ДЕЯКІ ЗАУВАГИ ДО ВИСВІТЛЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ФУНКЦІОНУВАННЯ
ПОЛЬСЬКОЇ ГРОМАДИ В УКРАЇНІ

Сергій РУДНИЦЬКИЙ,
кандидат філологічних наук,доцент кафедри філософії
Житомирського державного університету ім. І.Франка

Стаття пані Олени Жосан заслуговує на увагу з огляду на те, що тематика українсько-польських стосунків на сучасному етапі є актуальною як для Польщі, так і для України. Щоправда, маючи певні зауваження по суті, вважаю за потрібне висловити їх. По-перше, українсько-польські відносини пані Олена розглядає одразу в двох площинах – у міждержавній і міжетнічній, інколи не розрізняючи їх, може, з огляду на факт впливу одних на інші. По-друге, хотілося б застерігти читача від спроби узагальнення викладених тверджень, оскільки авторка пише тільки про західні реґіони України (здебільшого Чернівецьку і Львівську області, фраґментарно згадуючи про Кременець на Тернопольщині), водночас звертаючись до «представників польської діаспори в Україні».

Пані Олена слушно зауважує, що «суспільно-політична та релігійна ситуація у польській діаспорі є стабільною та лояльною до влади» (тільки, мабуть, не ситуація є лояльною, а сама діаспора, яку, до речі, краще назвати спільнотою). Продовжуючи, авторка пише, що поляки в Україні мають можливість безперешкодного відродження національної свідомості, мають право на вільне користування рідною мовою, святкування державних свят Республіки Польща, вільний культурний розвиток і функціонування навчальних закладів із польською мовою навчання тощо. Погоджуємося з твердженням О. Жосан щодо факту (період між переписами 1989 і 2001 рр.) зменшення кількості населення, яке декларує себе поляками, що викликає занепокоєння польської громади, а також зниження рівня українсько-польських контактів. Авторка слушно зауважує, що фінансова допомога польським національно-культурним товариствам здійснюється, насамперед, Польщею (напрям роботи польських громадських організацій в Україні носить, назагал, просвітницький характер) наголошує на існуванні проблемних питань, що виникають внаслідок відмінного трактування українцями і поляками багатьох історичних подій і які представники неурядових організацій Польщі й активісти полонійних громад в Україні намагаються не виносити на розгляд широкого загалу. Авторка говорить також про те, що українсько-польська співпраця в освітній сфері, крім позитивів (усунення історично існуючих неґативних українсько-польських стереотипів), має ще й неґативні сторони, насамперед, через небезпеку відтоку до Польщі трудових ресурсів з України.

Представники польської громади у таборі «Джерела толерантності»

Аналіз статті дозволив констатувати, що вище зазначені твердження, з якими ми погоджуємося і які, з нашої точки зору, є правомірними, переплітаються з не зовсім коректними визначеннями і поверхневою подачею інформації. Окрім цього, пані Олена загалом не розуміє ролі і місця РКЦ щодо польської громади на сучасному етапі, а також структури, принципів і способів фінансування Республікою Польща діяльності польської громади у світі, і в Україні зокрема. З цього випливає ряд хибних тверджень.

Стосовно РКЦ і польської громади, пані Олена, зокрема, говорить про те, що етнічні поляки в Чернівецькій області «перебувають під культурно-етнографічним впливом 32 громад Римо-католицької церкви»; на території області на довготривалій основі перебувають громадяни Польщі – представники римо-католицького духовенства, які проводять активну діяльність із залучення студентської молоді до участі у роботі літніх шкіл польської мови; після проведення 2004 р. «Року Польщі в Україні» почастішали намагання закріплення присутності РКЦ у духовному просторі західних областей нашої країни, у т.ч. із використанням відповідних дитячих, молодіжних і громадських структур».

Може скластися враження, що діяльність польських національно-культурних товариств перебуває під прямим впливом римо-католицьких парафій, а приходські священики широко використовують діяльність відповідних польських громадських організацій в Україні. Насправді, попри усталені стереотипи (насамперед, зовнішні), РКЦ є церквою, яка намагається відмежуватися (і відмежовується) від поляків. Імідж «польського костьолу» заважає РКЦ розвиватися в України. Після того як закінчився період становлення (або, швидше, відновлення) римо-католицьких приходів в Україні, який був, звичайно, пов’язаний здебільшого зі становленням польських національно-культурних товариств, які одним зі своїх завдань бачили відродження «польського костьолу», у жовтні 1992 р. РКЦ, в особі папського нунція в Україні, архієпископа Антоніо Франко, в інтерв’ю журналу «Мета» ствердила, що попри те, що Римо-католицька церква складається переважно... з поляків, вона має бути Римо-католицькою церквою в Україні і для України. Про конфлікти, які виникали з факту запровадження в літурґію української мови, досить багато писав знавець теми ксьондз проф. Роман Дзвонковський з Люблінського католицького університету. Досить багато уваги явищу присвятило свого часу київське польськомовне видання «Дзєннік Кійовскі», а питання польської мови в костьолі постійно акцентує на своїх заходах товариство «Спільнота польська» у Варшаві.

