ДЕЩО ПРО «КАРТКОВИХ» ПОЛЯКІВ, РОСІЯН І ... УКРАЇНЦІВ

Сергій РУДНИЦЬКИЙ

У січневому числі «Форуму націй» автор статті «Кому потрібна «Карта українця» Володимир Павлів звертає увагу на те, що в Україні є мільйони людей, які хочуть мати «карти» інших держав, і це не найкраще характеризує Україну.

Я загалом погоджуюся з тим, що українська держава належно не дбає ні про представників національних меншин в Україні, ні про своїх співвітчизників за кордоном. Свідченням першого є, між іншім, аналітичні висновки Київського інституту проблем управління імені Горшеніна, на які нещодавно посилалися чи не всі українські телевізійні канали. Попри те, що опитування загалом не стосувалося сфери міжнаціональної політики, все ж таки вона «вилізла», бо про національну замкнутість як характеристику націоналізму, говорять 16,3% етнічних українців, 30,6% етнічних росіян і 43,6% представників інших національностей. Крім цього, відповідаючи на запитання про джерела душевної рівноваги, представники інших національностей помітно частіше, ніж етнічні українці і росіяни, вказували на значення для них доброго ставлення людей, чого, можливо, їм бракує в нашому суспільстві. На підставі цього автори стверджують, що у нас в Україні не все в порядку з національною політикою.

Але з іншої сторони, деякі твердження автора не зовсім коректні. Так, «карта» поляка є не лише символічним документом, як твердить Володимир Павлів. Вона дає, на мою думку, відчутні переваги її власникам. Це можливість навчатись у Польщі на тих самих правах, що і громадяни Польщі, залишаючи за собою право на отримання спеціальної стипендії польського уряду для закордонних поляків, майже 40% знижка на проїзд у залізничному транспорті і найважливіше – можливість працювати без необхідності отримання дозволу, якого вимагають від іноземців. Це також можливість медичної допомоги у екстрених випадках, не кажучи вже про отримання безкоштовної багаторазової візи. Польський закон передбачає внесення змін до інших законодавчих актів, а в бюджеті – 60-80 млн. злотих щороку на відшкодування збитків за безкоштовні візи і проїзд у транспорті, або інші чинності, пов’язані з дією закону. А от прихильнішого трактування при ймовірній спробі отримання паспорта держави, яка є історичною батьківщиною, як вважає В. Павлів, карта не дає. Вона не полегшує набуття польського громадянства.

Володимир Павлів питає, чи не прийшов час й Україні видавати українцям, що проживають за кордоном, «карти українця»? Звичайно ж, і цей час вже настав – Верховна Рада України ухвалила 04.03.2004 за №1582-IV Закон України «Про правовий статус закордонних українців», а 27.04.2006 р. відбулося перше засідання Національної комісії з питань закордонних українців, яка задовольнила 542 з 546 звернень іноземних громадян та осіб без громадянства щодо надання їм статусу закордонного українця. Мала кількість посвідчень дійсно вказує на те, що вони (на відміну від «карти поляка», яку за неповний рік отримали майже 10 тисяч осіб) не користуються популярністю.

Коментатори закону з української діаспори, зокрема Мирослав Левицький, стверджують, що попри гучну заяву про те, що закордонний українець, який перебуває в Україні на законних підставах, користується тими самими правами і свободами, а також несе такі самі обов’язки як і громадянин України, насправді має лише право на безкоштовні візи для в’їзду на територію України і право перебування в Україні п’ять років. Про виділення якихось коштів на реалізацію закону годі й говорити.

Зрозуміло, що закон про «карту росіянина» зміцнює російську діаспору, так само, як польські, угорські, литовські та інші законодавчі акти, які вже давно (першими 1990 р. були угорці) діють щодо відповідних етнічних груп в Україні. Багато країн у сучасному світі, на думку аналітиків із Українського незалежного центру політичних досліджень, ставиться до своїх діаспор як до послів держави, а не до наслідків стихійного розселення своїх громадян за межами Батьківщини і відповідно намагається підтримати їх у різних галузях.

Зрозуміло, що слабкість української держави не сприяє побудові сильної української діаспори в світі. Ситуація зміниться тоді, коли одним із пріоритетів закордонної політики України стане, так як в Угорщині (на третьому місці) чи Польщі (на четвертому, про що нещодавно заявив в виступі перед Сеймом РП міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський), завдання зміцнення своєї діаспори як частини народу.

Як не дивно, але це буде на користь також національним меншинам, які проживають в Україні. Хочу висловити свою суб’єктивну (може контроверсійну) думку. Як особа, яка певний час діяла в польських громадських організаціях, зазначу, що час національно-культурного розвитку українців, що припав на 1989–1996 рр., був у певному сенсі кращим, ніж нинішній. Українська держава (а може українське суспільство) менше боялося розвитку національних громад, бо розвивалася сама. Інколи мені здається, що зараз, попри декларації, Українська держава (а може українське суспільство) менш доброзичливо ставиться до цього. І я б не здивувався, бо хто ж, дійсно, радітиме врожаю на чужому полі, як своє не засіяне?