ТЕСТ НА ГІДНІСТЬ

Віктор БРЕХУНЕНКО,
доктор історичних наук,
професор Інституту української археографії та джерелознавства
ім. М.Грушевського НАН України

Виповнилося 300 років Полтавській битві, якій судилося стати однією з ключових подій української історії. З висоти сьогодення зрозуміло, що Полтава з Переяславом на кілька століть визначили історичну ходу України, а також імперське майбутнє Росії та геополітичну конструкцію Східної Європи.

Укладення 1654 року союзу з Москвою, всупереч зовсім іншим мотивам, які рухали Богданом Хмельницьким та його найближчим оточенням, дало старт непоправному нищенню Української Козацької держави. Через півстоліття Іван Мазепа під супровід Північної війни (1700 –1721) зробив спробу вирівняти ситуацію й позбутися руйнівної для Гетьманщини зверхності царя. Спробу цілком легітимну, як на тогочасні європейські політико-правові уявлення, але, на жаль, невдалу, після чого процес наступу на українську державність пішов прямо-таки семимильними кроками. При цьому саме фатально програна союзниками – Швецією та Гетьманщиною – Полтавська битва дала йому зелене світло.

Така роль Полтави і Переяслава забезпечили їм стабільне місце в арсеналі ідеологічних інструментів, покликаних обґрунтувати «природність» та «законність» російської зверхності над Україною. І наближення ювілеїв у Росії завжди трактували як зручний привід для пропагандистської атаки. Українці ж, навпаки, під час круглих річниць обох подій, хочуть того чи ні, проходять своєрідний тест на самодостатність, на здатність опиратися чужим міфам про власне минуле й дивитися на нього своїми очима.

Особливо рельєфно відбивали ювілеї єство українських еліт. У цьому сенсі недавнє 350-річчя Переяславської ради виявило, без перебільшення, ницість загалу нашої політичної верхівки. Її хуторянство, вторинність, невитравна радянськість розквітли пишним цвітом…

Хоч би що казали про вади й прорахунки Віктора Ющенка, але в одному чинному президентові не відмовиш: у щирому бажанні по-українськи дивитися на минуле, сьогодення та майбутнє, у бажанні нарешті мати в майбутньому таки українську Україну, як нині, наприклад, поляки мають польську Польщу, німці – німецьку Німеччину, італійці – італійську Італію... Що з чільних представників владної верхівки лише він має адекватні сучасним викликам уявлення про органічні потреби української гуманітарної політики, не помітить хіба той, хто принципово воліє нічого не помічати.

У нормальному суспільстві, яке саме себе шанує й тверезо дивиться на своє минуле, такий ювілей не збудив би жодних упереджень чи надмірної уваги. Роковини зустріли б із гідністю, без параноїдального святкування чужої перемоги чи меншовартісного скиглення про нашу лиху історичну долю, яке тільки паралізує колективну волю. Поразка власного війська на власній землі, з ким би в союзі воно не перебувало, скрізь однозначно сприймається саме як поразка, незалежно від того, що осягнув переможець. А коли на кону стояла доля своєї державності, то й поготів.

Бити в литаври з приводу ювілею може дозволити собі лише Росія. Їй Полтава 1709 р. зняла коштом України питання існування у форматі імперії, більше того – розчистила шлях до перетворення на європейську потугу, на майбутнього «жандарма Європи». Відтак для росіян Полтава є символом їхньої величі й цілком природно саме в такій проекції вписується в їхню історичну пам’ять. Як самодостатня нація мусимо визнати повне право росіян на фанфарне відзначення їхньої перемоги. Тільки відбуватися воно має в цивілізованій формі, тобто на території Росії, а не в Полтаві, як того спершу хотіли росіяни, бо це стало б наругою над гідністю українців, та й шведів. Допустити святкування на нашій території нашої ж поразки – більше приниження уявити важко. Чи можна собі уявити, щоб німці дозволили Росії святкувати перемогу в Другій світовій війні, власне, під Берліном? А що як англійці, французи, італійці (сардинці) й турки надумають гучно відзначити в Севастополі свою звитягу над Росією в Кримській війні 1853–1856 рр.? І те, що вистачило здорового глузду в зародку поламати вбивчий для морального стану нації сценарій, свідчить про появу «українських» вітрів і на вищих поверхах влади.

