НАЩАДКИ КОНКІСТАДОРІВ

Від редакції. Пропонуємо нашим читачам статтю з нової книжки Миколи Рябчука «Улюблений пістолет пані Сімпсон. Хроніка помаранчевої поразки» (видавництво «К.І.С.», 2009, 240 с.).

Як пише сам автор вона «є не лише хронікою поразки Помаранчевої революції, але також аналізом об’єктивних і суб’єктивних чинників, котрі до тієї поразки спричинилися». Найголовнішими серед них відомий публіцист вважає «безмірно високий рівень совєтізації українського суспільства та національних еліт», «повсюдне нерозуміння, неприйняття й невизнання засад правової держави, невміння і небажання встановити чіткі правила гри і суворо їх дотримуватися».

Відтак Рябчук сподівається, що ця історія помилок і поразки розглядатиметься громадянами не лише як традиційне для нашого реґіону питання «хто винен?», а й не менш важливе – «що робити?». Це безумовно не завадить напередодні чергових виборів.

Кільканадцять років тому «прогресивна громадськість» по обидва боки Атлантики намірилася була гучно відсвяткувати кругленьку дату – 500-річчя так званого «відкриття Америки» Христофором Колумбом. Індіанці в Північній Америці і Південній заперечили, однак, що нічого доброго їм те «відкриття» не принесло, окрім рабства та ґеноциду, і звинуватили європейських та американських білих у намаганні накинути світові односторонню, суто колонізаторську точку зору на суперечливу історичну подію і утвердити й виправдати таким чином на символічному рівні своє колоніальне домінування. Нащадкам колонізаторів довелось відступити. Святкування було замінено політично нейтральнішим «відзначенням»; усі драматичні, ба катастрофічні наслідки того «відкриття» для місцевої людності було належно згадано і засуджено; нових пам’ятників «першовідкривачам» вирішено не ставити, аби не загострювати, як у нас це називають, міжетнічних, чи, пак, міжрасових, відносин. Українці – не індіанці, і колонізація їхнього краю московсько-петербурзькими «білими» відбувалася дещо інакше, ніж іспансько-португальська конкіста чи англосаксонське опанування «дикого Заходу».

А проте перелік катастроф, спричинених тією колонізацією, вражає не менше: покріпачення селянства, встановлення для євреїв «межі осілості», заборона тубільної мови, більшовицький терор, етнічні чистки (депортація кримських татар, німців, поляків), винищення майже всієї аборигенної інтеліґенції, виморення мільйонів колгоспних рабів штучним голодом.

Нащадки конкістадорів – у сьогоднішній КПУ, ПСПУ, Партії реґіонів, не кажучи вже про всілякі чорносотенні «православні братства» та «слов’янські блоки» – мають, звичайно, підстави пишатися своїми духовними попередниками – від Брежнєва та Щербицького до Леніна–Сталіна та Єкатєріни Другої. Адже саме вони забезпечили імперським креолам домінування в «этой стране», ефективно запакувавши аборигенів на бурякові плантації та в сільські ґето і обмеживши наплив небажаних ґастарбайтерів із сільського третього світу до міського першого за допомогою сурогатних віз – системи прописок, невидачі паспортів та інших форм фізичного і розумового покріпачення.

Відтак цілком зрозуміле небажання цих персонажів засуджувати своїх попередників за голодомор чи русифікацію аборигенів; зрозуміла й їхня турбота про колоніальні пам’ятники, топоніми та інші символи, які утверджують і закріплюють домінування «білих» над «чорними», «передового» російськомовного центру над «відсталою» україномовною периферією; зрозуміле, зрештою, й їхнє прагнення представити це домінування як історичну даність, як «норму», а будь-які спроби змінити колоніальну ситуацію – як «націоналістичне збочення». Останній конфлікт довкола «відновлення» пам’ятника Єкатєріні Другій в Одесі – це лише дрібний прояв конфлікту значного масштабнішого і глибшого, конфлікту між імперією, котра не бажає здавати своїх символічних позицій, та колонією, котра прагне позбутися цього символічного домінування.

Креольське населення, безумовно, має підстави шанувати своїх Колумбів та Єкатєрін, своїх Лєнінів та Кортесів, але доречніше це робити у Барселоні і Петербурзі, Мадриді й Москві, а не в Сан-Хуані, Києві чи Одесі. Просте моральне чуття мало би підказати нашим «креолам», що не варто робити певних речей, котрі ображають їхніх сьогоднішніх співвітчизників – україномовних «аборигенів»; не варто розкручувати війну пам’ятників та символів у суспільстві, котре як ніколи потребує порозуміння й примирення. Сказане не стосується, зрозуміло, професійних ефесбешних аґентів та ерпецешних провокаторів, котрі добре знають, що роблять, і котрих доречніш було б приборкувати не моральними арґументами, а статтями кримінального кодексу. Йдеться радше про російськомовну інтеліґенцію, про людей, котрі називають себе щирими лібералами та інтернаціоналістами, а проте воліють фатально не помічати усіх тих українофобських паскудств, котрі кояться на їхніх очах у Луганську, Донецьку, Одесі, Харкові, Криму і далі за списком. Невже ця моральна глухота спричинена лише тим, що паскудства у згаданих реґіонах коять креольські «свої», а не аборигенні «чужі»?

У цьому зв’язку варто нагадати повчальну історію з початку 1990-х років, коли українська інтелігенція намагалася відновити вживання слова «жид» як нормального й натурального в українській традиції (як і в польській, словацькій та чеській) – на відміну від традиції російської, де воно набуло лайливого, зневажливого забарвлення. Український арґумент був простий: приймаючи російське слово «єврей» замість традиційного (і цілком нейтрального) українського слова «жид», ми тим самим ретроспективно накидаємо це негативне значення на всю українську традицію, тобто фактично робимо всіх українських класиків від Шевченка до Франка – антисемітами.

Контрарґумент, однак, був ще простіший: оскільки єврейська меншина в сьогоднішній Україні – це люди переважно російської мови й культури, то й слово «жид» вони сприймають не в нейтральному контексті української традиції, а в антисемітському контексті традиції російської. І більшість повинна вчинити мудро, поступившися меншості – її суб’єктивним відчуттям та історичним комплексам. Бо демократія в європейському значенні цього слова – це не лише реалізація волі більшості, це ще й повага до волі меншості та максимальна захищеність її прав.

Нічого такого немає й близько в Одесі, де шовіністична «креольська» більшість використовує пам’ятник Єкатєріні наче голоблю для побиття – для упокорення і приниження – аборигенної меншості. І точно так само – в голобельний спосіб – українофобська більшість у Харківській, Луганській, Донецькій та деяких інших місцевих радах намагається використати «офіційну двомовність» для остаточної марґіналізації та упослідження україномовних тубільців.

Формально це начебто називається «демократією», але фактично є типовою євразійською дикістю, оскільки з погляду європейської ліберальної демократії тут не дотримано двох підставових вимог: ані більшість не є достатньо компетентною та відповідальною, ані меншість не є належно захищеною. І поки ми цих підставових вимог не збагнемо й не виконаємо, ми будемо жити у канібальському світі, де більшість звично пожиратиме меншість – на підставі цілком демократичної процедури голосування.