УКРАЇНСЬКА ІСТОРИЧНА НАУКА І ЗАВДАННЯ ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ

Продовження. Початок у №11, 2008

Анатолій Подольський:
Дякую «Україні молодій» за ініціативу, це чи не перша можливість після створення УІНП поспілкуватися з колеґами і з'ясувати моменти відкрито. Дякувати Богові, ми не сидимо на засіданні Міносвіти РФ, де обговорюється концепт підручника Філіпова, що пропонує не просто реабілітувати чи виправдати сталінські репресії, а й вчителям історії пояснювати, що арешти тисяч інженерів були потрібні «ефективному менеджеру» для індустріального зміцнення країни. Історія ХХ століття – це історія знецінення людського життя.

Чого ми очікуємо від самих себе, коли будуємо модель національної пам'яті? Німецький історик Ґвідо Кнопп написав, що ми відповідальні не за минуле, а за пам'ять про минуле. Нині українське суспільство потребує концепції пам'яті про минуле. І якщо ми хочемо позиціонуватися в світі як полікультурна країна, то наша національна пам'ять мусить включати і депортацію кримських татар, і знищення поляків на Волині, і вбивства євреїв. Чесний і відвертий форум про стан дослідження Другої світової війни може бути певним алгоритмом для діяльності УІНП. Історія України не має подаватися моноетнічно, як, наприклад, у цеглині з 1028 сторінок, що має назву «Україна: політична історія». Згадаймо, як поляки депортували німців 1946 р. із Західної Польщі, чи що творили українці з поляками на Волині 1943 р., чи поляки з євреями в Єдвабне 1946-го? Книжка Януша Гроса «Спочатку сусіди – потім страх» викликала до життя цю історичну пам'ять і спричинила активне громадське обговорення в польському суспільстві. Тільки під час таких дебатів ми можемо сказати правду – і позитивну, і неґативну. Оце і буде пам'ять про минуле.

Український центр дослідження Голокосту, який я очолюю і який діє вже шість років, створили мої колеґи-історики, він співпрацює з Інститутом історії, Інститутом етнополітичних досліджень, але до нього досі байдуже державним інституціям. А держава повинна розуміти важливість пам'яті про минуле і відповідальності за цю пам'ять.

Роман Сербин: Назагал українському суспільству невідомо, що Рафаїл Лемкін писав про чотири складові українського ґеноциду: знищення інтелектуалів, церкви, селян і заселення України людьми ззовні, аби змінити етнічний склад населення. На українській території відбулися два ґеноциди: Голодомор і частина Голокосту. Ці речі тяжко включити в наукову історію України і в колективну пам'ять. Тому що ґеноциди були різні, населення, яке від них страждало, було різним, і ті, що допомагали чинити злочин, також були з обох боків. Відтак включення цих подій в колективну пам'ять – нелегка справа.

Слово «Голокост» означає жертвопринесення, спалення. Сьогодні – це ґеноцид. Маємо також трактувати Голодомор як ґеноцид, що включає знищення еліт, церкви, селян, а не лише нищення селян голодом. Треба переосмислити цей термін.

Неприпустимим є моноетнічний підхід, що виключає всі інші, проте не можна розглядати український чинник як один із однопорядкових чинників поліетнічного. У кожній історії – французькій, німецькій, американській – є база. За радянських часів це називали «титульна нація». Мусить бути ядро, довкола якого формується нація.
Ірина Магрицька: Я очолюю філію Асоціації дослідників Голодоморів у Луганській області. Обстежила майже 300 сіл на Луганщині і зрозуміла, що під час 1932–33 рр. луганське село, майже суцільно українське, вимерло наполовину. Були й села, які вимирали повністю – тоді на сільраді вивішували чорний прапор. Луганщина – одна з найбільш постраждалих від Голодомору областей: тут вимерло більше чверті населення. Що ж ми бачимо сьогодні? Луганська область на всіх рівнях очолюється або представниками Партії реґіонів або комуністами, які іґнорують і бойкотують питання Голодомору.

