АЛБАНЦІ ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ'Я – ПРИХОВАНИЙ НАРОД ВІДКРИТИХ СТЕПІВ

Олександр Рибалко

Майже 150 років тому на північному узбережжі Азовського моря в запорізьких степах оселилися вихідці з Балкан – албанські колоністи. Попри невблаганну асиміляцію вони й донині намагаються зберегти свою ідентичність, мову та традиційну культуру.

Про українських албанців почуєш не так вже й часто. Інформація, на яку можна натрапити в друкованих засобах або Інтернеті, є доволі стислою. Проте вони живуть на наших теренах досить компактно, а вивчають їхнє життя спеціалісти з Росії.

Улітку 2008 р. до Запорізької області уже вкотре приїхала наукова експедиція з Російської Федерації (Санкт-Петербурґ), учасники якої вивчали мову й обряди приазовських албанців. На час проведення наукових розвідок дослідники розташувалися у с. Георгіївка. Як і в попередні роки керівником експедиції був Алєксандр Новік, завідувач відділу європеїстики та загальної етнографії Музею антропології та етнографії ім. Петра Великого (Кунсткамера) РАН, доцент кафедри загального мовознавства факультету філології та мистецтв Санкт-Петербурзького університету (СПбДУ).

Як розповідає пан Новік, учасниками етнолінгвістичної експедиції СПбДУ є студенти, маґістранти та аспіранти, які представляють переважно кафедру мовознавства, відділення албанської або новогрецької мов. Метою експедиції є подальше вивчення мови (діалекту) албанців Приазов'я, а саме: проведення спектрального аналізу звуків за допомогою фонетичного опитувальника, визначення кількості фонем; вивчення граматики говору (граматичні теми, система дієслів); збір лексики за окремими темами (ландшафтна лексика, скотарство, народні промисли); вивчення синтаксису. В рамках експедиції існує також етнолінгвістичний комплекс (свята, обряди, віршування).

— Коли і за яких обставин албанці опинилися в Україні?

— Після подій, що відбувалися в Косово впродовж останніх десятиріч, у багатьох склалося таке враження, ніби всі албанці є мусульманами. Але це не зовсім так. Історично населення Албанії сповідувало різні релігії. Так, сьогодні більшість албанців сповідують іслам, але частина їх належить до римо-католицької церкви, є серед них і православні християни. Кілька століть тому кількість християн серед населення Албанії ймовірно була набагато більшою, ніж зараз. У XVI ст. частина православних албанців – тосків (албанська мова поділяється на два діалекти: тоскський (південний) та ґеґський (північний); відповідно, існують дві лінгвістичні групи албанців: тоски і ґеґни) переселилися до Східної Болгарії, яка на той час належала Османській імперії. Там албанці жили три сторіччя серед болгар та гагаузів.

Наприкінці XVIII ст. гніт Османів посилився, водночас Російська імперія почала переконувати християнські народи Балкан переселятися на її південні території. Внаслідок цього 1806–1812 рр. частина албанців – вихідців уже із Болгарії разом з болгарами та гагаузами заснували село Каракурт (сучасне Жовтневе) поблизу м. Болград у Бессарабії (нині – Одеська область). Проте згодом, коли ця територія опинилася під владою Румунії, російські чиновники запропонували албанцям й іншим народам переселитися до Приазов'я. 1861 року частина албанців із села Каракурт переселилася до Північного Приазов'я (нині – Запорізька область), де заснували три села: Дівнинське, Георгіївка (засновані албанцями) та Гамівка (мішане албано-болгаро-гагаузьке село). Отже, сьогодні в Україні існують чотири місця компактного проживання албанців: одне в Одеській та три в Запорізькій області. Загальна кількість албанців становить приблизно 5 тисяч осіб (3 тисячі у с. Каракурт і 2 тисячі у селах Дівнинське, Георгіївка та Гамівка).

— Чи суттєво відрізняється мова албанців України від літературної албанської мови? Якою мірою збереглася мова в інонаціональному середовищі?


