КРИЗА І НАПРЯМИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ

Тетяна ХОРУНЖА

Ситуація складається, що й казати, непроста. Недофінансовані наприкінці року програми залишилися безнадійним боргом, а бюджетом на 2009 року удвічі зменшено фінансову підтримку газет мовами національних меншин і заходів щодо відтворення культури національних менших – з 2,7 млн. грн. 2007 та 2008 рр. до 1,32 млн. 2009 р. Порівняймо – «Інформаційно-культурне забезпечення населення Криму у відродженні та розвитку культур народів Криму» – 945 тис. грн. (950,3 тис. – 2008 р.).

Державу зрозуміти можна – криза стосується всіх, просто не всі її поки відчули. Жодного лобі національні меншини в парламенті ніколи не мали, навіть в особі профільного комітету. Тож сподіватися можна лише на те, що виділені кошти витрачатимуться за напрямами, що відповідають потребам часу. А тут наприкінці року ще один документ ухвалив уряд на засіданні 26 грудня – Концепцію державної етнонаціональної політики України.
Не буду порівнювати два існуючі документи – той, що подав Держкомнацрелігій і який схвалений Кабміном, і той, що свого часу реєструвався у Верховній Раді як законопроект депутата Р. Чубарова і був підготовлений групою вчених спільно з канадськими колеґами. Для того, аби проводити зрозумілу й виважену етнополітику, її слід вивчати і формувати силами вчених, народних депутатів і чиновників, що розуміються на цих питаннях. На жаль, других і третіх – не маємо, а з першими у нас рахуються, в кращому випадку, за умов критичної необхідності. До речі, оскільки держава такої необхідності не відчуває, то й зникне наступного року етнонаціональний аспект навіть із назви інституту ім. І. Кураса і залишиться сама політика. Найактуальніша наша проблема.

Цього року національно-культурні товариства України почали відзначати 20-річні ювілеї. Далі вони відзначатимуться кожного року, щоправда не впевнена, що з таким (на державні кошти!) розмахом, як їх проводив у Києві вічно-видатний діяч єврейського національного й міжнаціонального руху, але таки будуть.

Що святкуватимемо, чого досягли, які напрями нашої роботи стали пріоритетними і чи має весь цей «ренесанс» подальшу перспективу? І на що, власне, спрямувати ті невеликі кошти, що їх сьогодні планує виділити держава?
«Булавоманія» з наступними претензіями на представницькі повноваження притаманна не лише українцям, а частка представників національних менших, що беруть свідому участь у житті своєї громади, стала вже набагато меншою, ніж у часи національного романтизму. Особливо це стосується молоді, яку допоки не приваблюють соціальні програми підтримки здоров'я і життєдіяльності, безкоштовні концерти національної самодіяльності та інші традиційні забавки.

Практично всі матеріали цього числа «Форуму» присвячені проблемі національної пам'яті. Вона актуалізувалася не лише після створення Українського інституту національної пам'яті. Доля народів, трагедії, яких вони зазнали за радянських часів є об'єктом уваги учасників всеукраїнської конференції «Друга світова війна і доля народів України», яка вже втретє проходить у Києві. Дякувати треба Віталію Нахмановичу, чиєю наполегливістю і працездатністю були об'єднані сили академічних інститутів – історії України та політичних і етнонаціональних досліджень, а також Центру вивчення Голокосту, громадського комітету «Бабин Яр», залучено представників наукових установ і вищих навчальних закладів із різних реґіонів України. Підтримана і профінансована Держкомнацрелігій конференція стала традиційною, і сьогодні завдяки їй відкривається широке поле дослідницької роботи з теми, що довгий час була татуйована і досі не займає належного місця в нашій спільній історії. Як сказав у виступі на конференції завідувач відділу Другої світової війни Олександр Лисенко: «Ми занадто довго стояли в черзі за власною історією… Цей початок фрази може мати два продовження: а) … щоб і тепер замовчувати її окремі сторінки; б) … і, напевно, цим викликана спрага за її живильною, хоча й немилосердно важкою правдою.

Ми занадто довго чекали на можливість відкрито і чесно говорити про дуже складні й важкі для спогадів та сприйняття речі, аби тепер знехтувати нею і збитися на формальні констатації та «реверанси».
«Археологія» історичної пам'яті – справа досить відповідальна, оскільки з неї починається не тільки реконструкція подій минулого, а й формування самосвідомості наступних поколінь.

Коли йдеться про такий спектр питань, які були заявлені для обговорення на 3-й Всеукраїнській науковій конференції «Друга світова війна і доля народів України» завжди закрадається сумнів: а чи готові сучасні дослідники до полеміки і які можливі результати таких дискусій? Забігаючи наперед, слід констатувати, що науковці (принаймні ті, які взяли участь в роботі конференції) продемонстрували здатність до критичного, але неупередженого осмислення суперечливих, трагічних сторінок спільної історії народів, які мешкали в Україні в період 1930-40-х рр. Інше питання – чи спроможне нинішнє суспільство до сприйняття свого минулого без ретуші та прикрас, без соціального замовлення, втіленого в формі аполоґетичного наративу, чи буде і надалі сповідувати простакуватий нарцисизм і «бити дзеркала», в яких відбиваються не тільки імпозантні «лики» нашої історії? Поки що все вказує на неґативну відповідь на це питання. Саме в цьому сенсі результати конференції дають підстави для оптимізму: рухаючись вперед, науковці мають «тягнути» за собою суспільство, активно впливати на політикум і масову свідомість, формувати такий морально-психологічний клімат довкола складних проблем історії, який дозволить долати комплекси й відкрито та продуктивно їх обговорювати. Нині це слід сприймати як один з викликів часу і, власне, критеріїв зрілості громадянського суспільства, глибини його демократизації (так-так: неорганізоване й бідне суспільство за певних умов і на певних дистанціях може сповідувати демократичні цінності!)».