Озираючись сьогодні на кілька років назад, не можна не впіймати себе на думці, що звідти струмували таки прийнятні імпульси. Не без прорахунків і звичних, на жаль, проявів недбалості та неоковирності, але лінія на транслювання в суспільство українського бачення подій проводилася центральною владою доволі послідовно. Ще в 2007 році з’явився указ Президента України «Про відзначення 300-річчя подій, пов'язаних з військово-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу 1708–1709 рр.», який задав камертон підготовці.

Навіть в УПЦ Московського патріархату заговорили про можливість скасування так званої анафеми Іванові Мазепі, яка, за церковними канонами, має виноситися лише за злочини перед Церквою. З огляду на величезні заслуги гетьмана перед православ'ям, анафема, накладена під важкою рукою Петра І, видається прямо-таки оксюмороном.

Однак без рецидивів комплексу меншовартості не обійшлося, як і без шпичаків від – назвімо речі своїми іменами – п’ятої колони. Всупереч елементарному глузду, в Україні в різних середовищах лунали голоси про спільне з Росією святкування. Були спроби реанімувати нафталінні російські міфи про Івана Мазепу як нібито зрадника і про Полтаву 1709 р. як, мовляв, нашу спільну перемогу. Перемогу над ким пропонували святкувати в незалежній Україні, яка щойно в 1991 р. виборсалася із задушливих обіймів Кремля? Над українцями ж, які тоді на чолі з гетьманом Іваном Мазепою боронили ідею унезалежнення Української козацької держави від тієї ж таки Росії, а потім по еміграціях невтомно шукали міжнародних комбінацій, щоб, як казав Пилип Орлик, «винести із лабіринту страшенного рабства Аріадну – нашу Вітчизну, яку стереже московський дракон, і повернути їй колишню волю»?

Були й спроби пристосувати до мазепиних часів уже добряче набридлу байку про нібито наявність цивілізаційного розколу в Україні, та ще й нібито фатального. Від осені 2004 р., на догоду російським інтересам, її як «Отче наш» бубонять за будь-якої нагоди ну дуже вже вчені мужі з депутатів, політтехнологів, так званих експертів – своїх і заїжджих. Наявність частини козаків у війську Петра І намагалися витлумачити як свідчення тогочасного розколу української еліти, натякаючи на «правильні» проросійські сили й ворожі проукраїнські. Нічого дивного, якщо в нас додумалися побачити якісь «суспільні розломи» у звичній для будь-якої країни реґіональній неоднорідності виборчих симпатій та у певних реґіональних відмінностях світогляду громадян (а ці відмінності притаманні навіть суспільствам із багатовіковою державницькою традицією). Коли ж говоримо про часи Полтавської битви, досить пригадати, що в березні 1709 р., тобто вже після масових репресій та пропагандистських зусиль Петра І, після варварського нищення О. Меншиковим гетьманської столиці Батурина, до Карла ХІІ та І. Мазепи приєдналася переважна більшість запорожців (до 8 тис. чоловік) на чолі з кошовим Костем Гордієнком. А по Полтавській катастрофі запорозькі козаки разом із Мазепою пішли в еміґрацію, Кость же Гордієнко до скону залишався противником російської зверхності. Особливо привертає до себе увагу той факт, що доти Військо Запорізьке Низове постійно конфліктувало з Мазепою, протестуючи проти централізаторської політики останнього, проте коли вирішувалася доля Гетьманщини, – піднялося над внутрішніми українськими незгодами і об’єдналося з колишнім опонентом. Ось такий «розкол».

Однак цього вдячного для формування історичної пам'яті українців прикладу вперто не помічають. Натомість воліють шукати протилежне, з якогось дива вважаючи, що сучасна Україна мусить поділитися навіть із полтавського питання: одна частина має стати на бік Мазепи, інша – козаків, які перебували при російському війську. Насправді ж суперечливе ставлення до Мазепи є виключно наслідком тривалого перебування українців під тиском російських ідеологем, а не органічним несприйняттям кимось змагань за незалежність, які вів Мазепа у рамках тогочасних уявлень про незалежність та шляхи її виборювання.

