УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI

Вахтанґ КІПІАНІ,
спеціально для «Форуму націй»

Для друзів він назавжди залишився Джеком, у хрещенні – Савою. Вадим Галиновський – один із перших незалежних журналістів, друг і колега незабутнього Сергія Набоки.
Це інтерв’ю було записано в жовтні 2003 р., за кілька тижнів до смерті Вадима. Він уже практично не міг встати з ліжка. Говорити було важко, він кілька разів просив зупиняти диктофон. Говорив з гумором, хоча йому було дуже боляче…

У середині 1980-х, у колі його друзів, київських хіпі, він був єдиним україномовним. Хтось, напівжартома сказав – о, треба тебе з Набокою познайомити, щоб було з ким говорити. Відтак були яскраві перебудовні роки, наповнені романтикою боротьби за свободу. — Чи не на твоїх очах створювався Український культурологічний клуб, перша масова опозиційна організація Києва? — Тут має бути певна передісторія. Вона пов’язана з рухом хіпі. Десь наприкінці 1986-го року у газеті «Коза» [«Комсомольское знамя»] з’явилася стаття журналістки Люди Білецької, яка їздила влітку відпочивати в Гурзуф, де і побачила хіпі – а оскільки тоді було модно писати про молодь, написала про них. Ну, і такий відомий київський хіпі Обломіст, який часто проявляв політич... ні, швидше, громадську активність, пішов у редакцію і сказав, що ви поверхово написали. І запропоновував – давайте я вас познайомлю зі справжніми хіпі.

І відбулася зустріч комсомольського активу Києва зі столичними хіпі. Якщо не помиляюсь, ця зустріч відбулася чи не за ініціативою Олександра Разумкова, він тоді був завідеологією міськкому комсомолу. Всі розуміли, що це робиться для того, щоб зафіксувати найактивніших для КҐБ. Але, тим не менше, ми пішли на цю зустріч. Було багато людей: пішов Набока, пішов і я. Це все спілкування закінчилося навіть, я б сказав, дружньо.

— Який був формат: питання-відповіді чи дискусія?

— Це було в кав’ярні. Була доволі вільна атмосфера, влаштовували перерви, виходили покурити... Я думаю, що комсомольці уже тоді розуміли, куди повертає, і намагалися самі вийти на опозиційне середовище. Потім було ще кілька таких зустрічей. Відтак комсомольці влаштовували зустрічі з кришнаїтами та іншими неформалами.
Це мене якось «подвигнуло» на політичну активність більш широкого плану. Пригадую, у Пітері відбулася знаменита оборона готелю «Англетер», окупаційний страйк, коли не давали його зруйнувати. Ну, думаю, чого ж це у Києві таке болото, треба його якось розбурхати... Ну і якраз річниця Чорнобиля – перша – наближалася. Це 1987 рік. І я написав відозву – мовляв, давайте закриємо ЧАЕС. Приніс її до Набоки, він схвалив, я захопив кількох київських хіпі збором підписів. Копії відозви взяв Набока, теж почав збирати. Планувалося, що на 26 квітня ми влаштуємо якусь масову акцію. За день до цього був великий «сходняк» усіх, хто вважав себе хіпі. Думки розкололися навпіл...

Зрештою вирішили не йти. А потім підписи, що зберігалися у однієї з дівчат-хіпі, «пропали».

— Чи багато підписів змогли зібрати?

— Близько сотні. Набока десь близько тридцяти зібрав, і він їх таки відіслав. А інші пропали геть.
Такий прикрий випадок не відбив бажання продовжувати громадську роботу. І тут якраз у мене з’явилася ідея робити своєрідне самвидавське видання фотоспособом. Тобто робиться усього навсього один друкований примірник, а потім фотографується на плівку і всякий бажаючий отримати купує реактиви і фотопапір, і йому віддруковують цей екземпляр.

Тоді Набока познайомив мене з Лімоном [прізвисько Леоніда Мілявського, товариша і посправника Сергія Набоки], його дружиною Ларисою Лохвицькою, ввів, коротше кажучи, у коло «шістдесятників», дисидентів, колишніх політв’язнів.

— Вони належать, швидше, до «вісім десятників»...

— Ні, Набока познайомив мене з членами Української Гельсінської групи – привів до Ольги Гейко, де познайомив із Євгеном Сверстюком, Олесем Шевченком та іншими. Як з молодим, таким, що подає надії, націоналістом...
Потім ми влаштували спеціальну зустріч з фотографом Володимиром Федьком. Були на цій зустрічі Ольга Гейко, Набока, Лімон, їхні дружини, моя знайома Іра Альтер, з якою тоді всюди ходив, і ще двоє теж опозиційних хлопців-євреїв. Це був Мар’ян Бєлєнькій...

