РЕЗОЛЮЦІЯ ОБСЄ – КРОК УПЕРЕД ЧИ ДВА КРОКИ НАЗАД?

Віталій НАХМАНОВИЧ

Антитоталітарна резолюція ОБСЄ «Возз'єднання поділеної Європи» викликала, як на мене, набагато більше емоцій, ніж мала б насправді. Зрозуміло, що палких прихильників «ефективного менеджменту» покійного Батька народів розлютило, а палких ідеалістів розливу шістдесятих призвело до ейфорії згадування поряд нацизму і сталінізму, як «двох потужних тоталітарних режимів, що несли із собою ґеноцид, порушення прав і свобод людини, воєнні злочини і злочини проти людства» («человечества» (!) – саме таким є офіційний російськомовний переклад резолюції.

Свідомість «дорогого росіянина» навіть за понад 60 років по Нюрнберзькому процесі не здатна усвідомити, що можуть бути злочини не лише проти конкретних людей або великого їх скупчення на зразок «народу» або «людства», а й проти саме «людяності» як засадничого принципу існування тих самих народів і людства в цілому. Тим більше що англійською («humanity») і французькою («l'humanit?») обидва слова звучать однаково).

Але чи насправді згадана резолюція є такою революційною, як її схильні бачити зокрема у країнах Східної Європи? На мій погляд, вона застаріла більше ніж на півсторіччя. Якщо б уявити собі існування загальноєвропейського органу на зразок ОБСЄ під час ХХ з'їзду, то саме тоді йому було б доречно ухвалити обговорювану резолюцію, визнавши принагідно заслуги товариша Хрущова у боротьбі з нещодавнім жахливим минулим. Зі свого боку, Микита Сергійович на тому світі (не беремося точно визначити його сьогоднішнє місцезнаходження у потойбічній географії) мав би радіти, що геніальна історико-ідеологічна фальсифікація, головною метою якої було відбілити переважну більшість чорних круків радянського режиму, не лише пережила свого автора як політика і як людину, а й надійно засіла в головах європейських інтелектуалів.

Якщо спокійно розглянути резолюцію ОБСЄ, маємо визнати, що вона знов концентрує увагу політикуму і громадськості лише на одному з поодиноких прикладів загальноісторичного і загальносвітового явища – комунізму, як радикальної ідеології і тоталітарної практики. Якщо ми візьмемо російську (радянську) історію, то мусимо визнати, що влада комуністів (більшовиків) від початку і до кінця була аґресивною назовні і терористичною усередині. Не Сталін, а Ленін і Троцький (до сьогодні визнані духовні батьки комуністичного руху майже в усьому світі), а також їхні вірні соратники з т.зв. «ленінської гвардії» розв'язали аґресивні війни проти соціалістичних (!) урядів України, Грузії, Вірменії та Азербайджану та, фактично, анексували ці новонароджені держави.

Саме вони створили ВЧК, запровадили масові розстріли заручників, топили баржі з офіцерами і труїли газом тамбовських селян. Вже по смерті Сталіна його «вегетаріанські» наступники танками придушували прагнення народів Угорщини та Чехословаччини до свободи і демократії, вторглися до багатостраждального Афганістану, де за зразком есесівських карателів нищили мирні кишлаки з усіма їхніми жителями; розстрілювали робочих у Новочеркаську, гноїли по таборах і психлікарнях усіх, хто спромігся на правдиве слово чи думку. Товариш Сталін та його режим дійсно були апогеєм цієї кривавої вакханалії, але насправді нічим принципово не відрізнялися ані від попередників, ані від наступників.

Цим справа не обмежується. Комуністи захопили владу по всьому світу і всюди продемонстрували нечувану жорстокість, принципову безпринципність та свідому відмову від усіх засад людяності. Мільйони жертв культурної революції в Китаї та непальських маоїстів, червоних кхмерів у Камбоджі та Червоних бригад в Італії, прибічників шляху чучхе у Північній Кореї та «Світлого шляху» в Перу, афрокомуністів в Ефіопії та Анголі або людожерів європейського розливу на зразок Ніколає Чаушеску в Румунії чи Енвера Ходжі в Албанії, – усі вони сьогодні волають з землі та дивуються короткій пам'яті європейських політиків. Хоча не випадково, що агітпропівська міфологія найглибше вкоренилася саме у такому шедеврі радянської зовнішньополітичної диверсії як ОБСЄ, що свого часу стала одним з найбільших досягнень підступної брежнєвської політики «розрядки», яка мала убезпечити завоювання Кремля в Європі та розв'язати йому руки в усіх інших частинах світу.

Але якщо для західноєвропейських політиків все це зрештою є інтелектуальною грою, для східноєвропейських – зведенням неактуальних вже старих рахунків, а для російських – приводом продемонструвати власному народові звіряче обличчя споконвічного ворога, то для політиків українських резолюція ОБСЄ становить велику небезпеку.

Вона знову дає змогу перекласти всю відповідальність за трагічну історію України у минулому сторіччі лише на зовнішніх ворогів – нацизм і, головне, сталінізм, тобто московський імперіалізм. Відповідно, обличчям цього ворога стануть найодіозніші «зайди» сталінських часів, як-то Каганович, Косіор, Хрущов. А так знов поза увагою залишаться суто вітчизняні «герої» від Юрія Коцюбинського та Панаса Любченка до Дем'яна Коротченка та Володимира Щербицького.

Це гарно вписується в концепцію народу-жертви, що її сучасні провідники держави завзято мавпують з повоєнного єврейського прикладу (у цьому контексті показовою є окрема апеляції у резолюції ОБСЄ до унікальності Голокосту та небезпеки зростання антисемітизму). Але назагал це шлях у нікуди, оскільки не дозволяє відверто оцінити власні історичні прорахунки, а отже убезпечити себе від них у майбутньому.