У ЗМІ – майже відсутні публікації про голод. Учителі кажуть, що зібрані свідчення дають у районні газети опублікувати, а там відмовляють, натомість друкують матеріали, автори яких заявляють, що ніякого Голодомору не було, а все це придумав президент Ющенко і бандерівці разом з американцями. В одному з сіл, яке, за свідченнями старожилів, вимерло більш як наполовину, з семи тисяч населення наприкінці 1933 р. залишилося 3 тисячі, я спитала у голови сільради, чому там не ставлять хрести на братських могилах – сім цвинтарів довкола села. А він каже: «Комуністи мені сказали, що коли поставлю хрест і напишу «Жертвам Голодомору», то спалять мою хату».

Гульнара Бекірова: Професор з Канади сказав про дві трагедії – Голодомор і Голокост. Але я хотіла б акцентувати, що була й депортація кримських татар. Я тут представляю створену Курултаєм комісію з вивчення ґеноциду кримських татар, де я очолюю історичний відділ. В перші два роки після депортації, лише за офіційними даними, померли 25% кримських татар, а за даними національного руху, – 46% етносу. Ми мусимо говорити про необхідність визнання цієї трагедії ґеноцидом. Хоча Конвенція 1948 р. не писалася під депортацію, а скоріше під трагедію євреїв під час війни, але ми цілком обґрунтовано можемо говорити про культурний ґеноцид. Бо трагедія перших років – депортація і спецпоселення, фізичне знищення людей – накладається на 30 років дискримінаційної політики, коли в Криму знищили все, що було пов'язане з кримськими татарами – було знесено кладовища, змінено топоніміку, кримськотатарська мова не функціонувала навіть на території Узбекистану, де компактно було розселено кримських татар. Я хотіла б, щоб те, що ми сьогодні маємо – а це сумні наслідки для кримськотатарського етносу – українська нація як політична і як наші брати-українці – не забували.

Олександр Майборода: Ще раз хочу підкреслити, що цілеспрямованою робота УІНП буде тоді, коли в результаті дискусії буде визначено структуру національної пам'яті українців. Які сюжети ми мусимо закласти в цю структуру? Якщо нині, в силу обставин ми концентруємося на ХХ сторіччі, то в принципі повинні знати всі ці сюжети. Чому? Тому що навіть коли пам'ять українця звертається до проблем минулого сторіччя, то вона ще насичена стереотипами попередніх століть. І будемо відверті, трагедії кримських татар більшість українців не дуже співчуває. Бо діють стереотипи, що базуються на пропаганді минулих століть. Великою мірою це стосується і росіян, і поляків, і євреїв. Обов'язково мають бути закладені ключові сюжети, тоді Інститут знатиме, на що звертати увагу.

Нині Інститут може виступати ініціатором різних комплексних проектів, які можуть гуртувати науковців з різних галузей знань. І таким чином щороку з певних питань можна готувати продукцію для масового вжитку. Безумовно, важливий момент – співпраця з різного роду науковими асоціаціями – істориків, політологів, соціологів тощо. Разом із ними можна формувати план наукових досліджень. Нарешті, необхідно домогтися, щоб сам Інститут мав власну фінансову базу.

Очевидно не варто йти шляхом збільшення штату співробітників. Набагато ширші можливості матиме Інститут, коли отримуватиме кошти на певні проекти і під них створюватимуться на певний час робочі групи.
Анатолій Подольський: У мене репліка до пропозиції Олександра Микитовича [Майбороди]. Сюжети національної пам'яті не мають визначатися соціальним замовленням і не йти під дати. Працювати слід на стратеґічну тематику, що незалежна ні від соціального замовлення, ні від календаря.

Важливо також визначити головну ідею – чи УІНП є суспільно-політичною установою, чи ретранслятором. На мій погляд, має бути мікс. Можна видавати збірники документів, проводити наукові конференції, співпрацюючи з громадськими й науковими установами і використовуючи досвід, уже напрацьований в Україні. Нехтувати ним просто нерозумно. Не можна копіювати студії Голодомору зі студій Голокосту, проте мусить простежуватися типологія особливостей у вивченні ґеноцидального ХХ ст. в Україні. Не треба змагатися жертвами. Нещодавно презентовано спільний німецько-французький підручник з історії. Уявіть собі, німці й французи, які мають стільки суперечностей в історії, пишуть, що коли йдеться про Другу світову, не слід першим писати слово «героїчна», бо це була трагедія людей, спільна, але з національними відмінностями. Національні історії слід включати до наративу національної історії України.

