ЗБЕНТЕЖЕННЯ

Олег СИДОР-ГІБЕЛІНДА

…слово, що одразу спадає на думку при спогляданні творів Любові Рапопорт. Слово дивне, якщо не химерне (незабаром в словниках писатимуть: «застар.») – і тому до пари самій авторці, яка не вписується, ну ні в які класифікаційні схеми, од себе відштовхує будь-які дефініції. Самих глядачів і бентежить – та й сама бентежиться, на світ знічев’я позираючи.

Здивування – трохи з «іншої опери». Ввічливо дивуються із кришталевим спокоєм усередині, спокоєм, якого художниці якраз і бракує (і з яким, за нашим припущенням, вона би чимало втратила). Надто вже багато кужелястих вихорів у її картинах – і надто невипадковим є кожен їхній фраґмент.

Експресія? Майже десять років тому, беручи в авторки інтерв’ю, спокусився термінологічним похідним, що мало би одразу розставити всі крапки над «і». На нівроку наївне питання: чи вплинули на вас експресіоністи? – відповіла з терплячою розважливістю, пішовши назустріч інтерв’юеру: «мабуть, несвідомо».

Через багато років утямлюєш: могло йтися лише про зовнішні збіги – та деякі творчі персони, з експресіонізмом пов’язані так само випадково, як Хаїм Сутін: «якось, написавши портрет хлопчика, спостерегла схожу позу» (в нього). Не кажучи про Моріса Вламінка, якого відкрила, гортаючи альбом ілюстрацій французького класика. Аналоґії – довільні. Настрої – відмінні цілком.

Збентеженість – гримуча суміш неспокою, радості, сорому, просвітлення, хвилювання-занепокоєння, того ж таки подиву, переведеного в інший емоційно-шумовий регістр. Бентежаться двояко: покриваючись «срамом» (цей варіант одразу відпадає) – та падаючи в обійми кромішньої тривоги. В художниці – тривоги усталеної, ледь не визнаної за традицію. Тривоги-звички, тривоги-рукавички.

Упевнено та легко ширяє, як літає над Києвом, точніше, над Подолом (відомий автопортрет 1996 р., якому передували кілька ескізів, на яких поза «летучки» варіюється). Руки – мов крила, в одній затиснуто пензель, схожий на кермо – а що, хіба не так? Художниця, проте, застерігає: «Це не алегорія, часто літаю уві сні та відчуваю, що літаю. Власне, це не політ високо в небі, а так, над землею… А іноді сама роблю зусилля – і лечу. Навіть не уві сні, а між сном та явою». Розмитість, непевність, «сльота вість» стану – на кшталт непевності, «сльотавості» згаданої вище емоції. «Так, над землею» – бо ж і столичний Поділ стелиться підніжжям київських пагорбів, з яких вже так просто не полетиш... Словом, усе ж «тримається землі», не «пускається берега» – і поготів не «блукає під хмарами» . (Шагалівські небеса лишаються за Шагалом, а його політ – індивідуальним маршрутом, не розрахованим на арт-повтор). У переважній більшості її автопортретів наявні ознаки домашнього побуту та – дуже київської! – архітектури – як і суто київським є балаянів мотив «польотів уві сні та наяву» (авторка, нагадаю, ці два стани не розділяє і, здається, не розрізняє). Впізнаєш ампірний будиночок, як і темно-смарагдову башту з вікнами-більмами, побіля якої пурхає добра фея Рапопорт.

Окрема тема – власне міський пейзаж, де головують постаті покинутих, напівзруйнованих, занедбаних, мізерабельних споруд – щемливості яким неводнораз надає присутність попереджувальної таблички – про відсутні «права сторонніх».