Насправді РКЦ мало використовує польські національно-культурні товариства, бо має свою потужну неурядову організацію «Карітас-Спес» із таборами відпочинку, розгалужену мережу парафій, які мають непогане (як за українськими мірками) забезпечення і відповідно можливості для організації денних таборів у них. Звичайно, оскільки більшість священників є поляками, то вони використовують також фінансові можливості РП, у тому числі залучення коштів з осередків, що фінансують діяльність польських громадських організацій з Польщі (про що я скажу окремо), та можливість (як й інші суб’єкти, що діють на користь польської громади – громадські організації польської меншини, Консульства РП, школи і вузи України) відправляти молодь на літні курси польської мови, що організовує з коштів Сенату РП Люблінський університет ім. Марії Кюрі-Складовської або місцеві відділення товариства «Спільнота польська», але це не йде ні в яке порявняння з можливостями власне РКЦ, яка – підкреслю це ще раз, позиціонується як церква для всіх громадян України, незалежно від їхнього етнічного походження.

Ще одне суттєве недопрацювання авторки виникає внаслідок слабкої поінформованості щодо схеми фінасування Польщею діяльності польських громадських організацій в Україні. Пані Олена стверджує, що «зазначені громади [Чернівецької області] підтримують неурядові організації Республіки Польща (РП), насамперед, «Вспульнота польська» та фундація «Буковинська братська допомога», що з боку неурядових організації Республіки Польща проглядається певний рівень політизації діяльності місцевих національно-культурних товариств (так званий «полонійний» напрям роботи), що дозволяє цим організаціям (тим що в Польщі, чи тим що в Україні? – С.Р.) формувати певні механізми впливу на внутрішню ситуацію в Україні», що «зазначені організації контактують із громадами РКЦ, надаючи їм організаційно-фінансову допомогу в гуманітарній сфері...». Насправді ні «полонійного» напряму, ні політизації діяльності організацій, ні підтримки роботи громад РКЦ немає тою мірою, як про це пише авторка. Є пріорітети зовнішньої політики РП, серед яких – зміцнення позиції польської діаспори у світі, про що свідчить «Урядова програма співпраці з Полонією і поляками за кордоном 2007», є полонійна політика, зміст якої полягає у піднесенні престижу польської діаспори, розвитку польської мови і культури тощо.

Вона також передбачає лобіювання інтересів Польщі за кордоном, але польські державні інтереси лобіюються через польські громадські організації за умови, що вони (інтереси РП) збігаються з інтересами держав, в яких проживають поляки. Фінансування діяльності польських національно-культурних товариств здійснюють здебільшого три польські неурядові організації – згадуване товариство «Спільнота польська», а також фонд «Допомога полякам на Сході» і фонд «Семпер Полонія». Натомість опікується поляками за кордоном, стежить за виділенням із державного бюджету коштів та їхнім використанням через ці організації (кожна з яких проводить свої програми) Сенат РП – відновлена 20 років тому нижня палата польського парламенту. Найвищий орган законодавчої влади стежить за тим, що б відповідні неурядові організації РП проводили державну політику щодо поляків в Україні, а пріоритети польської держави щодо України відомі. Тому політика великих неурядових польських організацій є дуже виваженою: якщо підтримка і надається громадам РКЦ, то за умови здійснення діяльності, спрямованої на польську громаду.