Наразі слід терпляче й дохідливо пояснити упереджено налаштованим (це переважно літні люди), яку мету ставив Мазепа, як дії українського гетьмана вписувалися в тогочасні уявлення про державність, незалежність та відносини між правителями різного рівня, якими були обставини й логіка появи частини козаків у таборі Петра І. А заодно й розтлумачити, що перебування козаків по різні боки барикад зовсім не свідчило про розкол у Гетьманщині й зумовлювалося почасти тактичними прорахунками Мазепи, почасти – оперативними обставинами, що склалися в Україні після входження війська Карла ХІІ. Цілі козацькі полки тоді фізично не могли приєднатися до гетьмана, бо були розкидані по величезній території від Смоленська до Дону. Вони виявилися відрізаними від Мазепи або взагалі перебували при російському війську. Серед тих, хто волею-неволею опинився в таборі Петра І, був, наприклад, майбутній наказний гетьман Павло Полуботок, який палко боронитиме державність Гетьманщини, відкрито виступить проти уніфікаційної політики Петербурга й зустріне смерть у казематах Петропавловської фортеці.

Хіба хто-небудь у світі рекламує свої поразки і прагне на цьому заробити? Пропагувати слід перемоги, як це роблять повсюди. До своїх поразок годиться ставитися стишено, годиться проводити молебні за убієнних (що, до речі, таки заплановано сьогодні зробити і в Полтаві), акцентувати увагу суспільства на внутрішніх причинах наших невдач – як задля національної консолідації, так і для того, щоб у нових умовах не наробити нових помилок.
Дивує і той факт, що і в Києві, і в Полтаві лунають голоси за те, щоб громадськість розглядала Полтавської битву в позаідеологічній площині. Це від лукавого, оскільки неможливе у принципі. Хочемо того чи ні, будь-яка згадка про Полтаву 1709 р. матиме ідеологічне забарвлення. По-перше, падатиме ж бо на добре угноєний попередніми зусиллями ґрунт, а по-друге, російськоцентричний історичний міф про Полтавську битву ще й досі належить до наріжних ідеологем, що їх сповідує Росія, яка останніми роками з потроєною енергією взялася за подальше плекання імперської по суті історичної пам’яті росіян.

Не дивно, що на відкритті міжнародної конференції в Полтаві співробітник російського посольства підтримав такий нібито загальнолюдський заклик, тим часом як у самій Росії розгорнулася потужна пропаганда Полтавської битви 1709 р. як славної перемоги – з книжками, художніми й документальними фільмами, інформаційним накатом у новинному полі. Тож згадана пропозиція нагадує до болю відомий облудний заклик В. Леніна про непотрібність, задля щастя людства, регулярної армії, на який фатально «купилися» лише провідники Української Центральної Ради, знехтувавши можливістю створити потужне українське військо. Невтішні наслідки цієї жахливої помилки добре відомі.

До всього в Полтаві не наважилися відкрити пам'ятник Іванові Мазепі сьогодні, щоб, мовляв, чогось не спровокувати чи когось не образити. Ніби місто розташоване на території Росії, де пам’ятник українському гетьманові справді міг би викликати цілком зрозумілий спротив. Але чому ж боїмося у себе вдома розвернути голоблі в український бік остаточно? А вшанування Мазепи в Полтаві саме сьогодні, погодьтеся, дало б потужний ефект.

* * *
«І на тому присягаю, – казав Іван Мазепа за рік до свого виступу соратникові Пилипу Орлику, – що я не для приватної своєї користі, не для вищих гонорів, не для більшого збагачення, не для інших яких-небудь забаганок, але для вас усіх, які під владою і регіментом моїм перебувають, для жінок і дітей ваших, для загального добра матки моєї вітчизни бідної України, всього Війська Запорозького і народу малоросійського і для підвищення і розширення прав та вольностей військових хочу те при допомозі Божій чинити, щоб ви з жінками і дітьми, і вітчизна з Військом Запорозьким так від московської, як і від шведської сторони не загинули». Вдячним нащадкам лише залишається шанобливо поставити цього гетьмана на належне місце в новітній історичній пам’яті українців.

Друкується зі скороченнями. http://www.dt.ua/3000/3150/66557/
Малюнок - http://land-poltava.by.ru/images/battle.jpg

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2009
Дизайн та підтримка- О. З.