— Зрозуміло, що після тривалого періоду проживання поза етнічною територію та при постійних контактах з представниками інших народів – болгарами, гагаузами, українцями, росіянами – мова приазовських албанців зазнала чималих змін. Наприклад, сьогодні в ній відсутнє саме слово «албанець» чи «албанський». Якщо хочуть сказати, що хтось албанець або албанка, то кажуть «(н)га тант», що буквально означає «з наших», а якщо хочуть про когось сказати, що він чи вона розмовляє албанською, то кажуть «залахіт сі неве» («говорить як ми»). Ось ще декілька фраз:

А міре діте! – Добрий день!
Тюш пуньо? – Як справи?
Пуньо мир. – Добре.
Пр шендет! – За здоров'я!
Пр кесмет! – За щастя! (досл. За долю)!

Збереглися також місцеві форми імен, наприклад, Ано (Аня), Доча (Дуся), Сандьо (Сашко).

Літературна албанська мова існує на основі латинської графіки. У наших албанців усталена писемність відсутня, до того ж на письмі вони використовують кирилицю.
Хоча всі три албанські села в Приазов'ї знаходяться близько одне від одного, але їхні говірки мають відмінності. Наразі нам слід визначитися із класифікацією мови албанців України: чи вважати їх діалектом літературної албанської мови, чи окремою мовою албанців України з розподілом на говірки.

— Ви брали участь в експедиціях до приазовських греків. Який, на вашу думку, рівень збереженості мови серед приазовських албанців порівняно з приазовськими греками?

— Безумовно, асиміляція значною мірою заторкнула албанців, але на диво вони зберегли свою мову краще, ніж приазовські греки. Наприклад, за нашими спостереженнями, якщо приазовські греки зазвичай можуть лише спілкуватися рідною мовою, то приазовські албанці можуть щось розповісти своєю мовою, перекласти молитви або якісь довгі тексти.

— Якою є історія вивчення албанців України?


— 1914 р. вчений з Санкт-Петербурга Н.С. Державін першим почав вивчати та описувати албанців України. До речі, від нього албанці дізналися що вони «арнаути» (тобто албанці). До 30-х рр. XX ст. вони не мали навіть самоназви. 1930 р. Н.С. Державін видав монографію «Албанцы – арнауты в Украинской ССР».

З 1948 року понад 50 років албанців та інші народи півдня України вивчала Ю.В. Іванова з Інституту етнології та антропології РАН. Її остання експедиція (відійшла у вічність 2006 р.) тривала три місяці. Я, до речі, є її учнем.
У 1950–1960 рр. українських албанців вивчали Л.Я. Демко (Мінськ, Білорусь), Котова та І. Вороніна (м. Санкт-Петербурґ). 1957 р. при СПбДУ за сприяння албаністки А.В. Десницької, академіка, члена-кореспондента АН СРСР було створено відділення албанської мови. Вона також очолювала Інститут мовознавства, який згодом перейменували в Інститут лінгвістичних досліджень РАН.

У 1960–1980 рр. лінгвістичні, антропологічні експедиції в місцях компактного проживання албанців в Україні проводилися регулярно. Після 1991 р. експедиції перервалися, але згодом відновилися. З 1998 р. донині такі експедиції проводимо ми. Адже Кунсткамера, де я також працюю, не лише музей, а й дослідницький заклад.
Не так давно дослідниці з Санкт-Петербурга І. Вороніна, Л. Шарапова та М. Домоселецька підготували книгу про говірки албанців України, яка вийшла друком у м. Скоп'є (Македонія).

Як бачите, в Росії, зокрема в Санкт-Петербурзі, існує давня традиція вивчення албанців та албанської мови.

— Чи співпрацюєте ви з кимось з українських дослідників?

— На жаль, ні. Як мені відомо, в Україні албанська мова не є об'єктом досліджень. Але ми співпрацюємо з вченими та дослідниками з Албанії, Косова та інших країн. До речі, 1994 р. Україну відвідали журналісти з Македонії, етнічні албанці, Сефер Мусліу, Адет Мефтарі і Даут Ждаті. 1996 р. вийшла друком їхня книга про албанців в Україні.
— Якими є перспективи збереження мови албанців в Україні?