Тож, з архітектурними об’єктами у неї цілком приязні взаємини, хоч і не обтяжені ілюзією егалітаризму: то по-свійськи зіпреться на триколонний фронтон, глипаючи на його ж малярський образ, посталий на мольберті (так би мовити, «картина в картині», підписана зрозуміло та просто: «малювала Люба»), то гордо зіщулиться в засідці «Рожевої кімнати». І як спливе на стіні розкішна тарілка з рослинно-ліпними прикрасами – то винятково у зв’язку з обрамленням любиної ж персони, якій тут-таки заманеться по-барокковому тицьнути в неї пальцем. Хай це нас не збиває з пантелику…

Скільки разів згадувалося означення власне портрету як прихованого автопортрету, започатковане наприкінці ХІХ ст. Уайлдом. І якщо його можна визнати доволі сумнівним щодо малярства реалістично-психологічного ґатунку, то в разі митців виразно суб’єктивних, норовливих та егоцентричних, до почесної когорти яких належить Любов Рапопорт, воно має слушність, як ніде-інде. Дивуючись тілесному розмаїттю персонажів (у яких примхливо «звучать» такі прості аксесуари строїв, як берет, довгий шалик чи люлька – у письменника Володимира Кисельова; беретам, однак, належить пальма першості), вона зберігає абсолютну впевненість у їхній шляхетній духовній константі. Усі вони – «одного поля ягоди»… у кращому значенні цього слова, звісно. Але «ягоди», а не «квіточки» – «добра & зла».

Звідси – оксюморонне поєднання камерної впорядкованості та природного хаосу, збентеженості та узвичаєності, модерного гротеску та класичної постави, смурняку та пожвавлення – жодна із цих складових не є автономною, бодай розрізнюваною стороннім оком; усі вони сплавлені між собою – тож і відшукувати паралелі (Шагал? Вламінк? Сутін?… а скільки інших пройшло крізь любині руки, звиклі і до реставраторської праці) лишається заняттям хоч і не позбавленим користі, та загалом поверхово-додатковим щодо самих малярських творів. А твори – дивують, збурюють увагу, баламутять мізки, інтриґують, зачудовують… бентежать. З цих позицій зрозумілим є ставлення до «дивного малярства» Любові Рапопорт радянського культурного офіціозу.

З одного боку, його речники не мали вагомих підстав зарахувати її до лав андеґраунду, скупі прояви якого в Україні переслідувалися куди жорсткіше, аніж на територіях північної сусідки-хазяйки.

З іншого, ще менше підстав було вважати художницю «своєю». Та з цього не випливало, що їй належав якийсь особливий привілей поблажливості. Скоріш – за переадресуванням вислову Андрія Плахова, в нарисі про Кіру Муратову – Любов Рапопорт була художницею свідомо «не-радянською» (а не «радянською» чи «анти-радянською»).

Честь і хвала авторці, яка сьогодні згадує про це як між іншим, наголошуючи на іншому: «від минулого часу… лишилося світле почуття». А в тому ж минулому – не спокусилася на позірні та ефектні прояви «інакотворчості», які нині привели в глухий кут не одну могутню особистість країни-сусідки, вже не хазяйки. Ледве стримуюся, аби не зацитовувати художницю рядками, періодами… сторінками? Розшифрую сказане: в товстому каталозі Любові Рапопорт, котрий (нарешті!) вийшов у світ, чільне місце займають мемуари, які для мене особисто стали відкриттям, разом з її квазі-підрядною графікою – що аж ніяк не применшує значення її малярства. Просто мені пощастило ознайомитися з ним раніше. І я знайомлюся з ним щодня: маленькою картинкою, яку колись художниця подарувала мені, переславши поштою в конверті. Здається, голубиною…

А зараз можна лише щиро потішитися за тих, які були позбавлені такої нагоди – бо вона вже з’явилася. І як: повноважно: книжково та виставково. Якби мені доручили обрати назву для останньої оказії, я би запропонував таку: «Запрошення до збентеження». З повним спектром вгадуваних інґридієнтів.
Прошу Любу – любити, до картин її радісно звикати.