— О, мені про нього Набока розповідав!

— ...і Сашко Карабчієвський. Ця зустріч відбувалася у парку. КҐБ про неї було все відомо. Навколо нас ходили нишпорки. Зустрілися ми всі, звичайно, у кав’ярні і пішли в парк за філармонію. Обговорили мій проект видання. Фотограф почав казати, що все це дуже складно... І Набока каже, а чого ми будемо мучитися: є простіший варіант – Саша з Мар’ном читають у кафе «Любава» свої гумористичні твори. Там збирається, грубо кажучи, півтора інваліда... Жінка, яка відповідала в цьому кафе за «культмасову» роботу, її комсомол постійно б’є по голові за те, що там мало збирається народу. Так давайте допоможемо (сміється)...

Тут же ж швидко придумали назву першого вечора – «Українська культура – міфи та реальність» (мені здається, що це я придумав). Віддрукували на маленьких клаптиках паперу, розміром майже як візитівки, оголошення, і роздали їх біля метро. І дійсно набралася повна зала людей. Це було 6 серпня 1987 року.
Пройшов цей вечір у дуже дружній обстановці. З’явилося дуже багато людей, прихильників української культури, яких ніхто тоді ще не знав – Ігор Запорожець, Толя Битченко, в якого вдома УКК тривалий час збирався.

— Цей захід пройшов ще до офіційного проголошення УКК? Чи таким днем можна вважати зустріч у парку?

— Ні, швидше, зустріч у парку була попереднім обговоренням. Зустріч у «Любаві» – її і вважали першим офіційним засіданням. Наприкінці цих зборів, жвавої дискусії, що точилася, хтось із залу, і не ми, навіть, організатори, а хтось випадковий каже – «хлопці, а давайте не будемо розходитись, а заснуємо клуб». Згадав! Там був і Аркадій Кіреєв, він тоді відрекомендувався членом Спілки філософів СРСР, працював тривалий час коректором, здається у «Спортивній газеті» [згодом його обрали першим головою УКК, зараз живе в Ізраїлі].
Тоді ж і домовилися зустрітися на Андріївському узвозі 9 серпня 1987 року. Туди прийшов увесь, власне кажучи, актив майбутнього УКК. Домовилися про наступне засідання клубу у тій-таки «Любаві». Це засідання було присвячене, якщо не помиляюсь, Григорію Сковороді. Але я на нього не поїхав, ми з Ірою Альтер поїхали до Москви, де «вписалися» в одного з монархічно налаштованих художників-хіпі, якого звали Принц. Він дав телефони тих, хто робив одну з перших самвидавських газет «Экспресс-хроника». Я зв’язався – там тоді був такий Рябоконь, він, правда, недовго там пропрацював, виїхав за кордон. Потім контактував з іншими людьми – зокрема, жив у Володимира Прибиловського, але це вже було трохи пізніше.

Я прийшов до Рябоконя, ми з ним трошки поговорили, і я йому дав інформацію про створення клубу. До речі, тут вийшла така штука. Коли я їхав до Москви, казали, що клуб матиме назву Український культурологічний клуб «Любава», на честь приміщення, де ми збирались. А на другому засіданні, на якому я не був, назву кав’ярні скинули. Але в «Экспресс-хронику» так і пішло – УКК «Любава». В одному з перших номерів можна цю замітку знайти.

Далі я потрапив на останнє засідання в «Любаві». Вже не пам'ятаю, чому воно було присвячене. Здається, релігійній тематиці. Після чого нас «попросили». Але Набоці вдалося домовитися з директором клубу «Молодіжний», що на вулиці Фрунзе, – там нині величезний дансінґ. І там було проведено оце знамените, описане Олександром Швецем [кореспондент «Вечірнього Києва», нині – головний редактор газети «Факты и комментарии»] засідання УКК.

— «Театр тіней, або хто стоїть за лаштунками Українського культурологічного клубу».

— Так, але це назва статті. А засідання мало назву «Білі плями української історії». Оголошення про засідання ми з Ірою Альтер розклеювали по місту – у Політесі [Київський політехнічний інститут], в університеті [ім. Т. Шевченка] і так далі. Погнали нас, здається, тільки з педінституту, «чого це ви без дозволу ректорату вивішуєте всякі оголошення?!». На засідання Набока запросив Білецького, щоб він згадав про Василя Стуса. Йому хотілося, щоб хтось із молоді, неформального такого вигляду, розповів про Стуса, а не тільки старі «шістдесятники». І, дійсно, Білецький піднявся і сказав – мене дивує, чому ніде не згадують про видатного українського поета Стуса. І запропонував вшанувати його пам'ять хвилиною мовчання. Ну і всі, навіть каґебісти, піднялися.

