CONTRA SPEM SPERO. БЕЗ НАДІЇ СПОДІВАЮСЬ

Валерій СУХОМЛИНОВ

2 серпня світова спільнота відзначала день пам’яті ромів – жертв Голокосту. У Києві мітинг відбувся в Бабиному Яру, в місці трагедії багатьох народів, у тому числі й ромського. Є свідчення, що першими жертвами нацистів у Києві вже третього дня окупації стали чотири ромських табори та хворі Кирилівської лікарні. Отже, о десятій ранку фактично на початку алеї що веде до центрального пам’ятника, зібралася купка ромів, декілька представників медій з камерами, групка міліціянтів (щоправда на відстані) та кілька цікавих перехожих.

У кінці вузенької стежки, що виникла напередодні, між деревами було вивішено три прапори – український державний, ромський національний та об’єднаної Європи, хоч відомо, що наша країна не увійшла до числа тих, хто бере участь у важливому європейському заході – міжнародній декаді ромів. А під тими прапорами нахапок зведено непримітний камінець, що має символізувати нашу пам’ять і скорботу за загиблими одноплемінниками.

На вузенькій стежці навіть нечисленним присутнім було затісно, тож якщо, сподіватимемось, з часом тут вшановуватимуть замордованих під час Другої світової війни ромів і прийде хоч трохи більше людей, то де їм доведеться стати? Це перше запитання, що виникло одразу. Хоча ні. Перше все ж таке – до чого тут синьо-зоряний прапор Європи? Далі. Чому пам’ятник (котрого тут нібито спорудять) має стояти мало не на тротуарі. А далі ще і ще запитання.

Чому Асоціації ромів України «Романіпе» не дозволили свого часу встановити вже готового пам’ятника на вже готовому підмурівку? Чому один з організаторів цього мітингу такий собі пан Михайло Конденко, що називає себе головою всеукраїнської спілки захисту прав ромів у вступній промові (хоч це і промовою назвати важко) заявив, що саме він і його організація (якщо вона справді існує) є першими в Україні, хто взявся за спорудження пам’ятника?

Чому голова департаменту Держкомнацрелігій пан Костянтин Дикань цього не спростував, адже його відомство напевно більше, ніж будь хто інший, має знати, що саме Асоціація ромів України, очолювана Володимиром Золотаренком, ще 1995 року доклала зусиль до того, аби було спроектовано і виготовлено чудовий пам’ятник у вигляді подорожнього ромського воза, прошитого кулеметними чергами та оповитого жалобними гірляндами.

Та що там – участь Комітету тут вочевидь досить ритуальна, та й не знає голова одного з його департаментів нічого про роботу своїх попередників. Принаймні звернення з приводу Дня Голокосту ромів, що з’явилося на відомчому сайті, свідчить про малу обізнаність із темою та й з відповідними урядовими з цього приводу документами.

Але ми тут не рахунки зводимо, не образи лічимо, а історію згадуємо. Саме «Романіпе» – одна з найперших національних організацій в Україні і друга ромська після закарпатської «Романі Яг», зібрала кошти, зокрема і від Фонду «Порозуміння і примирення», домовилася про виготовлення пам’ятника на благодійних засадах на суднобудівному заводі «Ленінська кузня».

І сьогодні не можна забути тих, хто разом з нами робив цю справу – Анатолія Ігнащенка, всесвітньо відомого скульптора й автора жалобної ромської кибитки, Ігоря Лушнікова, голову Фонду «Порозуміння і примирення», одного з керівників корабелів Олександра Вишневецького і тих ромів, що від щирого серця внесли свої пожертви. Не можу не пом’янути світлої пам’яті нашу славетну співачку й акторку, заслужену артистку України Галину Чорну, яка дала благодійний концерт у Переяславі-Хмельницькому, кошти, зібрані на ньому тамтешніми ромами, пішли як внесок на пам’ятник. Хто з ромських керівників підтримав тоді нас? Було гірше: над нами насміхалися, казали, ось граються у діячі.

От і вийшло, що організацій нині багато, аж надто всеукраїнських, а ромськими проблемами займатися нема кому. Все зводиться до елементарних спроб засвітити себе як професійних ромів. Шкода, що й Комітет цьому потурає, очевидно не знаючи ні реальної ситуації, ні справжніх ромів, у яких болить серце за свій народ.

Невже ніколи ми таки не вшануємо достойно пам’ять наших загиблих, замучених і мертвих?
Адже сподіватися вони можуть лише на нас. І невже це сподівання без надії?

Фото - УНІАН