Отець доктор Богдан Прах: Важливою для інституту має стати база даних про державні установи, які займаються науковими дослідженнями, і окремих науковців. У Польщі така база даних є дуже добре розробленою. Напевне, УІНП потребуватиме різних точок зору для висвітлення нашої історії, тому мусить мати таку базу даних.

Зауважу ще кілька моментів. Знаємо, що Інститут польський працює над висвітленням україно-польських відносин з польської точки зору. Ми бачимо, що українська сторона в Польщі дуже мало опікується цим питанням. Українські науковці мають недостатній потенціал, щоб дискутувати з поляками, які використовують потужний апарат не тільки науковців, а й прокуратури, слідчих. Це для нас щось надзвичайне. Прийде час, і вони представлять дуже серйозні дослідження. І будемо змушені відповісти на ці проблеми, але не будемо готові до цього. З питань Волині ми знаємо те, що написали поляки, а те, що роблять українські дослідники, – недостатньо.

Щодо великих трагедій, які ми сьогодні обговорюємо на території України, то маємо ще депортації українців з території Закерзоння і знищення дуже великої кількості українців на тій території. Якою була мета їхнього знищення – ми не знаємо, але намагаємося дослідити. Для УІНП є важливим вивчити питання знищення етнічних груп українців. Наприклад, лемки як група, частина Бойківщини знищені зовсім, і ми їх вже не відновимо. Але вивчати слід, враховуючи потенціал тих, хто цікавиться цим питанням, збирає документи. Між іншим, у мене є база даних з понад 10 тисяч фотографій, які я зібрав, зісканував, опрацював з території Закерзоння, вона може бути доступною всім іншим дослідникам.

Володимир В'ятрович: На жаль, українська історична наука впродовж тривалого часу була відірвана від джерельної бази. Дуже багато матеріалів були недоступними. Це й досі дається взнаки в наукових дискусіях. Більшість українських істориків, пишучи на українсько-польські теми, по суті, використовує те, що написано поляками. Відповідно, бракує українських концептуальних підходів, бо бракує нових цікавих джерел. Ми вважаємо, що відкриття архівних матеріалів для СБУ є одним з пріоритетних завдань. На жаль, досі в Україні через недосконале законодавство зберігаються секрети неіснуючої держави, і це стосується насамперед розсекречення певних документів радянської доби. Очевидно одним із завдань УІНП є ініціювання змін до законів про інформацію, про державний архівний фонд і про державну таємницю, а також прийняття законодавства стосовно депортованих. (Станіслав Кульчицький: Слід з'ясувати , що означає сам термін «реабілітація»? Радянська держава реабілітувала незаконно репресованих. А в наших умовах це що означає?)

Через кого УІНП може зініціювати такі зміни до законодавства? Він є структурою Кабінету міністрів, а Кабмін має право законодавчої ініціативи.

Доходить до абсурду: документи, скопійовані в архіві СБУ, є у вільному доступі у Вашинґтоні, а не в Києві, там з ними можна працювати. (Анатолій Подольський: До того ж, у Вашинґтоні не треба подавати відношення, щоб потрапити до архіву.)

Отож спільне наше завдання і своє персональне, як радника голови СБУ з науково-дослідної роботи, бачу в тому, щоб виправити цю ситуацію і, як каже пан Анатолій, зробити Вашинґтон у Києві. Перший крок щодо того буде зроблено найближчим часом. 2 жовтня в культурному центрі СБУ відбудеться відкриття електронного архіву розсекречених матеріалів СБУ. Наше завдання – поступово поповнювати електронну базу цих документів, щоб кожен охочий міг попрацювати тут або отримати документи для наступної роботи. І це тільки початок.
Станіслав Кульчицький: Хочу звернути увагу на проблему, що стосується історичних міфів, як радянських, так і сучасних. Треба описувати історичні факти, не міфологізуючи їх, і завжди розуміти, що кожен історичний факт стосується й іншої сторони. Накопичення історичних міфів, невміння розуміти іншого і пробачати заважають плідній роботі. Інша річ, що на історію власної країни слід дивитися з точки зору національних інтересів.
Маємо певний досвід українсько-польської комісії з підручників, знаходимо розуміння з колеґами. Робота триває під егідою польського Міністерства едукації і Міносвіти. У цьому ж напрямі працюємо із Росією, хоч із нею дуже складно. Там нині ведеться цілеспрямована кампанія підготовки підручників, які або зовсім іґнорують Україну, або трактують факти дуже тенденційно.