— Народу було багато на засіданні?

— Так, багацько – десь за сотню, може, й двісті. Повна зала була. Це засідання про «білі плями» стало останнім засіданням у «Молодіжному». Бо одразу вийшла згадана тобою стаття. Після чого в кав’ярні якийсь комсомольський оперативний загін намагався побити Білецького. Правда, як мені потім розповідали, – насправді, хотіли побити «волохатого», тобто мене, а він, теж «волохатий», просто виявився поруч... Але мене відбили хлопці, які були там у кав’ярні. Відтак ми пішли величезним натовпом на квартиру до одного знайомого, накупили цих же газет зі статтею (це ж було у той самий вечір дня як вийшла «Вечірка»). Читали довго і вголос. А потім хтось перегорнув останню сторінку і каже – о, дивіться, так тут же вони проводять творчий вечір «Вечірнього Києва». Буквально за кілька днів, може, за тиждень. Ну, я й прийшов до Набоки, і кажу – давай на вечорі щось влаштуємо!

Прийшли ми на цей «творчий вечір» – там виступали їхній спортивний коментатор, ще хтось. І почали надсилати записки з питаннями про цю статтю. Дістали їх, бо вийшов Віталій Карпенко [тодішній головний редактор газети] і каже – тут нам шлють багато записок про УКК, але ми тут не про УКК вечір влаштовуємо, а про газету, а тому обговорювати цю тему не будемо. Я бачу, що робити тут більше нічого. Піднявся, замахав руками і закликав всіх виходити. За мною десь третина зали і пішла…

— Чи ти відчував гебістський чи міліцейський тиск на себе?

— Спочатку, чесно кажучи, коли люди розповідали, що за кимось стежать, думав, що хлопці перебільшують. А вперше дійсно відчув за собою «хвоста», коли незадовго до заснування УКК запросила до себе в гості Ольга Гейко і до неї якраз приїхали її співкамерниці. Одна із них – естонка Лаґле Парек. Ми поспілкувалися трошки, був пізній вечір. Я йшов до метро, десь хвилин 15 до закриття, людей майже не було на вулиці. Дорога йшла подвійною алейкою, зовсім порожньою. А всередині алеї – високі кущі. Йду, стукаю підборами, і чую, що паралельно хтось теж іде... Я зупинився, закурив сигарету, у кущах теж зупинилися. Я пішов – і там пішли. Зайшов до метро, доїхав до кінця, мені якраз треба було на Лісову. На кінцевій всі вийшли з вагона, а я спеціально стою у вагоні й чекаю. Бачу, що в сусідньому вагоні якийсь дядько теж у вагоні залишився, стоїть і явно вагається – виходити йому чи ні... Я вийшов. Пішов у протилежний бік, перевіряючи, чи я не помилився. Згодом повернув назад у бік метро, а він мені назустріч іде...

Потім почали проводити засідання УКК на квартирах. Кіреєв одразу попросився у відставку, казав – я не впораюся. Тоді вирішили вже не гратися в ігри, бо його ж спеціально обрали головою, оскільки підозрювали у співпраці з КҐБ, і обрали Набоку.

Спершу збиралися у Лімона на Єреванській. А потім постійно – на квартирі у Толі Битченка на вулиці Фрунзе. Туди приходило дуже багато народу, приїздили зі Львова, з Польщі я приводив людей. Аліка Олісевича [відомий львівський хіпі] привів туди.

Був дуже цікавий момент. Телефонує мені хлопець і каже – я, Тарас Антонюк, хочу потрапити до вас на засідання. Кажу – будь ласка, приходьте туди-то і на таку годину. Виявляється, що він прочитав статтю Швеця, виписав всі прізвища і просто за телефонною книгою почав шукати. Потім з’явився Петро Зуєв – зовсім молодий хлопець, тоді йому було, здається, 14 років. Він з дитинства був у дисидентському колі, але у російськомовному. Його навіть виключили з піонерів за те, що він підготував стіннівку, яку йому доручили, «Видатні радянські політв’язні»... (сміємося) Зараз він є священиком УПЦ.

— Розкажи про видавничу діяльність УКК.

