УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ПАМ'ЯТЬ ПРО ҐЕНОЦИД ПРОТИ ЄВРЕЇВ
(НОТАТКИ ДО МІЖНАРОДНОГО ДНЯ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОКОСТУ)

Анатолій ПОДОЛЬСЬКИЙ,
кандидат історичних наук,
директор Українського центру
вивчення історії Голокосту

Понад три роки відзначає світова спільнота Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту, що згідно з резолюцією Організації Об'єднаних Націй (№ 60/7 від 21 листопада 2005 року) відбувається 27 січня. Саме цього дня 1945 року радянські війська звільнили нацистський табір смерті Аушвіц, що розташовувався на теренах Польщі й де було знищено близько мільйона євреїв із різних країн Європи.

Згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту запроваджено з метою запобігання актам ґеноциду у майбутньому. Цей документ вимагає також від країн-членів ООН розробки навчальних курсів із уроків Голокосту та підтримки ініціатив громадського сектору щодо вивчення цієї теми. Україна на державному рівні підтримала резолюцію ООН, як, до речі, і Стокгольмську декларацію Міжнародного Форуму 2000 року, присвяченого збереженню пам'яті про Голокост в Європі, що, по суті, передувала резолюції ООН.

Жертвами Голокосту за часів нацизму та Другої світової війни (1933–1945) стали мільйони людей, а саме: третина єврейського народу – близько 6 мільйонів євреїв з 27 країн Європи, у тому числі 1,5 мільйона українських євреїв. У відповідній резолюції ООН зазначається: «Голокост завжди буде для всіх людей нагадуванням про загрози, які виникають через ненависть, расизм та упереджене ставлення».

На мою думку, для сучасної України цей День пам'яті має бути надзвичайно важливою датою, адже в добу Голокосту було знищено її громадян, принаймні мешканців, якщо важко казати про українську суверенність і державність у середині минулого століття. Переконаний, що тотальне знищення євреїв нацистським режимом у роки Другої світової війни має розглядатися не тільки як сторінка історії єврейського народу, але й як складова історії України. Саме тому цю трагедію в українському суспільстві необхідно вивчати та вшановувати пам'ять її жертв. Суспільство робить це, однак, фактично лише на громадському рівні без майже будь-якої реальної участі державних інституцій. Так триває вже чотири роки (саме стільки світова спільнота відзначає цей День після прийняття резолюції ООН в листопаді 2005 року). Спочатку завдяки діяльності громадських організацій, здебільшого, зрозуміло, єврейських (Вааду України, Асоціації в'язнів концтаборів та ґетто, Українського центру вивчення історії Голокосту, Конґресу національних громад України, центру «Ткума», Євразійського єврейського конґресу тощо) День пам'яті жертв Голокосту відзначався на рівні громади, у навчальних закладах, що наважувалися підтримувати збереження пам'яті про ґеноцид щодо євреїв в українському суспільстві.

Останні два роки завдяки зусиллям двох організацій: Представництва ООН в Києві та Українського центру вивчення історії Голокосту за діяльної підтримки Посольства Держави Ізраїль в Україні, відзначення цього Дня вийшло на загальноукраїнський суспільний рівень (дуже хотілося б написати на державний, проте це буде неправдою). Саме ці організації останні два роки поспіль проводили загальноукраїнські круглі столи «Українське суспільство та пам'ять про Голокост: освітній аспект», які мали значний суспільний резонанс…

І 2008, і 2009 років учасниками круглих столів були передовсім викладачі історії та суспільних дисциплін, студенти й учні шкіл з усіх реґіонів України, а також науковці, громадські діячі, представники засобів масової інформації. Це були люди, які викладають, вивчають, досліджують історію Голокосту, вважають цю тему частиною національної історії та культури. І саме завдяки цим людям Україна може, зрештою, сформувати імідж європейської держави. Поведінка державних структур залишається досить дивною та в цілому малозрозумілою. 2008 року Міністерство закордонних справ і Міністерство освіти і науки хоча б формально підтримали круглий стіл, цього року ми не отримали від них навіть минулорічних формальностей… Минулого року учасники круглого столу звернулися до МЗС та МОН за підтримкою.

Ось уривок з їхного звернення: «…Ми, учасники круглого столу є представниками різноманітних освітянських, навчальних, наукових закладів України, громадських організацій, науковці, викладачі університетів, вчителі середніх шкіл, студенти, журналісти, громадські діячі, вважаємо, що історія Голокосту на теренах України, трагічна доля українського єврейства під час нацистської окупації України з 1941 по 1944 рік – є невід'ємною складовою історії України часів Другої світової війни, а також найжахливішою частиною спільної трагедії українського народу в добу нацизму та водночас інтеґральною частиною історії Європи та світу ХХ століття. Саме тому вважаємо абсолютно прийнятним повноцінне викладання цієї теми як частини світової та власної історії в середніх та вищих навчальних закладах України».

Закінчувалося це звернення так: «Ми переконані, що наш Уряд, зокрема Міністерство освіти і науки та Міністерство закордонних справ України, повністю підтримують наші рекомендації та пропозиції, оскільки всі ми: суспільство і держава, громадяни України відповідальні за пам'ять про власну історію. А історія Голокосту – це частина нашої власної історії». На превеликий жаль, допоки що не маємо підтримки, ба навіть хоч якоїсь відповіді від тих, до кого зверталися… Мій колега, викладач історії однієї з київських гімназій, показав відривний календар на цей рік, де на сторінці 27 січня написано: «Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту». На мою думку, здається вже час не обмежуватися лише формальним позначенням цього Дня.

Відомий, чи всесвітньовідомий історик Єгуда Бауер написав: «…пам'ять про Голокост потрібна для того, аби наші діти ніколи не були жертвами, катами чи байдужими спостерігачами».

Заради цієї мети варто пам'ятати.

Від редакції. Говорити про це сумно, але треба. У нашій державі у розпалі війна – всіх з усіма, а тому думати про громадян та їхні проблеми нині не на часі, тобто – вибори не завтра. Це непогано, що в одному календарі знайшли згадку про День пам'яті жертв Голокосту, але спробуйте відстежити цей день на сайтах державних достойників, як-от: Президента України, Верховної Ради, прем'єр-міністра, Держкомнацрелігій.

Ні слова. Нація, що претендує на цивілізований статус, не може нехтувати, навіть на протокольному рівні, такими датами, як і днем депортації кримськотатарського народу, днем пам'яті знищених ромів, днем жертв політичних репресій.

Доля багатонаціонального українського народу сповнена трагедіями – Голодомор, Голокост, депортації, нищення людей, церкви, культури, національної інтеліґенції. Щоб про це пам'ятало суспільство, не досить зусиль громадськості, про це не повинні забувати на рівні державному. Зауважимо, що існуюча на наші з вами податки чиновницька «рать», має службові обов'язки, невиконання яких слід вважати щонайменше халатністю. Як розцінити таке дикунство – забули, не нагадали, не на часі? Хотілося б почути відповідь. Принаймні від адміністрації глави держави, до якої з відповідним запитом звернулася редакція газети «Форум націй».

А ми пам'ятаймо, адже відповідальні за пам'ять, за тяглість традиції вшанування мертвих, за майбутнє в душах наших дітей.

Фото з сайту fotki.yandex.ru