ВАДИМ ГАЛИНОВСЬКИЙ, АБО ПРОСТО САВА

Євгенія СИЗОНТОВА

З Вадимом-Савою Галиновським ми познайомились 1991-го року в Українській незалежній інформаційній аґенції «Республіка». Він був тихий і непомітний, трохи дивакуватий, трохи романтичний, часто «на своїй хвилі», але завжди уважний до людей та їхніх потреб. Його любили і поважали всі наші «старші» товариші – засновники аґенції, а ще раніше – Українського культурологічного клубу, члени Гельсінської спілки, дисиденти, політв’язні радянської доби Сергій Набока, Леонід Мілявський, Інна Чернявська, Лариса Лохвицька, Ольга Гейко-Матусевич. Від них ми знали про справжнього Саву – точного і в’їдливого публіциста, учасника несанкціонованих мітингів і зібрань 1980-х, редактора і автора першого націоналістичного «самвидаву».

Він приходив до аґенції у старенькому светрі та витертих джинсах – вічний неформал і дисидент, завжди тихий усміхнений, безвідмовний. Сідав на продавлений диван у передпокої з незмінною чашечкою кави, гортав газети, лаявся, коли натрапляв на висмоктані з пальця дописи перефарбованих «комуняк». До нього завжди зверталися за допомогою чи порадою. Замінити випускаючого редактора, написати статтю, з’їздити на подію – Сава не цурався ніякої роботи, і лише коли його не було поруч, можна було помітити, що добре налагоджений механізм інформаційної аґенції час від часу починає пробуксовувати – втрачалися дорогоцінні хвилини на пошук інформації, яку без будь-якого Інтернету можна було знайти простим голосовим «лінком»: «Саво, підкажи!»

Глибокий аналітик, знавець історії та літератури, він годинами міг цитувати стародавніх філософів і пам'ятав дати установчих з’їздів та дні народження лідерів десятків українських партій, які множилися на початку 1990-х немов гриби після дощу. Працюючи редактором новин УНІАР, він за кілометр чув «халтуру» молодих кореспондентів, ніби наперед знаючи, хто і про що говоритиме на черговій прес-конференції. Він завжди був тихий і спокійний, трохи недочував, а тому винувато посміхався і перепрошував. Пізніше признався, що то була захисна реакція на хамство чиновників, самовпевненість «нових українців», ненависть «ще тих» міліціянтів. Як дратувала людей у мундирах його сухорлява постать, довгий «хвіст» чудового волосся, і ця винувата посмішка, яка сприймалася не інакше як знущання «хіпуючого» інтеліґента. Сава не тримав на них зла, він умів прощати, бо завжди бачив далі і глибше, ніж вони і їхнє начальство, ніж багато хто з нас.

Тяжка тривала хвороба не дала йому дожити до Майдану, до України без Кучми, до безсоромної зради «верхів» і ситої байдужості «низів», до нинішньої кризи, яка змусить усіх нас подивитися на себе з «іншого» боку і згадати, як хотілося волі і правди ще 20 років тому. Часом думається, якби Сава був живий, він знайшов би точні слова і вагомі арґументи, щоб посіяти в душах нового покоління українських журналістів неспокій і сором за те, як і для чого ми живемо, що пишемо і що робимо.

Тихий інтеліґентний незламний бунтар і професійний журналіст – таким назавжди запам’ятався Сава.