Не зайвим буде додати, що попри те, що Сенат РП виділив 2008 р. на підтримку польської діаспори в світі через неурядові організації Польщі 75,5 млн. злотих, твердження пані Олени про те, що «все функціонує і розвивається лише за рахунок фінансування з боку уряду Польщі» не є до кінця правильним, бо Українська держава теж надає підтримку польським громадським організаціям. Слід звернути увагу, що вже тривалий час окреслені форми підтримки польської громади реалізуються державними установами України через оплату вчителів польської мови у загальноосвітніх школах (Міністерство освіти і науки України), проведення мистецьких заходів за участі польських аматорських колективів (Міністерство культури та туризму), відкриття польськомовних радіо- і телепрограм. Гроші ці виділяються не безпосередньо, а тому часто забувають, що будинки культури й інші установи, де відбуваються заходи польських національно-культурних товариств, функціонують коштом держави або місцевих бюджетів, а сторона, яка там проводить захід, не оплачує аренди приміщення та інших обов’язкових плат за обслуговування цього заходу. Починаючи з 2006 р. Кабінет міністрів України здійснює державне фінансування в рамках програми «Заходи з відтворення культури національних меншин та фінансової підтримки газет мовами національних меншин» та в рамках програми «Заходи Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин», при цьому кошти надаються безпосередньо громадським організаціям. Звичайно, обсяги фінансування з боку Української держави порівняно з підтримкою РП є дуже малими.

Слід також прокоментувати два твердження авторки – про те, що «на реґіональному рівні, наприклад, на Львівщині у польської національної меншини викликає занепокоєння ... відсутність представників інтересів етнічних поляків в органах державної влади України всіх рівнів: починаючи з місцевих і закінчуючи депутатським корпусом Верховної Ради» і «відсутність «Польського дому» – місця організованих зібрань польської нацменшини». Загалом це правильне діагностування проблеми, але питання про відсутність представників інтересів етнічних поляків в органах державної влади України і «Польського дому» у Львові (а також у Києві – С.Р.) є не таким однозначним, як це виглядає на перший погляд.

Якщо говорити про представництво польських інтересів в органах законодавчої влади і місцевого самоврядування, то на це звертають увагу майже всі представники польської громади. Згідно з чинним законодавством можна дозволити представництво інтересів або через входження представників громади до певної політичної сили або через підтримку польською громадою певної політичної сили (через пропорційний характер виборчої системи). Це одразу викликає ряд проблем – по-перше, вибору такої сили (адже політичні вподобання членів чи керівників організацій можуть бути різними). По-друге, це викликає неоднозначну реакцію в самій Польщі – до пріоритетів зовнішньої політики РП підтримка безпосередньої політичної діяльності польських національно-культурних товариств, зі зрозумілих причин, не входить. Крім цього, київський «Дзєннік Кійовскі» неодноразово звертав увагу на факт відсутності в українській полонії лідера республіканського рівня, такого як мали в свій час у Верховній Раді, наприклад, угорці (йдеться не тільки про поляка за національністю, а про керівника польської громадської організації).

Якщо говорити про так званий «Польський дім», то крім питань, пов’язаних з його локалізацією (і відповідно місцевою владою), існує ряд внутрішніх, «польсько-польских» проблем. По-перше, під назвою «Польського дому» може існувати і громадська організація, і комерційна структура, і жодна форма власності не ґарантує факту використання його всіма польськими організаціями. Між ними може розпочатися жорстока боротьба за право на приміщення, а якщо «Польський дім» належить одній структурі, то інша (чи інші) починає критикувати його діяльність. Саме тому польська сторона підходить до питання створення «Польського дому» дуже обережно, оскільки досвід їхнього функціонування в Україні вказує на те, що такого типу інституції можуть бути джерелом гучних і тривалих конфліктів між різними польськими організаціями і політичними інститутами в самій Польщі, прикладом чого є «Польський дім» у Житомирі.

Пані Олена говорить про те, що окремо «стоять питання реґіонального духовно-культурного центру у м. Кременець Тернопільської області (в ареалі діяльності Волинська, Рівненська й, частково, Тернопільська області) та заснування в одному з обласних або районних центрів Західного реґіону України польсько-українського вищого навчального закладу». Не відомо, звідки авторка взяла інформацію про «духовно-культурний» центр у Кременці. Може, вона мала на увазі Музей Юліуша Словацького? А от питання заснування польсько-українського вищого навчального закладу на часі дуже довго і не вирішується.

Якщо мати на увазі не численні центри чи кабінети полоністики або польських студій, які існують у багатьох вищих навчальних закладах України і які дочекалися окремої програми підтримки зі сторони Сенату РП, що реалізується фондом «Семпер полонія», а спільний навчальний заклад, то його питання не вирішується і не відомо, чи вирішиться.

Попри те, що рішеннями президентів Л. Кучми і О. Квасневського створено Колеґіум польських і українських університетів у Любліні, законодавча база України і Польщі спричинила те, що сьогодні з огляду на фінансування і матеріальну базу це, по суті, польський навчальний заклад. Якщо зусилля двох президентів виявилися у цій справі марними, то навряд чи можна сподіватися, що без суттєвих змін в українському законодавстві той, хто «поставив питання», його вирішить.