— Албанська мова в Україні ніколи не викладалася ні в школах, ні в вузах. При цьому жива мова збереглася! Коли в ці села приїздили албанські делегації, вони привозили з собою абетки, шкільні підручники, словники літературної албанської мови. Але, як ми вже зазначали, місцеві албанські говірки значно відрізняються від сучасної албанської мови. Проте, безумовно, саме місцеві діалекти необхідно зберегти, відтак плануємо підготувати посібник з мови албанців України. Можливо хтось з місцевої молоді почне вивчати, а згодом викладати албанську мову. В Україні такої можливості поки немає. Ми пропонували надати албанській молоді цільові місця в Санкт-Петербурзькому університеті для вивчення албанської мови. Їм також пропонували їхати вчитися до Косова – там дуже цікавляться албанською діаспорою. Але поки ніхто не висловив бажання поїхати на навчання. Кажуть, що батьки бояться відпускати своїх дітей так далеко. Хоча може той факт, що вони не їдуть до Косова, відіграє позитивну роль у збереженні місцевої албанської діаспори. Якість життя у цих країнах є дещо вищою за ту, яку вони мають удома, тому, потрапивши до Косова, українські албанці, можливо, захотіли б лишитися там.

Сьогодні контакти Албанії та Косова з албанцями України є досі спорадичними. Однією з причин цього є відсутність посольства Албанії в Україні. Інтереси Албанії в Україні за сумісництвом представляє посольство Албанії в Польщі, тому процедура отримання албанської візи громадянами України дещо ускладнюється, бо для цього необхідно їхати аж до Варшави. Через це місцевим албанським фольклорним колективам складно потрапити на фестивалі, які проводяться в Албанії або Косові. Один з найбільших фольклорних фестивалів в Албанії проводитиметься наприкінці вересня – на початку жовтня 2009 року. Може хтось із української сторони надасть допомогу у тому, аби фольклорні колективи албанців з України могли представити там свою країну.

Післямова, або Що цікавого можна побачити
в албанських селах Приазов'я


Смт Приазовське – адміністративний центр району, де розташовано албанські села в Приазов'ї. За етнічним складом місцеве населення є мішаним.

Тут знаходиться краєзнавчий музей, в якому є албанська експозиція, вивезена з села Гамівка. Директор Приазовського краєзнавчого музею – Ірина Іванівна Політун, тел. (06133) 2-30-15.
Осередок зеленого сільського туризму «Албанська садиба». Господинею є Ніна Марківна Тимошенко (Канарова) (адреса: смт Приазовське, вул. Кірова, 88, тел. моб. (097) 157-78-19). Пропонуються екскурсії до села Гамівка, де влаштовують вечір із частуванням традиційними стравами, серед яких найпопулярнішим є пиріг «міліна», показують старовинні предмети побуту, співають народних пісень, танцюють народні танці.
с. Гамівка (колишня назва Джандран)
Церква, житлові та господарчі споруди, старовинний цвинтар.

с. Дівненське (колишня назва Таз)
Старовинна, але не діюча церква, музей народного побуту (директор – Поліна Орманжі).

У цьому селі живуть музиканти Ілля Пантов (скрипка), Микола Пантов (баян), які грають народні мелодії приазовських албанців, а також Віктор Синдили, який пам'ятає багато місцевих албанських пісень.
с. Георгіївна (колишня назва Тююшки)

Стара школа (103 роки), в якій зараз знаходиться сільрада, музей народного побуту, розташований у сільраді, старовинний житловий будинок, старовинний цвинтар, де збереглися кам'яні надгробки перших поселенців. Церква не збереглася.

У селі діє районне албанське культурно-просвітницьке товариство «Дарданія» (голова – Олена Михайлівна Канарова, тел. (06133) 93791); албанський фольклорний ансамбль «Ружо аверде», керівником якого є Анна Бурлачко («ружо аверде» перекладається як «календула», квітка щастя в приазовських албанців).

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2009
Дизайн та підтримка- О. З.