Олена Зварич, заступник головного редактора «УМ»: Враховуючи інформаційну кампанію, що ведеться проти України, УІНП мав би займати активнішу позицію в інформаційному просторі, оперативно коментуючи події і факти.

Володимир В'ятрович: У попередній подачі ФСБ був набір документів про УПА і прес-реліз, який ніби коментував їх. У прес-релізі, зокрема, сказано про документ, в якому йдеться про самосуд мешканців якогось села над членами ОУН після приходу радянської армії. Реально документ розповідав про самосуд у тому селі над поліцаями і старостою, які не мали жодного стосунку до ОУН. На жаль, відсотків 80 українських журналістів, не прочитавши цього документа, просто передрукували прес-реліз. І читач мав розуміти, що нібито місцеві мешканці самі судили оунівців і повстанців. Це, з одного боку, непрофесійність журналістів, а з другого боку – закид нам, історикам і УІНП, бо присутність УІНП в інформаційному полі є мізерною. Кілька тижнів тому запрацював сайт – це вже добре. Цей сайт має бути зброєю в інформаційному протистоянні, яке наростає. І реагувати потрібно моментально.

Владислав Верстюк: Не може бути так, що в державі все добре, а один Інститут національної пам'яті має вади. Очевидно, в нашій державі не все гаразд. І в нас великі претензії до журналістського корпусу, що нині є малопрофесійним. Половина його представників мислить категоріями сусідньої держави, на підсвідомому рівні продукуючи подібну інформацію і навіть не замислюючись, що вони є громадянами іншої країни. З другого боку, УІНП не має своїх медіа-ресурсів, а журналісти не поспішають з інформацією про те, чим займається інститут.
Віталій Нахманович: Панове, ми маємо справу з державою, в якій діє радянська система агітпропу – це Росія. У нас його вже немає. Ви пропонуєте його відродити на базі УІНП? І спілкуватися як Гітлер зі Сталіним? Що, українські ЗМІ самі не можуть знайти відповіді, зателефонувавши до Інституту національної пам'яті чи істориків?
Олена Зварич: Можуть, але є державна структура, яка працює на гроші платників податків і яка має бути зацікавленою в тому, щоб відповідь була якомога швидшою.

Віталій Нахманович: Ви розмовляєте як людина з тоталітарної держави – державна структура має щось зробити. А чи не маєте ви як громадянин і журналіст самі відповідати за державу та її політику?

Тетяна Хорунжа: Змушена зауважити, що гострота цієї дискусії невипадкова. Нині в державі, а отже, й у ЗМІ не існує громадського інтересу до історії як до науки, яка впливає на суспільство і формує позицію свідомого громадянина. Хочу навести лише один приклад. 97-го року вийшла друком унікальна книга «Нарис історії України» Наталії Яковенко. Це був перший спільний проект Польщі, України, Литви і Білорусі, перша спроба відтворення нашого спільного минулого, спроба з'ясувати історичну правду, не послуговуючись образом ворога, досі, на жаль, звичного для характеристики історичних взаємин між сусідами, спроба звести історію з п'єдесталу науки про суспільство до рангу науки про людину у суспільстві. «Історія Польщі» викликала широку і гостру дискусію в польському суспільстві. У Польщі було перекладено книгу Яковенко, вона отримала престижну премію. А що у нас? Не побачили ми жодної з робіт, створених у межах цього проекту, та й «Нарис» поширився лише в інтелектуальному та студентському середовищі.