— Був журнал «Коло». Я довго длубав Набоку, що треба УКК мати своє видання. Щось воно дуже погано рухалося, і я на власний розсуд написав хроніку УКК, яка ввійшла у перше число «Кола». Віддав написане Набоці. Сам журнал вийшов без моєї участі. У мене був примірник. Але на той час було вже доволі багато всяких таких часописів – «Український вісник» уже був відновлений, скажімо.

— Потрапляв зі Львова?

— Так, я приходив до гастроному на розі вулиці Леніна [Богдана Хмельницького], де працював Набока, і читав цей журнал. Було там надруковано і кілька звітів про діяльність УКК – пригадую читав про заклик Білецького вшанувати пам'ять Стуса.
До речі, з попереднього місця роботи – з бібліотеки – Набока був звільнений через підозри у причетності до виготовлення антирадянських листівок. Влітку 1986 року – про це, до речі, була величезна стаття Сергія Кічігіна [нині – головний редактор газети «2000»], який друкувався під псевдонімом Тойма у «Вечірньому Києві».

— Чи брав ти участь у створенні УГС?

— Ні, влітку 88-го року УКК вирішила вступити колективним членом УГС. Я ще хотів би розповісти про Чорнобильську демонстрацію до другої річниці. Незадовго було засідання, вирішили, що нам необхідно вийти 26 квітня з демонстрацією. Мене послали до Москви повідомити про неї закордонних кореспондентів. Я з’їздив і передав кому треба – і в «Экспресс-хронику», якомусь ірландському кореспонденту...
Повернувся до Києва, але додому не поїхав і, щоб не схопили по дорозі, переночував у друзів. Тим більше, що мені передали, що повєстка прийшла з військкомату. Хоча я білобілетник і повністю звільнений від військового обов’язку. З плакатом приїжджаю на Хрещатик, а він повністю перегороджений. Пішов під поштамт, де було домовлено про зустріч. Там стояли кілька наших – Запорожець, Набока, Лімон, Битченко. Бачимо, розгорнутися немає де – на майдані розпочали якесь будівництво, поставили огорожі...
А поруч готуються до першотравневої демонстрації, встановлюють трибуни. Тут зупиняється міліцейський бобік, хапає Набоку, Мілявського. Що робити?! Кажу Запорожцеві: давай до будинку профспілок перейдемо, там вільніше, ще й станемо на трибуну й розгорнемо плакати. Спустилися в перехід, і там у переході Ігор починає голосно кричати – «Громадяни, сьогодні річниця Чорнобиля!». Що робити? Я тут же розгортаю плакат. Якийсь дядько біжить на мене з вилупленими очима і вириває плакат. Але за нами вже йде натовп, ми таки виходимо під будинок профспілок. Там всі інші теж витягають плакати і стаємо. Міліція не знає, що робити. Розганяти чи ні... Спочатку нас загородили тролейбусом. Пасажири стали обурюватися – давайте їхати, а їх не пускають. Тоді повідчиняли двері і… до нас приєдналися всі пасажири. У підсумку, дали нам простояти години дві. Аж потім стали потрошки оточувати і висмикувати по кілька осіб. Закінчилося це тим, що всіх розігнали.

— Адміністративного затримання не було?

— Тільки Олесь Шевченко постраждав. Ми домовилися, що у кожного з нас була з собою Конституція СРСР – якщо нас почнуть в’язати, будемо показувати, що маємо право на мітинги і демонстрації. Ну, і коли уже всіх розігнали, Шевченко підняв над головою цю потоптану Конституцію і питає, якщо не погоджуєтесь з тим, що кожна радянська людина має право збиратися і мітингувати, можете мене забрати. Його тут же і забрали.

— Як ти увійшов із середовища УКК у середовище СНУМу, Спілки незалежної української молоді?

— І Дмитро Корчинський, і Володимир Чемерис, і Олесь Федорук, і В’ячеслав Піховшек були членами «Громади» [самостійницька організація студентів університету ім. Т. Шевченка], і вони приходили в УКК.

— Корчинський вже називав себе «анархо-націоналістом»?

— Ні, це трошки пізніше. У нього тоді була книжка «Анархо-націоналізм: близьке майбутнє». Чесно кажучи, я з неї нічого не зрозумів. Мені він пояснював, що Запорізька Січ – це була така анархічна республіка. Загалом, я з ним у цьому питанні згоден... Тепер я себе вважаю анархістом, точніше анархо-капіталістом, лібертаріанцем...
Якось Корчинський зібрав у себе на квартирі кількох молодих людей, і мене у тому числі, і сказав, що ми засновуємо молодіжну організацію. Визначились, хто за які вузи буде відповідальним. А Сава або Джек, як мене називали ще з хіпістських часів, буде відповідати за роботу з молоддю в кав’ярнях... Це було восени 1989 року.

