ЄВГЕНОВІ СВЕРСТЮКУ – 80 РОКІВ


-----------------------

СЛОВО ПРО ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА

Мирослав МАРИНОВИЧ

Народившись у краю мавок і лісових царівен, пан Євген Сверстюк був щедро обдарований Богом, своєю релігійною матір'ю і казковою Волинню. Над його колискою свої добрі побажання висловлювали найрізноманітніші феї, ось чому його особистість є такою багатогранною, а його таланти – такими неповторними. Виструнчити цю багатогранність в одну розповідну лінію дуже тяжко. Тому я не пропонуватиму тут біографії пана Євгена – її вже пишуть літературо- й українознавці. Натомість я запропоную читачам три коротенькі спогади, які стануть лише невеличкими шкіцами до загального портрету.

Спогад перший: осінь 1978 року,
табір № 36 у с. Кучино Пермської обл.

Про автора знаменитих есеїв «Собор у риштованні» та «Іван Котляревський сміється» знали на той час усі тодішні читачі українського «Самвидаву». Його потужне й розкуте слово однаково легко відкривало перед ним людські серця і ...тюремні ґрати. Я особисто, тоді ще новоспечений 29-річний політв'язень із доволі хистким світоглядом, знайомився з ним, почуваючи в душі невимовний трепет. Ми жили в різних бараках, проте табір мав свою прогулянкову доріжку з іронічною назвою «тропа Хошимина», яку протоптали ті, що за сімома рядами колючого дроту віднайшли найвільнішу місцину в усьому тодішньому Союзі. На цій стежині вирішувалася доля світу й комунізму, а зокрема й України, бо в радянських політичних таборах в'язнів-українців не бракувало (постійне звучання української мови давало несподіваний ефект: в уральському таборі наші краяни практично ніколи не відчували ностальгії).

Саме на тій дорозі під час нашої з паном Євгеном прогулянки я і взяв у нього дуже важливий для себе урок. Табір – це огороджене й порівняно невелике місце, в якому призначено жити дуже різним людям. Підбирають їх не так, як космонавтів для перебування на орбіті, то ж проблема психологічної несумісности час від часу спалахує доволі яскравим конфліктним світлом. Якраз того дня «зона» жваво обговорювала чергове непорозуміння, і наш колега-кримчанин Олексій підійшов до пана Євгена порадитись. Під час розмови той колега нарешті питає: «То як нам все-таки залагодити цей конфлікт?» Відповідь пана Євгена прозвучала цілком несподівано: «Як? Ну звичайно ж, на основі Євангелія!» Мушу щиро визнати, що я отетерів не менше за свого колегу. Тоді я вперше подумав про себе: «То Євангеліє – це порадник не лише для того світу? Його формулами, виявляється, можна користуватися і в цьому житті?!»

Так Євген Сверстюк – людина очевидної євангельської культури – проклав у моєму «цілинному» ментальному полі дуже важливу світоглядну борозну.

Спогад другий: літо 1988 року,
наша з п. Євгеном спільна подорож до Моршина
з Зеновієм Красівським у його авті.

Що буває, коли сходяться три недавні політв'язні-українці, уявити собі легко: майбутня доля світу й України проступає, як на долоні, а Провидінню залишається лише уважно прислухатись... Наша розмова була надзвичайно значуща – шкода тільки, що я не здогадався взяти з собою мікрофон (жалію до тепер). З одного боку, кожен із нас бачив для себе велике поле для праці в суспільстві й не збирався ховатись у свою мушлю. Переважна більшість колишніх в'язнів почувалася місіонерами, покликаними преображати свою землю, – і пан Євген тут не виняток, а яскравий зразок. З іншого боку, була й певна обачність, бо за час нашого ув'язнення щось у людях змінилося. Це був інший народ – і треба було ще вловити, у чому полягала ця зміна.

Дорога пана Євгена стелилася чи не найбільш прямо з нас трьох. Славне ім'я й заслужена пошана автоматично перетворювали його на знакову постать у черговому культурному відродженні України. Довкола його слова гуртувалися люди так само, як і довкола нього самого: на київських зібраннях його на той час уже срібляста голова ніколи не виднілася самотньою. Став п. Євген ключовою фігурою й у відродженні Української Автокефальної Православної Церкви – уже через рік у Києві ця Церква проголосила про створення патріярхату. До його думки прислухався і патріярх УАПЦ Мстислав.

На той час містке афористичне слово пана Євгена не просто звучало потужно – воно ще й добре резонувало з людськими почуваннями. Досі пригадую почуте з його уст на радіо «Свобода»: «Нам потрібен не просто добрий православний священик. Нам потрібен не просто добрий греко-католицький священик. Нам потрібен добрий священик». Усім серцем своїм відроджуючи сильне духом і не-лакузьке православ'я, пан Євген – як ніхто інший – уміє підноситись понад любі нашому серцю вузькоконфесійні «святощі», і ця широта бачення, ці потужні заклики спинатися на щораз більшу духовну висоту декому надмірно нагадували пристрасність ізраїльських пророків. Бо ж відомо, що читати цих пророків легко, ще легше – цитувати, але жити поряд із ними дуже непросто. Минав час, і пан Євген щораз більше нагадував спортивного суддю, що самотньо стоїть біля снаряда для стрибків у висоту. Планку було піднято так високо, що більшість спортсменів, охочих до слави переможців, потягнулися до снарядів із більш заземленими пропозиціями... До чести пана Євгена, його рука не тягнеться, щоб понизити планку. Схоже, що він очікує на того великого стрибуна, заради якого варто чекати.
Спогад третій. Весна 2005 року, Київ.

Я зустрівся з паном Євгеном, уже знаючи, що під звуки фанфар у день інавґурації нового уряду група пишном'язих молодиків, очолювана нинішнім митрополитом УАПЦ Кудряковим, брутально виставила пана Євгена й очолювану ним редакцію газети «Наша віра» на вулицю. Постраждали й інші служби, що працювали на той час у приміщеннях Патріярхії УАПЦ, якою завідував архиєпископ Ігор Ісіченко. Побачивши пана Євгена, я був вражений, як дорого коштувала описана пригода цій уже немолодій людині.

Уже 16 років Євген Сверстюк зі своїми колегами дають життя цьому унікальному православному виданню, задіюючи для цього мізерні кошти. Своєю незгасимою жертовністю вони справді подають усім людям приклад євангельської бідности й самопосвяти. Унікальність створеної ними газети полягає, зокрема, в тому, що головний акцент її редакція ставить на євангелізаційній місії Церкви. Питання конфесійних та юрисдикційних відмінностей є для неї важливими, але не головними.

І те, що сталося, є великим докором українському суспільному сумлінню. У дуже несприятливих обставинах редакція «Нашої віри» тихо і скромно реалізовувала ту модель присутности Церкви в суспільстві, яку можна назвати чи не найбільш євангельською. Проте численні стрибуни, які прагнуть легких перемог, схоже, й не зауважили, що хтось із ревнивих намагається взагалі потрощити снаряд із високою планкою, відіпхнувши від нього й самотнього суддю. А може, й зауважили, але нищечком надіються, що цей промовистий докір їхньому сумлінню взагалі щезне з очей.

Утім, газета не є першою і єдиною справою Євгена Сверстюка, яку хтось намагається потрощити. Про цей період його життя, як і про всі інші, майбутні біографи ще скажуть: «А він все ще стояв і фурт-фурт ладував...».