Історія існує на шпальтах наших газет, як «датські» публікації різного рівня професіоналізму, а найбільшого резонансу набувають українофобські, написані з «державницьких» позицій, публікації скандально відомих істориків. Не може цивілізована країна існувати без обговорення проблем національної історії, дискусій, рецензій, передач, акцій, розрахованих на широке коло, на те, щоб долучити українського громадянина до розуміння сучасних підходів до історії власної країни, до виховання національної пам'яті. І навичкам дискусії він повинен вчитися у достойних людей і в якісних виданнях, а не спостерігаючи шустерівські ток-шоу чи трансляції засідань парламенту. Бо тоді знавцем історії у нас починає вважати себе кожен, чиї знання обмежуються залишками агітпропівської пропаганди, чи публікаціями газети «2000». Професійний діалог, залученість суспільства до обговорення важливих проблем історії – один з основних компонентів формування небайдужого громадянина.
Михайло Дорошенко: Правда, що значна частина журналістів не виявляє інтересу до історії, і, відповідно, не може сприяти розширенню цього інтересу в суспільстві. Не хотів би виставляти «Україну молоду» як виняток, проте теза «від дат до дат» не стосується «УМ», бо в нас ці теми висвітлюються систематично. Є й конкретні результати цієї роботи – сотні листів від вчителів, які використовують наші матеріали у своїй роботі.

Отець доктор Богдан Прах: УІНП повинен, як робить це Інститут у Польщі, провокувати громадську дискусію, виходити з провокативними проблемами до людей. Інститут і медіа провокують людей до дискусії, тобто творять громадянське суспільство, сприяючи сприйняттю і вирішенню певних проблем. Інститут самостійний, і він вирішує, що має робити. Це не є державне замовлення. Інститут дозволяє собі здійснювати контроверсійні публікації. Нещодавно була низка публікацій стосовно воєнної і міжвоєнної історії Польщі, польсько-німецьких стосунків. А потім то широко обговорюють науковці на телевізійних програмах. Сідають у телестудії спеціалісти з різних галузей і висувають арґументи – за і проти. Суспільство провокується до думання. Але воно не може думати, коли немає відповіді на те, що накидає інший інформаційний простір.

Владислав Верстюк: Найперше хочу подякувати газеті «Україна молода» за те, що вона нас тут зібрала, і подякувати всім присутнім.

Безумовно ніколи нічого ми не зможемо досягти без взаємодії інституту і суспільства. Отож, давайте, і може газета нас підтримає, поговоримо про стан нашого суспільства. Я згоден з Романом Сербином, що ми не постґеноцидне суспільство, а постколоніальне чи постімперське, і ще далеко не сконсолідоване. Нам немає чого дивитися на Польщу, бо вона пішла на 100 років поперед нас, як сконсолідована мононація з релігією і національною пам'яттю. Ми сьогодні далекі від такого рівня. І, на мою думку, перше завдання інституту – це діагноз – чесний і правдивий – нашому суспільству. Все, про що ми сьогодні говорили – це, фактично, частини цього діагнозу. Якщо ми його поставимо чесно і говоритимемо про це відверто, то, можливо, і рівень довіри до інституту зросте. Але без суспільної підтримки робота інституту не буде ефективною.

Не можна говорити про нову національну пам'ять і жити на вулицях Леніна, Комінтерну, перемоги великого жовтня – це сюрреалізм. У нормальної людини роздвоюється свідомість, коли їй говорять одне, а вона виходить і бачить Леніна, який веде її у світле майбутнє. Познімайте це! Але тому чиниться страшенний опір, навіть на рівні Києва. На заводах познімали 17 пам'ятників Леніну, а в метро стоїть, як стояв, хоч перейменували станцію на «Театральну». Щодо пам'ятника на Бессарабці давали вже експертні висновки, немає там ніякого мистецтва – раритет старого режиму. От якби тут ми були підтримані суспільством, натомість комуністи організовують своїх старих.

Тільки-но постановили з бібліотек вилучити стару комуністичну літературу, матеріали «Політвидаву», так такий ґвалт зчинився на телебаченні: мовляв, людей, позбавляють культурних цінностей. Друкуємо книжки, розсилаємо у бібліотеки через Укркнигу і… отримуємо від державних бібліотек відповіді, що їм ті книжки не потрібні, бо немає місця. Отже, діяльності інституту існує певний спротив, і це велика проблема. Частина журналістів також свідомо працює на цей спротив.