— Згадай, як виникла ідея газети СНУМу «Замкова гора»?

— Це моя ідея. Може скластися таке враження, що я перебільшую, але це дійсно було так. Якраз тільки розпочинав свою діяльність СНУМ. Тоді я й запропонував Корчинському робити газету... Ми сиділи й всю ніч вигадували як її назвати. Я запропонував назвати її «Замковою горою». Дмитро каже – так це ж у Львові! Я кажу – чому це у Львові, ось у Києві ця Замкова гора, біля Андріївського узвозу.

Я намалював і перший логотип «Замкової гори». Але річ у тім, що цей перший номер газети так і не був віддрукований. Макет був відданий Зуєву, але чомусь справа не пішла. А цей перший номер, про який каже Тузов, вийшов якось без мене. Пригадую, через пару місяців побачив на одній із розкладок, де продавалася самвидавна преса, знайому назву – «Замкова гора», думаю, йоли-пали, що за діла!
Купив, звичайно. Подзвонив відтак до Корчинського – кажу, що ж таке, назву ж вигадували разом, а перше число випустили і мені навіть не сказали. Дмитро каже – та ладно, давай, краще будеш з Федоруком у редакції. Це на пробу зробили.

— Яким був розподіл обов'язків у редакції?

— Особливого розподілу не було. Найбільше роботи лягло на Федорука – і технічний бік справи, і матеріали діставав. Я тільки редагував тексти, щоб було більш-менш читабельно. Мало хто тоді вмів писати. А сам я, якщо не помиляюсь, написав тільки одну статтю. Про те, що не треба впадати в ейфорію, мовляв, як тільки отримаємо незалежність – будуть кисільні береги і молочні ріки. Навпаки – нам доведеться обстоювати територіальну цілісність, перебуватимемо в ворожому оточенні тощо. Статтю, звісно, надрукували, але, пригадую, Федорук сказав – прочитавши твою статтю пересічна людина подумає – та нащо вона нам потрібна та вільна Україна?..

До мене тоді потрапила купа книжечок «самвидаву», з «Бібліотеки українського підпільника». І в одній з постанов ОУН я побачив – такий-то пункт не друкується з конспіративних міркувань. То я запропонував Федоруку надрукувати в газеті у вихідних даних – «Адреса редакції не друкується з конспіративних причин». І майже в кожному числі так було. Хоча справді ніякої адреси у редакції не було... Ми всі сиділи на Музейному [провулок у центрі Києва, будинок № 8, де був офіс Товариства української мови], з однієї кімнати в іншу перетусовувалися...

— Скільки номерів зрештою ти редагував або був причетний?

— Здається, до шести. Це перший, що так і не вийшов. А потім з другого числа і до шостого.

— Це включно зі спецвипусками? Я маю в колекції – про Шухевича, про Петлюру, про Бандеру. Так?

— Так, матеріали для цих спецвипусків знаходив Олесь Федорук.

— Я ще бачив твоє прізвище у «Голосі відродження», який редагував Набока.

— Так, коли перший номер виходив, Набока попросив мене, щоб я йому намалював заголовок. Ми пішли з ним на горище, він мене посадив, дав туш, папір і я йому намалював заголовок. От, власне, і все відношення.

— Я, власне кажучи, писати почав абсолютно випадково – заради заробітку. Одружився, дитина з’явилася. І на першому з’їзді Української міжпартійної асамблеї [літо 1990-го] сидів у кав'ярні з Набокою і попросив – ти б мені роботу якусь знайшов... А він каже – давай! От, «Українське слово» з Парижу замовляє статті. Давай пиши, а я буду тобі гонорар платити. Ну, я сів і тиждень писав першу свою статтю... (сміється) Хоч, все ж таки, перша публікація була, здається, в «Замковій горі».

Розгорнув газету зі своєю статтею в «Українському слові» на якомусь творчому вечорі. А дядька ззаду попросив почитати і каже – а це часом не ваша стаття? Кажу – моя. Він представився – я є редактором газети «Книжковий світ», давайте будете нам писати. Так і почалася моя офіційна журналістська кар'єра.

— Чи ти пам’ятаєш, хтось збирав тоді літературу самвидаву та неформальну пресу?

— Мій батько купував весь час. Але де ті газети, де їх тепер шукати? Ти ж бачиш, що зі мною робиться?...

— Дякую, тоді давай крапку поставимо.

Через кілька тижнів після інтерв’ю Вадима Галиновського не стало. Йому не було ще й сорока.