Слід зауважити, що сьогодні такі дослідження ведуть поляки у Польському науковому товаристві у Житомирі, кримські татари – в Комісії меджлісу з вивчення ґеноциду кримських татар, греки – в Маріупольському гуманітарному університеті, активізувався інтерес до історії ромів. Ось це перший і надзвичайно важливий напрям дослідження і виховання національної пам'яті, без якої неможливим є збереження національної ідентичності і виховання тяглості традицій народу.

Другим напрямом є збереження автентичної культури народів України – насамперед рідної загроженої мови. Конґрес національних громад України, знов таки за підтримки Держкомнацрелігій, видав унікальне видання – «Урумський язык. Урум дили» – навчальний посібник з урумської мови. Інтерес до видання надзвичайний і не лише в Україні, та й авторкою його є молода російська дослідниця Марія Смоліна. Ми пишаємося цією книжкою, але нам, безумовно, необхідно об'єднати фахівців і докласти всіх зусиль, аби подібні підручники вийшли з усіх загрожених мов національних меншин України, не захищених Законом про ратифікацію Європейської Хартії реґіональних та міноритарних мов.

Це велика робота, але лише виданням підручників вона не обмежується. Необхідно зробити все, аби налагодити вивчення цих мов у школах, на факультативах, розвивати комунікацію. Не можна допустити, аби ці мови зникли, а разом з ними зникла культурна традиція народу, його сприйняття довкілля і світу. А саме такою – катастрофічною може стати, а подекуди вже є, ситуація, коли покоління старших і молодших розмовляють різними мовами, коли сприйняття культурного багатства власного народу обмежується через неможливість отримати його рідною мовою від останніх носіїв, що нині йдуть з життя. Зусилля щодо дослідження і вивчення міноритарних мов слід активізувати, підтримати і зробити пріоритетним напрямом державної етнополітики.

Третім, так само надзвичайно важливим, напрямом, що потребує нагальної уваги і фінансування, є дослідження і фіксація на сучасні носії автентичного мистецтва національних меншин України. Подивіться, як сприймається молоддю максимально насичена програма етнофестивалів «Країна мрій» і «Шешори», де можна почути все – від архаїки до сучасних авторських, несподіваних, але надзвичайно переконливих версій етнічної музики. Активними учасниками їх були урумський ансамбль «Бір тайфа», клезмерські ансамблі, що грають єврейську музику, закорінену в давні традиції народних музик – клезмерів.

Нещодавно наш постійний автор і друг Олександр Рибалко приніс в редакцію аудіодиски з колекції Польського радіо. Там вийшла ціла серія, близько 50 дисків, із записами автентичного фольклору національних меншин Польщі, а також поляків у місцях їх розселення в світі включно з місцями депортації. Що заважає нам робити це? По-перше, нерозуміння важливості роботи саме в цьому напрямі. По-друге, неймовірна кількість самодіяльного непотрібу, на який сором дивитися в 101 раз, але який між тим підтримується фінансово, як і незчисленна кількість фестивалів, фольклорам, міжнаціональних самодіяльних тусовок з вершиною несмаку – фестивалем «Всі ми діти твої, Україно», який з'їдає фінансування двох державних структур Держкомнацрелігій та Мінкультури. До речі, попри наші спроби отримати інформацію про те, як саме Мінкульт підтримує культури національних меншин, і прагнення довести до відома його керівництва важливість підтримки саме автентичного фольклору, ця «фортеця» надійно тримає свої таємниці. Мабуть, знає чого.

І наостанок. Наприкінці року було оприлюднено результати конкурсу журналістських матеріалів «Екологія мови на підтримку розмаїття культур», що організовано та проведено Східноєвропейським інститутом розвитку в рамках проекту «Діалог зі ЗМІ – ключ до діалогу різних культур» за підтримки Посольства Королівства Норвегії в Україні. Ну що ж? Живемо у вільній країні – кожен проводить, що хоче, і відзначає, кого забажає. Але в цьому конкурсі перше місце отримали фільми з програми «Між нами» пані Христини Стебельської. Ми вже писали про них, але не можу не повторити, бо ці програми є, очевидно, віднині певним зразком того, як слід знімати про національні меншини. На жаль, ні. Це принизливе для національних меншин видовище є насамперед неінтеліґентним піаром самої пані Христини. Я б сказала, що це «одкровення» (за термінологією самої авторки) про щось примітивно-екзотичне, яке, як раптом виявилося, живе на наших теренах і побутує «між нами». Єдиним пристойним був фільм про вірменів, але тут, впевнена, це вийшло саме всупереч авторській концепції, завдяки принциповості Каріне Тумагаян, яка достойно розповіла про свій народ.

Отже, етнополітика не може бути дилетантською, а етнокультурний діалог – непрофесійним. І якщо віднині і невідомо як довго ми будемо жити економно, то варто витрачати державні ресурси на справи важливі й перспективні та думати про майбутнє.