ЧИ Є В УКРАЇНІ ДЕРЖАВНІСТЬ?

Людмила ЗУБРИЦЬКА,
кандидат політичних наук

Тільки за минулі 100 років Україна шість разів проголошувала незалежність і п’ять разів втрачала її. Кілька сотень років Україна прагнула створення своєї держави, і зрештою здійснила свою мрію. Досягнення Україною незалежності було надзвичайним успіхом, проте воно стало лише першим кроком на довгому шляху конструювання сучасної державної машини, структурної перебудови та реформування української економіки, розбудови демократичних інститутів і налагодження широких зв’язків із зовнішнім світом.

«Вікова мрія українського народу», як нині зазвичай називають незалежність, дісталася нам, як і всім колишнім суб’єктам СРСР, внаслідок об’єктивного історичного процесу – неминучого розвалу імперії, яка вичерпала свій потенціал державної системи. Внаслідок ми отримали дуже слабку економіку, таку само еліту, незрозумілу зовнішню політику. І все це на тлі світових ґлобальних перегонів на виживання. Теза, що ми нарешті маємо державу, ні у кого не викликає сумніву. Питання в іншому – якою вона є ? За 18 років влада спромоглася лише побудувати дивну «країну контрастів». На Говерлі. Фото з сайту sq.com.ua

Країну, в якій наявність роботи не є ґарантією достатку, в якій зростання доходів в урядових звітах не враховує реальних темпів інфляції. Країну, в столиці якої ціни на нерухомість є одними з найвищих у світі та водночас катастрофічне співвідношення доходів бідних і багатих. За даними Держкомстату, кожен десятий український громадянин вважає себе бідним, а 45% не задоволені своїм соціальним статусом. Ми показали всьому світові, як в потенційно багатій Україні може бути стільки бідних людей…

Сьогодні більшість мислячої частини українського населення задаються питанням: маючи незалежну державу, чи маємо ми державність?

Слід зазначити, що ідея державності була визначальною для всієї вітчизняної суспільствознавчої думки. Так, відомий український мислитель і політичний діяч минулого століття Володимир Винниченко писав: «Поки людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державами, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які пов’язують його у компактну цілість, які забезпечують розвиток у сучасному і майбутньому.

Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі «недержавні нації» прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, себто, які тримають їх колектив у покаліченому стані». На його думку, нація вибудовує державу, а держава мусить витворювати націю.
Державу ми побудували, вона вже існує майже два десятиліття. Але чи займається вона витворенням нації як єдиного організму? Нації, до якої крім титульного народу – українців, входять росіяни, білоруси, вірмени, поляки, словаки, євреї, роми, греки, болгари, татари тощо? Постає питання: чи маємо ми – громадяни України – спільну ідентичність? Саме вона і є одним з наріжних каменів державності. Але, насамперед, спробуємо розібратися зі значенням самого терміна «державність».

Державність – це інтеґроване поняття, що охоплює інститут держави, її ознаки (насамперед, державний суверенітет), шляхи її побудови та особливості формування, а також ідентифікацію населення як громадян державної формації. З ознаками держави все зрозуміло – є територія, населення, що на ній мешкає, суверенітет (незалежність держави у внутрішніх і зовнішніх справах). Є і свої атрибути – прапор, гімн, герб. Створено систему органів влади (державний апарат). Зі шляхами побудови держави та її особливостями також більш-менш визначилися, написавши безліч підручників з історії України від часів Київської Русі до подій «помаранчевої революції». А от ідентичність викликає безліч питань. Саме тому, можливо, сьогодні ми все частіше стикаємось з думкою, що Україна не має державності. На нашу думку, як це не прикро, підстави для цього є. Найголовнішими для наших реалій можна виділити три аспекти, відсутність яких може ставити під сумнів існування державності.

Аспект 1. Наявність національної ідентичності

Було б помилкою стверджувати, що у нас зовсім немає національної ідентичності. На нашу думку, вона є, але рівень її дуже низький.
Національна ідентичність визначається як процес ототожнення, уподібнення себе з певною нацією. В особистості з’являються суб’єктивне відчуття належності до національної спільноти, прийняття її групових норм і цінностей. А саме: усвідомлення власної згоди та причетності до низки цінностей стосовно рідної мови, релігії, етичних норм, культурної спадщини, які закріплені в єдиній системі політичних і громадських організацій держави. Це певна самоідентифікація індивідів у національному контексті.

Вчені виділяють п’ять найважливіших джерел формування національної ідентичності. По-перше, це людські переконання: нація існує доти, доки її члени визнають один одного як співвітчизників, визнають, що їхні спільні характеристики схожі, й спільно прагнуть продовжувати спільне співіснування. По-друге, спільне історичне минуле (причому не лише переможні моменти, а й спільні поразки), спільні обов’язки й уявлення про спільне майбутнє. По-третє, спільні дії (рішення, досягнення результатів), тобто дійова ідентичність. По-четверте, постійне проживання в одній країні, батьківщина, держава. Це той територіальний елемент, який скріплює зв’язок між нацією і державою як політичним інститутом, що здійснює законну владу в межах певного простору. По-п’яте, спільні характеристики, які об’єднуються поняттям «національного характеру», спільна культура, спільні політичні принципи (демократія чи верховенство закону).