(Від редакції: 26 грудня ЛІГАБізнесІнформ повідомила, що депутати від Партії реґіонів Володимир Сивкович, Сергій Клюєв та інші звернулися до Бюджетного комітету ВР і прем'єр-міністра України із запитом про доцільність функціонування і бюджетного фінансування Інституту національної пам'яті. Коментуючи цей запит депутатка Олена Бондаренко заявила: «Нерозуміння викликає той факт, що на функціонування інституту… урядом передбачається виділити з бюджету понад 38 млн. грн. Це більш, ніж у 12 разів більше обсягу фінансування 2008 року… Такий бюджет відповідає фінансуванню приблизно десяти наукових установ у системі Національної Академії наук, у кожній з яких працюють значна кількість наукових співробітників, докторів і кандидатів наук»//http://news.liga.net/news/ N0870595.htm.
Тут не турбота про українську науку – цим панство ніколи не переймалося, та й не звідти воно вийшло. Головне не в грошах, а в доцільності функціонування УІНП. От вам і діагноз).

Інша проблема – держава й інститут. Думаю, що поки не буде Закону про Український інститут національної пам'яті, доти ці всі проблеми існуватимуть. Сьогодні і Міносвіти, і Мінкультури скидають на нас усе те, чого не хочуть робити, але що потребує великих зусиль і не по силах нашому невеликому колективу. УІНП не підміняє академічних інститутів – на це немає сил. Ми працюємо на бюджетні кошти, а нецільове використання бюджетних грошей передбачає статтю у Кримінальному кодексі. Ми не можемо створити тимчасовий колектив, як тут пропонувалося, а повинні взяти людину на ставку, з трудовою книжкою.

У нас немає медіа-ресурсу. Перебрали на себе журнал «Сучасність», тож маємо проблеми з його фінансуванням. Бюджетна установа може фінансувати бюлетень для внутрішнього користування, але не публіцистичний часопис. Цього року ми знайшли співзасновника, і я закликаю вас співпрацювати з «Сучасністю» – вона змінила свою концепцію і дизайн. З першим каналом радіо робимо програму «Відлуння пам'яті» і вже півроку б'ємося, щоб зробити такий телепроект – історичне шоу, куди всіх вас запрошували б. В експерти ми залучили 30 осіб. Перемовини з Василем Ілащуком тривають уже з весни. Потрібні солідні кошти, щоб фінансувати ефір.

Відносно концепції підручника національної пам'яті. Ми ще минулого року провели обговорення підручника історії. Видали брошуру «Вчені читають підручник з історії». Була зустріч з міністром освіти і його заступниками. Знову ж, наше суспільство не готове до якогось одного підручника, і це питання слід обговорювати. Думаю, що то є надбанням нашої демократії, коли маємо кілька підручників.

У нас є спеціальний відділ історичного календаря. Наступного року ви побачите історичний календар у виконанні УІНП. Що стосується місць історичної пам'яті – ми перебрали цілу службу, опікуємося цвинтарями, які й на території України і за межами. Але за два роки всього не зробиш.

Є проблема з інтеґрацією національних меншин в українську націю. Ніхто з кримчан до нас не приїхав. (До Бекірової: В інституті пам'яті ви не були, правда? А чому?) Традиційно, ментально ще з тих часів, коли нас лякали кримськими набігами, все це лишилося в наших головах. Сьогодні ми вже не приховуємо, що в Конотопській та інших битвах брали участь татарські загони. Здається, що з поляками були вже домовилися. Приїхали президенти, відзначили, прийшов цей рік – знову польська сторона починає нас вантажити: організували конференцію у Варшаві, запросили лише двох українців і по повній програмі пройшлися: визнайте, що ви робили ґеноцид над поляками. Так визнайте, що ви робили в Закерзонні. Давайте будемо дивитися збалансовано. Єврейські проблеми теж не такі прості. От 29 вересня покладали квіти [у Бабиному Яру] – одна делегація з одного боку, інша – з другого...

Проблем є багато. Без допомоги громадськості, ЗМІ один Інститут національної пам'яті їх не вирішить.
Михайло Дорошенко: Думаю, у нас є підстави сподіватися, що обговорені сьогодні нами теми, висловлені пропозиції щодо співпраці державних установ, навчальних закладів, наукових інституцій з УІНП сприятимуть координації історичних досліджень і, що не менш важливо, застосуванню суспільством цих результатів. Щодо роботи УІНП у медіа-просторі, то я знаю, що для Першого каналу радіо це один з пріоритетів. Відтак хочу побажати вам успіхів і натхнення у подальшій роботі, думаю, що надалі працюватимемо разом.

Підготували матеріал
Ярослава МУЗИЧЕНКО і Тетяна ХОРУНЖА

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2008
Дизайн та підтримка- О. З.