ПОЖЕЖОНЕБЕЗПЕЧНА НЕКОМПЕТЕНТНІСТЬ

Олександр МАЙБОРОДА,
доктор історичних наук, професор

У центрі функціонування громадянського суспільства – безперервний і продуктивний діалог між громадськими організаціями і владою. Вкрай важливе питання – канали обміну думками та механізми декларування позицій сторін.

Громадські організації національних меншин, наприклад, можуть доносити до влади проблеми своїх груп через ради представників при Президентові України або при Державному комітеті України у справах національностей та релігій. Але там їхній діалог з владою відбувається кабінетно, інколи кулуарно.

По-справжньому широку увагу до проблем нацменшин спроможні привертати засоби масової інформації виступами на теми етнополітичних відносин у країні.

Немає потреби доводити, що підхід до цієї делікатної теми потребує належної компетентності і особливого професіоналізму, тобто вміння конкретизувати підняте питання і адекватно та неупереджено висвітлювати його. Без цього результат може бути протилежним намірам, навіть найкращим.

Про небезпеку цього нагадує коментована стаття, яка претендує на «політологічний аналіз комплексу проблем, що існують у сфері національних меншин як суттєвого елементу міжетнічних відносин».
Якщо вже вживати слово «аналіз», то не завадило б згадати його смисл, яким є поелементне розчленування обраного об'єкту дослідження, повний і конкретний опис кожного з елементів. Що ж за цим критерієм бачимо у статті?

Авторка стверджує, що національні меншини в Україні не задоволені діяльністю відповідних державних органів, зокрема «угорська етнічна спільнота передусім звертає увагу на неналежне виконання чинного законодавства, що стосується регулювання міжнаціональних відносин і забезпечення інтересів нацменшин».
Торкнімося спочатку питання «регулювання». Як відомо, угорська меншина, на щастя, не є стороною будь-яких конфліктних відносин, що потребували б оперативного владного втручання, а тому автоматична трансляція її дорікань на цю тему викликає здивування. Якщо авторка зробила це, вкладаючи у «регулювання» свій окремий смисл, то він виявився десь захований за розмитою пафосністю.

Тепер про «інтереси». Авторка транслює претензії угорської меншини до влади з освітніх і соціальних питань. З її слів, угорці невдоволені браком вищих навчальних закладів з угорською мовою навчання, невраховуванням усього спектру потреб угорців, умовами вступу угорців до українських вишів як гіршими порівняно з умовами для етнічних українців. Такого роду претензії мали б підпиратися порівнянням співвідношення кількості навчальних місць в угромовних вишах та кількісного складу угорської меншини з аналоґічним співвідношенням у титульного етносу та інших національних меншин. Без цього претензії виглядають надуманими.

Те саме і про «спектр потреб». Яким він є? І чи може він бути задоволений до останньої частки? Приміром, наперед слід прийняти як даність, що держава не в змозі організувати підготовку угорською мовою спеціалістів для найсучасніших науково-технічних сфер. Адже кількість бажаючих угорців, які, приміром, захотіли б стати творцями ракет або електронного обладнання навряд чи може бути такою, щоб створювати відповідні навчальні заклади угорською мовою. Очевидно, що з більшості спеціальностей угорцям доведеться готуватися або в українських вузах, або в угорських. Держава мусить сприяти їм саме у цьому, а як конкретно – з цим повинен точно і достеменно розбиратися той, хто береться писати на етнополітичну тематику.

Інша претензія – «неприродність» присутності україномовних викладачів у загальноосвітніх школах у місцях компактного проживання угорців. Такого роду питання може оцінюватися тільки за критерієм доцільності і необхідності. Назвати ситуацію «неприродною» можна тільки із цифрами на руках, що за спинами україномовних викладачів вишукалися черги викладачів угромовних, які палають бажанням присвятити своє життя служінню своїй групі за відносно невелику вчительську зарплатню. Якщо така черга встановлена, то претензія обґрунтована. Якщо ж ні – то демагогічна.

Торкнувшись соціального питання, О. Жасан підміняє його питанням про присутність угорців в органах влади, зокрема у парламенті. Авторці слід було б врахувати, що етнічна присутність у Верховній Раді має співвідноситися з етнодемографічною структурою України. Відповідно, треба спочатку співставити частку угорців у складі населення країни і уявити електоральний потенціал групи. Адже той арґумент на користь ґарантованого представництва угорців у парламенті, що реґіональні угорські товариства підтримують тісні контакти з київською угорською громадою, є щонайменше наївними.

Вражаюче лунають озвучені О. Жасан звинувачення щодо «заперечення» стародавніх звичаїв і традицій, яких дотримується населення прикордонних територій, і навіть «викорінення»(!) їх з побутового вжитку. Звинувачення, мабуть, слід віднести на адресу держави. Якщо так, то які випадки «заперечень» і «викорінення»? Якими документами і фактами це звинувачення підпирається? На чому ґрунтується заява авторки про систематичне порушення прав нацменшин? Хоча б один приклад. Жодного. А звинувачення серйозне, адже стосується не лише виконання державою міжнародних зобов'язань, а й застосування сили закону всередині країни.

Не можна заперечити, що фінансування державою угорських товариств є недостатнім. Але чи є це ознакою дискримінації? Чи є дані, що угорським товариствам виділяється порівняно з іншими значно менше? Без статистики претензії безпідставні. До речі, деякі меншини – соціальні аутсайдери дійсно отримують порівняно більше, але така «позитивна дискримінація» ніде у світі не вважається ущемленням прав успішніших спільнот.
О. Жасан занепокоєна проблемою міжетнічної толерантності. Погоджуємося з правомірністю постановки задачі. Не викликає заперечень, що на ЗМІ випадає особлива роль у вихованні у громадян почуття етнічного взаєморозуміння, усвідомлення ними цінності етнонаціональної злагоди.

Однак, тексти на кшталт підготовленого нею та ще в разі тиражування через ЗМІ, викликають ще більше занепокоєння – що безапеляційна некомпетентність, невігластво щодо конкретних, дійсно існуючих (здебільшого латентних) проблем і міжетнічних суперечностей матимуть своїм наслідком стимулювання в меншинах нереальних вимог і провокування необґрунтованих образ, позбавляючи їхній діалог з владою надій на продуктивність. Кращого ґрунту для дестабілізації, про яку попереджає авторка, годі й уявити.

Завершуємо повторенням заклику до відповідальності, тобто до чіткості і конкретності, обґрунтованості і передбачливості. Інакше матимемо справу не з журналістикою, а з політичною демагогією.

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2009
Дизайн та підтримка- О. З.