Одним із чинників, які впливають на формування національної ідентичності є постійне проживання в одній державі. Але ж у незалежній Україні виросло лише молоде покоління (приблизно до 28 років), а всі старші є продуктом виховання СРСР з його ціннісними установками. Чи встигли ми змінити свою ідентифікацію? Формально – так, фактично – ні. Досі ми ностальгуємо за дешевою та якісною ковбасою та іншими перевагами радянського ладу. Пояснюється це інерцією мислення психологічними чинниками, яких не оминеш. Саме інерцією мислення пояснюється живучість «радянської» ідентичності, неґативне ставлення більшості населення України до НАТО (ще й сьогодні спрацьовують сформовані радянською пропагандою стереотипи в дусі Короткого курсу історії ВКП (б)).

Чинником, який має сприяти витворенню ідентичністі мусить бути також єдина державницька ідеологія та функціонування єдиного позитивного державницького міфу, який на підсвідомому рівні має цементувати націю. Міф має велику силу, тому що здатен перетворювати індивідуальні і колективні емоції в систему позитивних соціальних цінностей, надаючи їм форми соціального досвіду. Свобода, рівність, право, прогрес – це досягнення й ілюзії, задля яких об’єднується людська спільнота. Міф мобілізує, уніфікує та об’єднує свідомість нації, спрощуючи сприйняття дійсності. Програма розвитку держави на майбутнє завжди складна та багаторівнева для сприйняття на побутовому рівні, але короткі тези декларативного характеру, а тим більше загальна ідея реформації та перебудови суспільних відносин стануть зрозумілими для багатьох прошарків населення, якщо передати їх у вигляді міфу або навіть міфологеми. Міфи, які сьогодні функціонують у нашому суспільстві, мають здебільшого деструктивний характер, Україні ж потрібні позитивні, об’єднуючі міфи, яких дуже бракує. Велике питання викликає й однакове та однозначне тлумачення історичних подій, тобто наявність єдності історичної пам’яті.

Аспект 2. Ефективність усієї політичної системи

Суспільство мусить бути організованим і регульованим, тому потрібна держава як дієвий інституційний моноліт, держава як управа, як надійний регулятор усіх різновидів взаємостосунків, як ґарант прав людини. Держава мусить бути системою, в якій мільйони людей мають бути поєднані надіями та надінтересами – інтересами держави.

Наша політична система недосконала. Навіть із формою правління і державним устроєм ми не можемо визначитися. Республіка, але яка? Знову тривають розмови, що потрібно переписувати конституцію в бік посилення президентської влади. Тільки відійшли від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської, і знову будемо повертатися? На це питання впливають лише ситуативні розстановки політичних сил у державі. Ми – унітарна країна, і це правильно, тоді чому час від часу виникає ідея федералізму? Знову політичні спекуляції…

Конституція – чудова, але де законодавчо закріплені механізми її реалізації? Якщо вони частково і є, то чому так і залишаються написаними на папері словами, а не конкретними діями?

Людина зі своїми інтересами залишається незахищеною. Йдучи до суду, чи впевнені ми в тому, що наші права будуть відстояні державою? Ні. Чи є народні обранці виразниками наших (виборців) інтересів? Ні. Чи впевнені ми в тому, що завтра отримаємо зароблені зарплатні і пенсії? Ні…

Аспект 3. Рівень незалежності України як самостійного гравця на міжнародній арені

Одна із складових державності – високий рівень національної безпеки і здатність держави бути самостійним гравцем на міжнародній арені. Україна, будучи економічно слабкою (а саме високий рівень економіки дозволяє країні відстоювати свої права і висувати свої вимоги у сфері міжнародних відносин), не є повноцінним гравцем на міжнародній арені. Скоріше, граються нами. Ми залежні, це факт. Залежні від Росії з її газом і ринками збуту, від МВФ з його кредитними коштами, від ЄС, від Штатів.

Крім того, ми самі добровільно відділи єдиний козир, який доля нам подарувала – відмовилися від атомної зброї. Але це вже справа давно минулих літ… Але ж це було. І це давало змогу рахуватися з нами.
Сьогодні ж політичні керманичі намагаються пролобіювати той чи інший вектор, до якого ми маємо пристати. А можливо краще залишити за собою нейтралітет? Нейтралітет, який аж ніяк не передбачає самоізоляції від усіх. Наразі у світі дуже мало нейтральних держав, і Україна мала б стати такою в східній частині Європи.
Нейтральна Україна зможе й надалі активно брати участь у миротворчих операціях по лінії ООН, у програмах НАТО, співробітничати з ЄС тощо. І це також підтверджується досвідом нейтральних держав. Не треба вигадувати «український велосипед».

У сформованих обставинах важливо те, що нейтралітет зможе стати ґарантією збереження територіальної цілісності й єдності країни. Адже сила дії дорівнює силі протидії. Чим сильніше ми втягуємося й залучаємося до конфліктів, тим більше нам доведеться зазнавати тиску з боку як США, Росії, так і ЄС. Чи зможе Україна уникнути неґативних наслідків для себе, якщо сама ледве тримається на ногах? А Київська Русь часів Ярослава Мудрого була такою сильною, що поріднитися з нами вважали за честь усі правителі Європи…

Закордонні аналітики, з огляду на всі внутрішні та зовнішні чинники, вже встигли охрестити етап сьогоднішньої української державності, як етап паралічу. Ми втрачаємо розуміння минулого, а з ним не вміємо адекватно сприймати сучасність і майбутнє. Влада не захотіла використати ні радісних, ні сумних приводів для об’єднання нації, але «талановито» створює приводи для її розколу. Втрачаючи єдність, ми втрачаємо ті зародки державності, які здобули.