 рр. Є потреба повернутися до Голодомору в однині. Тільки той голод, який став наслідком сталінської акції у січні 1933 р., має всі ознаки ґеноциду і мусить називатися Голодомором. Оскільки ця акція була випробувана в деяких поставлених на «чорну дошку» селах ще в листопаді і грудні 1932 р., український Голодомор слід датувати, як і загальносоюзний голод,
1932–1933 рр.

Документально встановлений механізм організації Голодомору складався з трьох елементів: вилучення їжі, заборони виїзду голодуючого населення України і Кубані в інші реґіони та інформаційної блокади. В сукупності такі дії означали створення умов, несумісних із життям, тобто ґеноцид. Конвенція ООН не вимагає, щоб пояснювалися причини ґеноциду. Однак у нашому випадку треба довести, що українські селяни нищилися не як селяни, а як українці. Ось тут і виникає проблема: до якої з двох передбачених Конвенцією ООН групи слід віднести українців – етнічної чи національної? Відповідь має ключове значення.

Інтерпретація пов'язаних із Голодомором фактів залежить від того, ким себе відчуває людина – представником етносу чи громадянином України. Розкриття цієї трагедії починалося в діаспорі, і тому пануючою за кордоном стала думка про те, що кремлівські можновладці поставили завдання винищити українців як етнос. В Україні ця думка була підхоплена частиною населення, тому що гинули в своїй масі якраз українці. Водночас теза про цілеспрямоване винищування українців викликала гостру реакцію відторгнення в іншої частини населення. Адже не менш зрозумілим було й те, що радянська влада не полювала на кожного українця тільки через те, що йому випало нещастя ним народитися. Найхворобливіше реагували росіяни – як в Україні, так і в Росії. Етнічна чистка завжди є звільненням території в інтересах іншого етносу. Неважко здогадатися, якого...

Інтерпретація Голодомору як етнічної чистки ставила його за типологією ґеноциду в один ряд із Голокостом. Через це в діаспорі почали називати Голодомор українським Голокостом. Класична праця Василя Гришка «Москва сльозам не вірить», яка вперше з'явилися в Нью-Йорку 1963 р., була перевидана там же 1978 р. вже під назвою «Український Голокост».
Словосполучення «Український Голокост» стосовно Голодомору є неприйнятним. По-перше, Український Голокост справді існував, ним є загибель півтора мільйона євреїв від руки нацистів та їхніх союзників на території України під час Другої світової війни. Забути про це неможливо, а перенесенням словосполучення на іншу нашу трагедію нас у непрямій формі запрошують забути... По-друге, ототожнення з Голокостом заштовхує Голодомор у поле етнічної чистки, тоді як його слід вважати різновидом терору.
За останні роки опубліковано чимало документів про національну політику Кремля. Вони не залишають сумніву в тому, що Сталін прагнув зробити небезпечну для його особистої влади українську націю політично нешкідливим етносом. Коли Голодомор перетворив українців на інертну масу зацькованих людей, він потурбувався надати їм вигляд квітучої нації. Зокрема, в 1934 р. столицю України було перенесено в національний центр українського народу – Київ.

Комісія з розслідування українського голоду, яка працювала в Конґресі США до квітня 1988 р., назвала винуватцями трагедії «Йосипа Сталіна та наближених до нього осіб». Чи можемо ми через 20 років назвати організаторів Голодомору поіменно? Факти свідчать, що до цієї ретельно замаскованої акції були причетні шість осіб: генсек ЦК ВКП(б) Й. Сталін, голова Раднаркому СРСР В. Молотов, секретарі ЦК ВКП(б) Л. Каганович і П. Постишев, уповноважений ОДПУ в Україні В. Балицький, повноважний представник ОДПУ на Північному Кавказі Є. Євдокимов. Із шістьох половина померла власною смертю (Сталін, Молотов, Каганович), а половина була репресована.

Здається, немає нічого простішого, ніж визначити демографічні наслідки Голодомору. Адже маємо результати переписів 1926 і 1937 рр., а також щорічні дані про механічний і природний рухи населення. Реєстрація природного руху за 1932–1933 рр. теж проводилася, але неякісно. Маючи дані за всі інші роки міжпереписного періоду, можна відтворити рівень неприродної смертності.

Перші наукові оцінки рівня смертності в Україні було опубліковано 1990 р. Відтоді фахівці з України, США, Австралії та Франції на підставі аналізу радянської демографічної статистики дають більш-менш однаковий результат: у 1932–1933 рр. природний рівень смертності в Україні був перевищений на 3–4 млн. осіб. Зниження рівня народжуваності під впливом голоду підвищує сукупні демографічні втрати до 5 млн. осіб. З урахуванням позанормальної смертності на Північному Кавказі втрати від голоду виходять на рівень 6 млн. осіб.

Називаючи втрати від Голодомору, офіційні представники України невмотивовано керуються оцінками, які фігурували у виданнях української діаспори. Ці завищені оцінки були відірвані від демографічної статистики, яка в радянські часи приховувалася від громадськості. Авторитетний у колах діаспори демограф Володимир Кубійович оцінював прямі втрати до 3 млн. осіб, зазначаючи при цьому: «Більшість авторів подає втрати, спричинені голодом, багато вищі – на 4–7 млн. Якби прийняти ці числа, треба б консеквентно припускати дуже сильний приплив людності з інших республік в Україну, зокрема до сіл, щоб вирівняти ці величезні втрати. На такий масовий приплив неукраїнського населення до сіл України не маємо ніяких даних».

Міжнародна конференція, що відбулася у Києві 25–26 вересня 2008 р., ставить крапку в багаторічній дискусії щодо кількості жертв Голодомору. Здійснені в Інституті демографії та соціальних досліджень НАН України розрахунки показують, що прямі втрати становлять 3,4 млн. осіб в кордонах УСРР 1933 р.

Втрати від Голодомору – лише частина демографічних втрат України, спричинених урядовими репресіями, війнами, депортаціями і добровільною міграцією. Сукупні втрати першої половини ХХ ст. у межах сучасних кордонів України оцінюється приблизно цифрою в 15 млн. осіб. Коли гине людина в розквіті сил, то не народжуються її діти й онуки. В умовах нормального демовідтворення в ХХ ст. ми могли б бути стомільйонним народом.

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2008
Дизайн та підтримка- О. З.